Глава 6

— Ейварне… Чи варто й надалі утримувати в безодні ту смертну? — застигши перед задумливим правнуком, Девалрі запитливо сяйнула сапфіровими очима. — Я її бачила… Мені здається, вона не схожа на вбивцю. До речі, тебе не бентежить, що на неї не нападають арахніди й навіть парцалаки? Зазвичай вони не відмовляються від людської крові…

— Так, я думав про це, — хрипко зронив Ейварн, понуро зиркаючи на Володарку. — Хотів її налякати... Нацькував на смертну тих істот, а вони чомусь не стали нападати. Дійсно, дивно… Я вже гадав, що вони щось відчули надзвичайне, але та дівчина не володіє жодною магією! Можливо, навіть вони погидували смертною, відчувши мою ненависть до неї?

— Сумнівно… Гадаю, цей факт не зупинив би істот, які божеволіють лише від запаху крові… Також прикро, що дівчина магією не володіє, — Девалрі у роздумах насупила смоляні, тонкі брови. — Якби володіла бодай якоюсь магією, ми б зуміли відтворити ті жахливі події… Сцену вбивства Аліріель… Дізналися би правду, створивши магічну прив’язку смертної до місця злочину…

— Володарко! Які ж можуть бути сумніви?! На бойовому артефакті лише її сліди, саме вона і вбивця! — Ейварн був в цьому впевнений, бо зумів би вловити сторонню магію, чи енергію звичайної людини. — Смертним не до снаги приховати від мене сліди…

— Ти впевнений? — схоже, Девалрі мучили сумніви. — З плином часу смертні зуміли опанувати деякі магічні навички, ба більше, зважаючи на втручання *ілюмінів у їхній світ, певні знання стали доступними і смертним…

— Світлі… Ілюміни… — Молодший Володар процідив з неприхованою ненавистю. — Саме їхню енергію я би відчув…

— Ейварне, — сутужно зітхнувши, Девалрі понуро похитала головою. — Навіть ми, напівбоги, не всесильні… Інколи правда, яку ми не бачимо, прихована на поверхні. Розумію, ти у відчаї і гніві, ти прагнеш помсти за смерть коханої, а твій біль та ненависть до смертних заважають думати раціонально, зважено. Ти завше був поміркованим в усіх питаннях, але зараз… — стиснувши губи, не стала вкотре торкатися болючої теми, згадуючи про вбивство Аліріель. Правнуку й без того важко, але Девалрі прагнула справедливості. Побачивши Емілію, відчула лише її липкий страх. Жодного натяку на брехню. На відміну від правнука, могутня Володарка відчувала сутності живих істот більш глибше, більш тонше.

— Так, ви згадали про мою поміркованість, — холодно відрубав Ейварн. — І будучи поміркованим, я вірю реальним доказам, мене не хвилюють хибні припущення. Отож, в мене є доказ. Артефакт. Які докази ще потрібні?

Далі Володарка не стала сперечатися з впертим правнуком. Якщо він керувався очевидними фактами, то Девалрі інколи прислухалася до власного серця. Наразі її серце підказувало, що із вбивством Аліріель не так все однозначно, також і та смертна не схожа на жорстоку вбивцю…

+++

Покинувши печеру, демониці звіялися у глибини безодні, вони попрямували на вечірку, яку влаштувала Амаран. Своєрідна жіноча помста коханому Азазелло за те, що він посмів милуватися в палаці Молодшого Володаря танцем смертної. Годі й казати, Амаран була ревнивою демоницею!

Емілію залишилася у печері сама. Демониці навіть вогнище загасили, занурюючи бідолашну полонянку у морок. Наче навмисно, її покинули напризволяще. Хоч як прикро, навіть арахнід Корнеліус не з’являвся, а дівчина не відмовилася би від шматка хліба чи бодай ковтка води, в роті геть пересохло і мучила спрага, але найгірше навіть не це. Вкотре із жахом, з болем приниження пригадувався злощасний танець перед демонами і Ейварном… Танець, до якого примусив той мерзотник за допомогою магії, яка ж ницість! Ба більше, опісля ще й прогнав, викинув з палацу, мов непотріб! Охоплена відчаєм, дівчина розуміла, що це лише початок її нескінченних мук у безодні, де кожна хвилина триває у важкій боротьбі за виживання. А що попереду? Чергова порція болю й приниження, що дарує кривдникам насолоду?

— Досить! — тишу в темній печері протнув дівочий голос, сповнений розпачу й гіркоти. — Досить з мене! — нерви Емілії були на межі. Можливо, поступово почала божеволіти, бо як іще пояснити відчайдушне бажання розпрощатися з життям? Далі не зуміє нести важкий тягар моторошної реальності…

Ледь переставляючи затерплі ноги, дівчина попрямувала до виходу з печери. Наблизившись до краю урвища, поглянула вниз. У глибинах безодні вирувала кипляча лава, та цієї миті вона не лякала Емілію. Чи страшно згоріти живцем? Лише кілька секунд жахливих мук, а після довічний спокій… Гучно схлипнувши, дівчина заплющила очі. Розставивши руки, зробила крок вперед…    

— Надумала померти?! — у свідомість вп’явся осоружний знайомий голос, мов ікла чудовиська, водночас дівчину відкинула від краю урвища потужна хвиля магії. Рухнувши біля печер, Емілія за мить підвела голову та вирячилася з дикою ненавистю на власного ката. Граючи жовнами, Ейварн застиг за кілька кроків. — Я ж казав, не дозволю тобі померти! Не так швидко… Ти заплатиш за смерть Аліріель, довго страждатимеш, обіцяю…

— Я не повинна страждати через злочин, який не скоювала! — схопившись на ноги, Емілія люто стиснула кулаки без краплини страху, натомість охопило праведним гнівом. — Більше не стану прислуговувати вам з власної волі! — її очі палали розжареними смарагдами. — Так, ви можете примусити мене за допомогою магії, як примусили танцювати! Вам так приємно знущатися з беззахисної дівчини?! Авжеж, чого ж ще сподіватися від вас, темних?! Недарма люди вас ненавидять! Навіть колись знищили всі поріддя безодні, аби ніщо не нагадувало про вас!   

— Замовкни… — процідив Ейварн, пригадуючи з гірким болем пегасів і драконів, безжально вбитих смертними, водночас слова дівчини розпалювали вулкан нестримної люті. Так, їй не шкода тих істот, що служили людям, як і не шкода вбитої Аліріель… Як радив Ангро, можливо, варто було би відразу спопелити цю смертну ще у маєтку Малкольнів? Чомусь Ейварн не наважився її знищити, натомість переконував себе, що дівчина повинна довго страждати, спокутуючи провину за вбивство демониці. Саме цієї миті Молодший Володар застиг на краю урвища, вп’явшись дикими очима в тремтячу Емілію, враз мимохіть пригадав її танець, плавні дівочі рухи, що розбурхували хвилю небажаної хіті. Незчувся, як ковзнув поглядом по її фігурі, прихованій за грубим балахоном. Хай там як, навіть це вбрання не псувало вроди смертної, а з глибин його темної сутності язиками полум’я виривалися гріховні думки… Нестримне бажання зірвати геть той клятий балахон, схопити дівчину за золотисті коси та підім’яти під себе.