Глава 8

Поринувши у забуття, Емілія повільно пливла крізь густий туман, з якого виринали спомини минулого. Намагалася пригадати матір Мію, яку не пам’ятала, лише бачила її розмитий образ. Нещасна жінка померла під час пологів, але народила здорову дівчинку. З плином часу згорьований містер Довар зумів змиритися з болем важкої втрати та одружився з іншою. З жінкою, яка стала для Емілії ненависною мачухою… А потім батько занедужав. Зрештою, хвороба його зломила й боги забрали чоловіка у засвіти. Втрата за втратою. Біль змінювався черговим болем…

Саме цієї миті Емілія лежала на широкому ложі, в одних з численних покоїв палацу Володаря і Володарки. Застигши над ліжком, Ангро побіжно за допомогою власної магії проявляв спогади смертної, що спливали посеред покоїв різноманітними образами. Поряд з Володарем перебували Девалрі й Ейварн. Володарка також мала при собі браслет-артефакт, який Свенстін підкинув Емілії. Вочевидь вперто бажала з’ясувати, хто саме вбив Аліріель.

Зрештою, зі споминами дівчини з’ясовувалася і правда про її походження. Насамперед Ангро хвилювало лише це. Як виявилося, матір Емілії, вродливу Мію, просто перед весіллям звабив один з ілюмінів. Коли дівчина пішла в ліс по ягоди, випадково зустрілася там з золотокосим чоловіком. Звісно, вона й гадки не мала, що він один з синів бога Люціарна… Піддавшись чарівності дівочої вроди, ілюмін застосував магію навіювання та спокусивши Мію, пізнавав її посеред лісу на шовковистій траві. Опісля підступно стер усі спогади. Як наслідок — дівчина завагітніла від ілюміна, а за кілька днів після цього випадку одружилася з містером Доваром. Чоловік навіть не підозрював, що Емілія не його донька, також і Мія була впевнена, що завагітніла від коханого чоловіка… Ось такі виверти долі та підступи Світлих.

Скреготнувши зубами, Ангро вкотре злісно вилаявся, згадуючи усіх Світлих недобрим словом, а Девалрі з Ейварном продовжували спостерігати за спогадами смертної. Аби виявити правду про вбивство Аліріель, Володарка активувала магічну прив’язку браслета до сутності Емілії та до місця злочину. Така можливість з’явилася після того, як прокинулася магія дівчини.

Посеред широких покоїв замерехтіли чергові образи, болючі спогади Емілії. Маєток Малкольнів… Дівчина у страху продирається крізь чагарники, тікаючи від огрядного переслідувача. Олсі Свенстін... Наздогнавши бідолаху, повалив її у траву… Ейварн відчув відчай і страх смертної, її ненависть та огиду до того ницого кривдника, а потім… Серед дерев виринула Аліріель. Вочевидь демоницю навіть приголомшила жорстока поведінка смертного чоловіка, бо досі їй не доводилося стикатися з проявами насилля. Звісно, Ейварн оберігав кохану… І саме цієї миті споглядав її вбивство. Ту гірку, жорстоку правду, яку раніше відмовлявся визнавати, керуючись доказом. Ейварн на власні очі побачив, як Свенстін спопелив Аліріель, як Емілія у розпачі кинулася її захищати. Відчувши наближення темних, наляканий Свенстін встиг натягнути артефакт на непритомну дівчину, ще й знищив на браслеті власні сліди. Годі й казати, знищив майстерно, швидко. Як з'ясувалося, хтось з далеких предків Свенстіна був ілюміном. Можливо, чоловік про це й знав, але мовчав, бо згідно з законом королівства Лаварії носії магії Світла повинні служити в храмах, а Свенстін цього не бажав. Який з нього жрець? Та і його сила проявлялася частково. До того ж, Свенстін маскував її певними артефактами, а перед усіма хизувався, що володіє бойовою магією. Зрештою, цієї енергії вистачило, щоб знищити сліди на браслеті. Олсі Свенстін завше виходив сухим з води.

— Ні… — прошепотів Ейварн побілілими губами, гірка правда обрушилася шквалом нестерпного болю. — Ні… Що я накоїв? — у жаху й розпачі втупився скляними очима в бліде обличчя непритомної Емілії. Його невинна жертва, така тендітна й беззахисна… Ледь її не погубив, хоча вже знищив морально, розтоптавши гідність і душу. Якби зумів повернути час назад, якби мав можливість усе виправити! Розбите серце — не кришталева ваза. Його не склеїти за допомогою магії… Біль, який не притлумити, рани, які не зцілити. Водночас з глибин темної сутності Ейварна почала здійматися хвиля вогняної люті. Руйнівна енергія, пекельний вогонь, у якому й сам горів. Його власне пекло. Пекло, у яке жадав занурити і кривдників…

— Як я й гадала… — прошепотіла похмура Володарка. — Вбивця не вона… Аліріель знищив той смертний, Олсі Свенстін… Бідолашна дівчина… Скільки ж болю довелося їй знести… — поглянувши на правнука, враз замовкла. Серцем відчула його роздираючі муки.

— Фатальні наслідки твоєї непоміркованості через гнів, Ейварне, — хрипко зронив Ангро, переводячи на Молодшого Володаря важкий погляд обсидіанових очей, в яких промайнули червоні відблиски. Схоже, Володар й сам ледь стримував шквал емоцій. — Ще й дівчина виявилася Світлою… Люціарн цього не пробачить…

Ейварн вже нікого не слухав, його очі немов застеляло кривавою пеленою. Одержимий жагою помсти, він зірвався потужним вихором.

— Зупинися! Схаменися! — не зважаючи на крики Ангро і Девалрі, Молодший Володар обернувся чорним, руйнівним ураганом, який стрімко здіймався вгору та за кілька секунд вирвався з безодні, у світ смертних. Хоч надворі був ясний день, але вже за мить небо зловісно затулили чорні хмари. Покинувши усе, нажахані люди щодуху кинулися до своїх хатин, ховаючись від лютої негоди, а в небі прогримів оглушливий грім, протинаючи чорноту десятками вогняних блискавок. Темний напівбог дав волю власному гніву. Обрушуючись нищівним вихором на світ смертних, Ейварн промчав над широкими полями і селищами, зриваючи листя з дерев та навіть дахи з деяких будинків, ще й заразом зруйнував один з храмів Люціарна. Смертоносний ураган наближався до маєтку Олсі Свенстіна…

+++ Ось Володарі і дізналися правду... Чекаю на ваші коментарі!