Промені надії, у тіні хвороби і зради

                                       Я хочу присвятити цю розповідь своїй особливій людині, який постійно вірить в мене та кохає всім серцем.

Іноді життя кидає нам виклики, не зважаючи на вік. Так сталося і з моїм чоловіком. У трирічному віці його забрали до лікарні з поганим самопочуттям. Уже на місці почали з тривогою виясняти причини такого різкого погіршення стану. Після здачі великої кількості аналізів у крові дитини виявили високу кількість цукру. Вирішили негайно колоти ін’єкцію інсуліну. На той момент підшлункова залоза бідолашного хлопчика виробляла малу кількість гормону, який відповідав за рівень цукру в крові. Стан дитини покращився, але це покращення мало свою ціну: інсулін довелося колоти на постійній основі, що стало важким випробуванням для всієї родини. Стрес тільки погіршував ситуацію, змушуючи підшлункову залозу повністю відмовлятися від своїх функцій. І лише у чотирирічному віці, після численних обстежень та консультацій, лікарям вдалося поставити остаточний діагноз, адже в ті часи ця хвороба була мало відомою. Спочатку він не розумів, що відбувається. Чому йому постійно колять уколи і вимірюють цукор? Майже щоденно треба було проколювати палець, щоб взяти кілька крапель крові для аналізу. Це були неприємні відчуття, які повторювалося знову і знову. Постійні обмеження: не можна їсти солодощів чи продукти з високим вмістом цукру. Кожен день для нього був випробуванням, наповненим болем і незрозумілими обмеженнями.

Але з часом, коли хлопець підростав, постійні візити до лікарів, нескінченні консультації, уколи — все це здавалося для нього жахіттям. Розуміння того, що доведеться прийняти цей спосіб життя, гасило будь-яку надію на краще. Особливо важко було заздрити іншим дітям, яким дозволяли насолоджуватися солодощами, цукерками, морозивом, тістечками, жуйками. Він лише міг вдихати запах цих ласощів і змиритися з цими прикрими обставинами. Світ здавався несправедливим: чому інші можуть жити життя повноцінно, не обмежуючи себе, а я маю стримувати себе? Хлопчик знав відповідь, але це не робило його біль менш гострим. Він жадав хоча б краплі справедливості у своєму житті.

З часом хлопець виріс і дедалі глибше пізнавав свою хворобу та новий спосіб життя, усвідомлюючи, що діабет – це не вирок. Проте були моменти самотності та розпачу, які накривали його з головою. Єдиною людиною, яка беззастережно вірила в нього, була мама і деякі близькі люди, хоча їхнє життя було сповнене труднощів. Він навчився жити з цим, приймати свої обмеження і знаходити радості навіть у маленьких моментах життя. Тепер його боротьба стала нашою спільною боротьбою, а його сила духу — джерелом мого натхнення.

Та випробування не закінчувалися. Особливо важко стало, коли почалася війна, і закордонний інсулін було важко знайти навіть у київських аптеках, не кажучи вже про маленькі містечка. Але завдяки зв’язкам і підтримці родичів вдалося дістати ліки, хоч і небагато, і з кожним місяцем ця проблема, бувало, періодично посилювалася.

Були моменти, коли електронні рецепти не надходили, і коханому доводилося купувати ліки за повною вартістю, що було значно затратно для нього. Адже цукровий діабет — це хвороба, яка потребує постійних витрат. Та все ж, це було не найважчим. Коли ж треба було їздити автобусом на тривалі відстані, ін’єкції доводилося робити в незручних для цього місцях. Люди часто не розуміли, що таке діабет. Вони бачили людину зі шприцом і одразу ж робили хибні висновки, зводячи все до наркоманії. Сьогодні вже є зручні шприц-ручки, але тоді такого не було.

Під час тривалих відключень світла більшість ліків почали псуватися через нестабільну температуру. Хоча деякі з них вдалося зберегти, втрати були значними. Та появилася нова проблема. Інсулін почав погано засвоювався в організмі, знову почалися лікарні, консультації з лікарями та перехід на інший інсулін. Цей перехід був доволі небезпечним, адже реакція організму була непередбачуваною. Тому ми вирішили краще так не ризикувати, але проблему це не вирішило.

Кажуть, що до будь-якого болю можна  призвичаїтися, так бувають моменти, що ти його просто не помічаєш, а інколи він досить гостро нагадує про своє існування. Бувають моменти, коли коханому досить важко змусити себе зробити укол, і я його чудово розумію, адже це — дуже неприємно. Інколи він просить мене зробити укол замість нього, коли я в цей час відчуваю суміш страху і трепету. Я знаю, як і куди колоти, скільки одиниць потрібно ввести. Проте страх зробити йому боляче перемагає мене. Я так хочу підтримати його, але водночас боюся завдати йому ще більшого болю. Сподіваюся, що колись я зможу подолати цей страх і стати для нього справжньою підтримкою, вміючи дарувати полегшення і спокій.

Але якби тільки хвороба турбувала душу й тіло, але ж ні. Найболючіше — коли зраджують найближчі люди, завдаючи своїми діями удару в саме серце. Вони забувають про твою допомогу, про підтримку, яку ти їм надавав. Все те хороше, що ти колись для них зробив, перекреслюється не одним зрадливим вчинком. Особливо боляче, коли так чинять рідні брати, а батько лише захищає їх, не вбачаючи в цьому жодної проблеми.

Їхня корисливість стає нестерпною, вони навантажують тебе своїми потребами, тоді як ти лише бажаєш підтримки і допомоги. Ти перестаєш виконувати їхні прохання, і тоді рідні брати перетворюють тебе на ворога, ясно даючи зрозуміти, що в їхньому житті більше немає місця для старшого брата. Ти їм більше не потрібен, як рідна людина і підтримка. Мало того, що вони викреслюють тебе зі свого життя, їм цього замало — вони прагнуть зруйнувати твоє життя, вивести тебе на конфлікт. Намагаючись знищити все, що ти маєш чи робиш, діючи тобі на зло.  Ці зради і удари в спину залишають глибокі рани на душі, і це болить набагато сильніше, ніж будь-яка хвороба.