1 Глава страхи повертаються

ВСТАВАЙ!!! —кричить Ной до дівчини. Серед калюж крові лежить маленька, беззахисна, 15-річна дівчинка Еремíна. Здається, що вона не дихає, але якщо прислухатись, помітно ледь чутне биття серця. Хлопець підходить до неї, бере за волосся та тихим, пронизливим тоном каже: 
-Ти поплатишся за все. Живою звідси не вийдеш,зрозуміло? — Ереміна мовчить, не тому що не хоче відповідати, у неї немає сил навіть підняти погляд на свого кривдника —ЗРОЗУМІЛО??? — цього разу вже набагато гучніше кричить Ной. Він що є сили стискає її за волосся  у руці до тріску ніжної шкіри. Відпускає та відходить від своєї жертви. 
-Що ж, не хочеш розмовляти. Тоді я змушу тебе. 
Він робить кілька кроків назад... Ереміна збирає всі свої останні сили аби розплющити очі, та краще б вона цього не робила. 
-Ні!!! Ні, ні, ні, будь ласка, не треба! — безжалісний хлопець готується до удару, і вже через секунду його важка нога б‘є дівчину в живіт. 
-Нііііі! Мамо! Тато... будь ласка! — прокинувшись в холодному поту, з тремтячими руками і ногами Ереміна робить декілька глибоких вдихів та видихів. «Це був сон, Ремі, заспокойся, все добре. Ти в своїй кімнаті, Ноя поруч немає, ти в безпеці» подумки заспокоює себе дівчина. На годиннику шоста година ранку. Швидко піднявшись вона приймає холодний душ аби заспокоїти тіло, чистить зуби та виходить з ванної кімнати до своєї, де на неї вже чекала мати з сумними очима... «Чорт, вони все чули!» 
-Ремі, сонечко, присядь. —«Знову підуть моралі про те, що я повинна їм розповісти усе, адже занадто вже лякають їх мої крики увісні» Послухавшись мати Ереміна сідає на ліжко поруч з нею. — скажи мені, ці кошмари, вони повернулись? 
-Мамо! Досить вже, зі мною все добре. Чесно. Не хвилюйтесь з татом так. Все минуло. - ніжно взявши руки найріднішої людини у свої, вона продовжує. — Я знаю як ви сильно переймаєтесь, але немає причин для хвилювань. 
Мати Ремі ледь стримує сльози, як важко їй не було б, вона відповідає: -донечко, люба, ми хвилюємось і будемо хвилюватись, навіть якщо ти вдаришся мізинчиком об ніжку стільця. Але прошу тебе, не приховуй своїх страхів. Ти і так не хочеш говорити нам хто це зробив з тобою два роки тому, ми не наполягаємо, але якщо захочеш поговорити, ми вислухаємо. — Айла ніжно цілує свою єдину дитину в ручки а потім і в щічки, витирає сльози й встає з ліжка. 
-Сподіваюсь, ти не забула що сьогодні відправляєшся разом з Моллі до Центрального Вашингтонського Університету. Вона дзвонила тобі, але ти була у душі, тому я взяла трубку. Просила передати, щоб ти заїхала за нею через годинку. — більш серйозно відповідає мама 
-А що з її авто? - здивовано запитує Ремі, розчісуючи мокре волосся
-Гадки не маю. Твої валізи я зараз накажу містеру Ліну занести до твоєї машини. Через 40 хвилин ми з татом чекаємо тебе внизу. 
-Дякую. Скоро буду! 
Двері зачинились, а дівчина почала збиратись до першого дня в університеті. Якщо бути відвертими-то вона мріяла про це ще з самого дитинства, разом зі своєю подругою - Молліаною. 
Потрапити туди дуже важко, та й навчаються лише «вишеньки» вищого суспільства. Якби не тато дівчини, навряд чи Моллі з Ремі взагалі прийняли б туди. Тому нехтувати таким шансом ні одна з них не збиралась. 
Швидко висушивши волосся феном, вона ледь помітно закрутила кінчики в різні сторони, аби волосся виглядало більш привабливішим. Та і сама дівчина була нічим не гірша за своє волосся. Середнього зросту, з довгим, до ягодиць, каштановим волоссям, маленький ніс, пухкі червоні губки, очі насичено-зеленого кольору та білосніжна шкіра. 
