Розділ 12. "Креативний маркетинг": Проєкт "Троянський Кінь" від Одіссея

12.1. Депресія та глухий кут: "Що будемо робити далі?"
Похорон Ахілла був грандіозним. Йому влаштували ігри, принесли в жертву дванадцять троянських юнаків, а його попіл змішали з попелом Патрокла і поклали в золоту урну. Це було величне, трагічне, епічне видовище.
А потім настало похмілля.
І це похмілля було жахливим. Коли останні похоронні багаття згасли, на грецький табір опустилася важка, липка, як бруд, депресія. Разом з димом у небо розвіялися й останні надії на перемогу.
Армія остаточно втратила бойовий дух. Якщо вже Ахілл, невразливий, божественний Ахілл, міг загинути від випадкової стріли, то що було говорити про них, простих смертних? Доля раптом перестала бути чимось абстрактним. Вона стала реальною, злою і, здавалося, відкрито сміялася з них. Воїни тинялися по табору, як тіні, їхні очі були порожніми. Вони більше не чистили зброю. Вони не тренувалися. Вони просто сиділи, дивилися на неприступні стіни Трої і тихо пили, згадуючи про дім.
У штабному наметі Агамемнона атмосфера була ще гіршою. Вона була схожа на засідання ради директорів компанії, що перебуває на межі банкрутства. Вожді, що залишилися в живих, сиділи навколо столу, і їхні обличчя були похмурішими за грозову хмару.
— Ми втратили найкращого гравця, — глухо почав Діомед, порушивши тишу. — Наш ударний потенціал знизився на 70 відсотків.
— Ми втратили не просто гравця, — проскрипів старий Нестор. — Ми втратили наш талісман. Наш символ. Тепер ніхто не вірить у перемогу.
Агамемнон сидів, опустивши голову на руки. З нього злетіла вся його пиха. Вся його царська велич. Він виглядав, як звичайний, втомлений, розбитий менеджер, чий амбітний проєкт зазнав повного краху.
— Десять років… — прошепотів він, і його голос тремтів від розпачу. — Десять років! Ми поховали тут найкращих людей! Ми витратили гори золота! Ми покинули свої домівки, своїх дітей, своїх дружин! І заради чого?!
Він підняв голову, і його очі були червоними.
— Десять років коту під хвіст! Ми стоїмо на тому ж самому місці, де й стояли в перший день! Тільки тепер у нас немає Ахілла. У нас нічого немає!
Він стукнув кулаком по столу.
— А ТЕПЕР ЩО?! ЩО БУДЕМО РОБИТИ ДАЛІ?!
Запитання повисло в повітрі. Воно було риторичним. Усі знали відповідь, але боялися сказати її вголос.
Першим наважився якийсь другорядний вождь, цар Евріпіл.
— Можливо… — почав він невпевнено. — Можливо, час… визнати, що цей ринок нам не по зубах? Можливо, час… зафіксувати збитки і повертатися додому? Поки ми ще можемо повернутися.
Ці слова, ще місяць тому немислимі, зараз не викликали обурення. Вони викликали лише важке, гнітюче мовчання. Багато хто з цим був згоден.
— Він правий, — підтримав інший. — Ми не можемо взяти це місто. Боги проти нас. Доля проти нас. Навіщо продовжувати це безглузде кровопролиття?
Навіть могутній Аякс, який завжди рвався в бій, мовчав, похмуро дивлячись у підлогу.
Агамемнон з відчаєм подивився на своїх полководців. Це був кінець. Його великий проєкт, його мрія про завоювання Трої — все розсипалося на порох. Йому доведеться повертатися додому. Без Єлени. Без слави. Без нічого. З ганьбою. Він уже уявляв собі зловтішну посмішку своєї дружини Клітемнестри.
— Отже, все? — прошепотів він, і це було схоже на капітуляцію. — Згортаємося?
Здавалося, рішення було прийнято. Історія Троянської війни могла б закінчитися саме так. Безславно. Нудно. І абсолютно нецікаво для майбутніх поетів.
Але в цей момент, у найтемнішу годину, коли всі вже були готові здатися, одна людина ще не втратила надії. Вона просто чекала, поки всі виговоряться і дійдуть до дна розпачу.
Одіссей, який до цього мовчки сидів у кутку і щось креслив на уламку черепиці, повільно підняв голову.
— Панове, — сказав він, і його голос, на диво спокійний, пролунав у гнітючій тиші. — Я розумію ваш настрій. Але, можливо, є ще один варіант.

12.2. Мозковий штурм: "Нам потрібна ідея, що виходить за рамки"
У відповідь на спокійний голос Одіссея Агамемнон лише втомлено махнув рукою.
