Глава 3

Змахнувши кігтястою правицею, демониця проявом магії створила в стіні прохід. Не зволікаючи, схопила Емілію за руку й потягла за собою. Неабияк налякана дівчина не опиралася, приречено ступаючи по кам’яній поверхні. Розуміла, що не втече від цієї рогатої істоти, та й куди тікати? За межами в’язниці видовище лякало не менше, ніж отой кам’яний «мішок». Морок довкілля протинали промені дивного смарагдового світила, що сяяло згори, де також золотом виблискували дивовижні палаци з численними вежами. Вони зависали в повітрі, оперезані плетивом алей та острівців з садами, проти знизу й близько не було тієї краси. Боязко роззираючись довкола, Емілія прямувала вздовж кам’яних печер, що височіли праворуч, а ліворуч було урвище, у безодню якого сповзали клапті туману. Десь внизу у глибинах цього моторошного світу бурлила вогняна лава.

— Дійсно… Опинилася в пеклі… — зронила дівчина у жаху. На мить у відчаї з’явилася думка, що можна кинутися в ту лаву, якщо страждання стануть нестерпними. Зрештою, померти завжди встигне. Наразі краще подумати, як звідси вибратися.

— Хочеш у лаві скупатися? — демониця немов вловила думки Емілії. — Не раджу. Згориш живцем. Страшні муки для смертної… — скептично хмикнула без натяку на співчуття. — Насправді ця лава — первозданна енергія Володаря Темряви Ангро. З неї він створює демонів та інших істот. Затягує у безодню душі померлих грішників. Очищаючи їх, Володар дарує життя новим демонам і не тільки…

— Невже та вбита демониця… Кохана Ангро? Боги свідки, не я її вбила… — розпачливо мовила дівчина, гадаючи, що той незнайомець і є страхітливий Ангро…

— Ні, смертна, — демониця заперечливо хитнула рогатою головою. — Аліріель була коханою Ейварна, Молодшого Володаря Темряви. Ейварн — правнук Ангро. Колись був смертним, але… На щастя виявився мудрим, обравши безсмертя, а ти… — злісно зиркнула на Емілію червоними очницями. — Ти вбила кохану Ейварна! Його власне творіння! Молодший Володар створив цю вродливу демоницю для себе та покохав її…

— Боги Світла! Я ж кажу, що не вбивала Аліріель! — скрикнула Емілія у розпачі, але демониця їй не вірила.

— Брешеш, смертна! У Ейварна є доказ! Артефакт! — люто гарикнула демониця, болісно стискаючи дівочий зап’ясток. — І краще не згадуй тут богів Світла! Краще йди мовчки й не дратуй мене, брехухо, доки сама не скинула тебе у лаву! Та залюбки би й скинула, але Молодший Володар не бажає твоєї швидкої смерті…

Налякана гнівом демониці, Емілія замовкла. Крокуючи з опущеною головою, відчайдушно стиснула губи. Невдовзі демониця привела її до печери з високим склепінням. Сторожко увійшовши всередину, Емілія розгублено вирячилася на казани, у яких булькотіло вариво з огидним смородом. Мимохіть скривившись, дівчина затулила долонею ніс. У повітрі стояв запах тухлого м’яса і кісток, важкий, нудотний. 

— Хоч демони та інші творіння безодні живляться енергією Творця, але полюбляють і «смаколики», — у печері знущально відлунював грубий голос демониці. — Працюватимеш тут, готуватимеш їсти! Демони обожнюють суп з кісток і м’яса… Незабаром трапеза, годуватимеш їх! — вказала на гору чавунних мисок, що лежали просто на підлозі. — І не забувай… Посуд інколи варто мити! Там вода, — кивнула на іржаву місткість з запліснявілою, каламутною водою. Вочевидь, тих рогатих геть не хвилювало поняття гігієни. — Також покличу інших демониць, аби допомогли. Хай там що, сама не впораєшся, а робота важка, як для смертної… Сподіваюся, невдовзі тут згинеш, якщо Молодший Володар не забажає раніше позбавити тебе жалюгідного життя! — мовивши це з неприхованою ненавистю, демониця за мить обернулася вихором та покинула печеру, а Емілія так і вклякла посеред жахливої кухні, затуляючи ніс. Лише подумки молила богів, аби не знудило. Якщо демони полюбляють цю гидоту, то що ж їстиме вона? Навіть будучи голодною, мов звір, не стане таке споживати! Невже мерзотник Ейварн свідомо прирікає її на голодну смерть?

Боязко роззираючись, Емілія ладна була розридатися у відчаї. До казанів, де кипіло огидне вариво, навіть наближатися не наважилася, від нудотного смороду аж скрутило всередині. Раптом до печери увірвалося три вихори, водночас обертаючись дебелими демоницями, вбраними у балахони з грубої тканини. Налякано вирячившись на цих істот, Емілія на мить навіть забулася за нестерпний запах. Боги, які ж страшні! На загрубілій темній шкірі демониць проступали бородавки, перекошені товсті обличчя борознили глибокі зморшки, також істоти мали волохаті руки й міцні чорні пазурі.

— Погляньте-но! Арвала притягла сюди цю смертну! — обступивши дівчину, демониці з цікавістю втупилися в неї червоними очницями. — Кажуть, це вона вбила нашу Аліріель…

— Вбивця… — прохрипіла одна з істот з неприхованою ненавистю. — Пропоную її зжерти! Хоч і худа, мов тріска, але пахне смачно… — навіть губи облизнула. — Кинемо її в казан з окропом та зваримо! Гадаю, з цієї смертної буде смачна юшка…