Зараз вона просто красуня, але три роки тому вона зовсім не була схожа на себе. Змінилась вона через кохання, за пів року привела себе та своє тіло в форму, почала стосунки з хлопцем, заради якого змінилась, але все ж таки помилилась у своєму виборі. Раніше вона була пухкенькою дівчинкою, яку в молодших класах ображали назвами типу «булочка» «батончик» чи взагалі «Вінні Пух» єдина дитина яка дружила з нею на той час-Моллі. Карооке сонечко з середньою довжиною волосся темного відтінку. Вона завжди була худорлявою, тому її називали «доска» або «штахета» на відміну від Ремі, Моллі такою й залишилась. 
-Чорт! Айййййййй, як боляче! - почала кричати Ремі від того, що випадково знову ж таки вдарилась мізинцем об стілець. Швидко вгамовуючи біль розуміє, що у неї є 20 хвилин на збори. Довго обирати одяг не довелось, адже ще вчора перед сном вона обрала його. Спочатку дуже обережно одягла чорні колготки в кліточку, потім темно-червону еластичну сукню, яка лягає на будь яку фігуру, вище коліна з відкритою спиною. «Не занадто?» спитав внутрішній голос Ремі, на що вона відповіла 
-Мовчи! Тебе взагалі ніхто не питає! 
«А як на мене, то ще й як питає. Адже потім соромно вийти у такому відвертому одязі буде нам обом» 
-Знааааюююю, але Моллі сказала, що саме так туди і потрібно їхати. Адже цю сукню ми разом замовляли.
«Знаю я що Моллі казала, але моя думка через це не змінюється!» 
-Добре... а якщо так? - Ремі взяла шкіряну чорну куртку та швидко одягла ії. «Ідеально!» -з задоволенням сказала нереальна подруга дівчини 
-Я знаю! Та і взагалі, годі зі мною розмовляти..! 
«Це ти зі мною розмовляєш.»
-Більше не буду. - іронічно відповіла дівчина й прийнялась наносити макіяж. За 15 хвилин зробила осінній нюд в бежевих тонах й побігла за взуттям. Обувши чорні лакові туфлі на високих підборах з червоною підошвою, взяла чорну сумочку, кинула туди телефон і стрімголов побігла до низу. Її кімната знаходилась на третьому поверсі, всього у домі їх було чотири, тому на підборах виходило не дуже жіночно сходити до батьків. Тато засміявся, а мама просто відвела очі аби Ремі не образилась через їхній сміх. Коли вона нарешті долає останню сходинку, майже підлітає до тата й міцно обіймає. 
-Доброго ранку, сонечко. 
-Доброго, татку... - ще міцніше обіймає його. - дякую 
-За що? - здивовано питає Дейнолд.
-За все! - занадто імпульсивно відповідає дівчина, але ніхто не звертає на це уваги. Нарешті їх міцні обійми розірвались і Ремі підійшла до мами, також міцно обняла її, після чого в дім зайшов містер Лін. 
-Доброго ранку, юна Леді, мушу визнати, прекрасно виглядаєте. - бадьоро сказав помічник містера Дейнолда та майже член сім‘ї. Адже він працює на тата Ереміни майже 15 років, і був поруч з їхньою сім‘єю як в радості, так і в горі. 
-Дякую, містере Лін. 
Після цього, ні секунди не вагаючись дівчина підійшла до нього та обняла, сказавши: -я буду сумувати. 
-Я теж, маленька Ремі... 
Припинивши обійми, вона пішла до своєї машини швидким кроком, адже мала виїхати за Моллі набагато раніше. Чорний спортивний мустанг-не дуже пасує дівчині, але для Ремі це авто наче створено. Виїхавши на дорогу де мало авто, вона почала набирати швидкість 120-140 км/год, через десять хвилин Ереміна побачила знайому фігуру, це Моллі. Вона у короткій рожевій спідниці та у білій футболці. 
Не вагаючись дівчина вийшла з авто та міцно обняла подругу
-Моллі, як же я сумувала! - весело сказала білолиця красуня
-Ми не бачились всього декілька годин, припини! Інакше запізнимось! - командирським тоном наказала Моллі, після чого дівчата гучно та від душі засміялись. 
-Знаєш, я думала що все минуло, але кошмари-вони повернулись. 
Моллі роздивилась навколо, явно не бажаючи аби їх хтось почув, потім тихо та ніжно мовила
-Ходімо в машину. По дорозі все розповіси