— Одіссею, не починай. Ми випробували все. Штурми, облогу, поєдинки, найкращого воїна в світі. Нічого не спрацювало. Проєкт збитковий. Час його закривати.
— Закривати? — Одіссей повільно підвівся. Він не виглядав, як герой, що надихає. Він виглядав, як втомлений, невиспаний IT-спеціаліст, якого викликали вночі рятувати сервер, що впав. Але в його очах, серед червоних прожилок від безсоння, горів знайомий, хитрий, майже бісівський вогник. — Закривати, кажеш? Десять років роботи. Десять років інвестицій. І ми просто зараз натиснемо Ctrl+Alt+Delete?
Він підійшов до столу і подивився на карту.
— Панове, — звернувся він до принишклих вождів. — Дозвольте мені, як кризовому менеджеру, провести короткий аналіз. Яка наша головна проблема?
— Стіни! — буркнув Аякс.
— Гектор, тобто… він був проблемою, — додав Діомед.
— Відсутність Ахілла! — вигукнув Менелай.
— Ні, — тихо сказав Одіссей, і всі замовкли, здивовано дивлячись на нього. — Наша головна проблема — у нас в головах. Ми мислимо лінійно. Мислимо, як воїни.
Він постукав пальцем по карті, по міцно намальованих стінах Трої.
— Ми десять років намагалися пробити їхній файрвол. Ми кидали на нього найкращих наших «хакерів» — Ахілла, Аякса, Діомеда. Ми влаштовували DDoS-атаки у вигляді штурмів. І що? Вони вистояли. Бо їхній захист, будемо чесними, — геніальний. Його створювали боги. Намагатися пробити його силою — це все одно, що намагатися розбити гору ударом голови.
Він зробив паузу, даючи своїм словам осісти в головах слухачів.
— Коли ти не можеш зламати систему ззовні, що ти робиш?
Всі мовчали.
— Ти змушуєш систему саму впустити тебе всередину, — відповів він сам на своє питання. — Нам потрібен не новий, ще більший спис. Нам потрібен… вірус.
Вожді спантеличено перезирнулись. «Вірус»? Що за дивне слово?
— Одіссею, ти, здається, перегрівся на сонці, — недовірливо промовив Агамемнон. — Якою ще хворобою ти пропонуєш їх заразити? У нас своя ледь скінчилася.
Одіссей посміхнувся своєю фірмовою хитрою посмішкою.
— Не хворобою, царю. Ідеєю. Нам потрібно впровадити в їхню систему «троянського коня». Тільки не в переносному сенсі. А в самому що не є прямому.
Він взяв уламок вугілля і на зворотному боці карти почав щось креслити.
— Послухайте. Ми десять років діяли як армія. Як груба сила. І що ми отримали? Вони нас ненавидять, але вони нас поважають. Вони чекають від нас удару. Вони завжди напоготові. А що, якщо ми зробимо те, чого вони від нас не чекають узагалі?
— Наприклад? — запитав Нестор.
— Наприклад, — Одіссей підняв голову, і його очі блищали від азарту, — ми здамося.
У наметі запанувала шокована тиша.
— ЗДАМОСЯ?! — першим вибухнув Аякс. — Та я краще сам кинуся на ці стіни!
— Не по-справжньому, велетню, — заспокоїв його Одіссей. — Вдамо, що здалися. Вдамо, що зневірилися. Спалимо свої намети. І відпливемо.
— І?.. — нетерпляче запитав Агамемнон.
— І залишимо їм подарунок, — посмішка Одіссея стала ще ширшою. — Прощальний подарунок. Жест доброї волі. Дар богам за те, що нарешті дозволили нам повернутися додому. Щось велике. Щось дивне. Щось настільки безглузде, що вони просто не зможуть встояти перед спокусою затягти це до себе в місто як головний трофей війни.
Він обвів усіх палаючим поглядом.
— Панове, я пропоную припинити військову операцію. І почати… маркетингову кампанію. Нашу останню, найзухвалішу і найпідлішу. Ми вдаримо не по їхніх воротах. Ми вдаримо по їхній гордині, по їхній цікавості і по їхньому марнославству. І вони самі, власними руками, відчинять нам двері.
Він закінчив. Вожді мовчки дивилися на нього. Хтось — із подивом. Хтось — із захопленням. Хтось — із відвертим нерозумінням. Ідея була божевільною. Абсурдною. Нечуваною. Вона виходила за всі рамки військової науки.
Але, чорт забирай, у цьому розпачливому глухому куті, в якому вони опинилися, вона була єдиною ідеєю, яка у них була. І вона була настільки божевільною, що могла спрацювати.