Розділ 8. Трагедія "Резервіста": Смерть Патрокла, або Ціна повернення "Зірки"

8.1. Провальні переговори: "Пропозиція, від якої можна відмовитись"
Після катастрофи біля кораблів у штабі Агамемнона нарешті запанувало те, що Одіссей подумки назвав «просвітленням через паніку». Гордість царя була великою, але інстинкт самозбереження виявився сильнішим. Він погодився на переговори.
Делегацію відрядили найкращу з можливих. Це була ідеально збалансована команда:
Одіссей — «геній переговорів», мозок операції, людина, здатна продати сніг ескімосам.
Аякс — «важка артилерія», представник грубої сили, мовчазне нагадування про те, що Ахілл — не єдиний сильний воїн в армії.
Старий Фенікс — «емоційний важіль», колишній наставник і вихователь Ахілла, людина, яка колись вчила його їсти з ложечки і не бити інших дітей.
Вони прийшли до табору мирмидонян пізно ввечері. Тут панувала дивна тиша, що різко контрастувала з хаосом і криками в решті табору. Ахілл сидів біля свого намету, освітлений полум'ям багаття, і грав на вишуканій срібній лірі, яку він забрав як трофей з одного з пограбованих міст. Поруч із ним мовчки сидів Патрокл і слухав. Ахілл грав сумну, тягучу мелодію, і здавалося, що його зараз хвилює не війна, не Агамемнон, а лише правильність акордів.
Побачивши гостей, він підвівся.
— Вітаю, — сказав він, і його голос був холодним, але ввічливим. — Чим зобов'язаний такій поважній делегації? Прийшли послухати музику?
— Ми прийшли з пропозицією, Ахіллесе, — почав Одіссей, вирішивши відразу перейти до справи. Він розгорнув сувій, який тримав у руці, як комерційний директор, що презентує новий контракт. — Від царя Агамемнона.
Ахілл ледь помітно посміхнувся.
— О? Невже «великий лідер» згадав про мене? Цікаво. Викладайте.
Одіссей прокашлявся. Він був блискучим оратором, але зараз відчував себе вкрай незручно. Пропозиція Агамемнона була щедрою. Навіть занадто щедрою. Але в ній бракувало однієї маленької, але ключової деталі.
— Отже, — почав він, намагаючись говорити максимально переконливо. — Цар Агамемнон визнає, що був… е-е-е… дещо гарячкуватим. І, бажаючи відновити нашу плідну співпрацю, він пропонує наступний компенсаційний пакет.
Він почав зачитувати, загинаючи пальці:
— Перше: негайне і повне повернення вашого «активу», дівчини Брісеїди. Цар клянеться, що не торкався її і пальцем, вона зберігалася на складі, тобто, в його наметі, в ідеальній кондиції.
— Друге: як бонус за моральні збитки, він додає до неї ще сім інших дівчат, майстринь у різних ремеслах, відібраних з останньої партії трофеїв.
— Третє: двадцять блискучих казанів, десять талантів чистого золота, дванадцять найкращих бігових коней…
Одіссей продовжував перераховувати, а Ахілл просто мовчки дивився на нього, і його обличчя не виражало нічого, крім крижаної зневаги.
— …і нарешті, — закінчив Одіссей, — після нашої перемоги, коли ми будемо ділити скарби Трої, ти отримаєш стільки золота, скільки зможе вмістити твій корабель. І, на додачу, цар готовий віддати тобі за дружину одну з трьох своїх дочок, з величезним приданим у вигляді семи процвітаючих міст.
Одіссей замовк. Пропозиція була такою, від якої не відмовився б навіть бог. Це був не просто контракт. Це був джекпот.
Аякс і Фенікс дивилися на Ахілла з очікуванням. Навіть Патрокл, здавалося, був вражений.
Ахілл довго мовчав. Потім він повільно відклав свою ліру.
— Це все? — тихо запитав він.
— Це… щедра пропозиція, Ахіллесе, — обережно сказав Одіссей.
— Щедра, — погодився Ахілл. — Дуже щедра. Він пропонує мені дівчат. Золото. Коней. Міста. Він пропонує мені все. Окрім одного.
— І чого ж? — не витримав Фенікс.
— Вибачень, — промовив Ахілл, і в його голосі пролунала сталь. — Він не вибачився. Він думає, що може мене купити. Він думає, що мою честь, яку він втоптав у бруд перед усією армією, можна виміряти казанами і кіньми. Він послав вас, своїх посильних, але не наважився прийти сам і сказати одне просте слово: «Пробач».
Він підвівся.
— Передайте своєму царю… — почав він, і його голос зазвучав грізно. — Передайте йому, що я ненавиджу його подарунки так само, як я ненавиджу ворота Аїда. Мені не потрібні його доньки, його міста і його золото. У мого батька достатньо багатств. Я знайду собі дружину і без його допомоги.
Він підійшов до Одіссея і подивився йому прямо в очі.
— Я прийшов сюди за славою. Але я не буду здобувати славу для людини, яка мене зневажає. Завтра на світанку я і мої мирмидоняни відпливаємо додому. Цей проєкт для мене закритий. Остаточно.
Це був нокаут. Делегація стояла, приголомшена. Їхня блискуча комерційна пропозиція, їхній неймовірний контракт — усе розлетілося на друзки, зіткнувшись із залізобетонною стіною ображеної гордості.
Одіссей, найкращий переговорник Греції, вперше у своєму житті не знайшов, що відповісти. Він зрозумів, що є речі, які неможливо купити. І що Агамемнон, пошкодувавши одне-єдине слово, щойно остаточно програв цю війну.

8.2. "План Б": Ідея Патрокла
У той час як делегація на чолі з Одіссеєм поверталася до штабу Агамемнона з поганими новинами, Ахілл залишався у своєму наметі, намагаючись знайти розраду в музиці. Але звуки ліри не могли заглушити того, що відбувалося ззовні. Крики поранених, тріск палаючих кораблів, переможні вигуки троянців — усе це просочувалося крізь тканину намету і в'їдалося в душу. Він намагався бути байдужим, але його руки тремтіли, а струни видавали фальшиві, розпачливі ноти.
Він був не один. Поруч сидів Патрокл, і для нього ця байдужість була нестерпною. Він не був напівбогом. Він не мав такої залізобетонної гордості. Він був просто хорошою людиною, яка бачила, як гинуть її друзі. Кожен крик ззовні відлунював у його серці.
Коли дим від першого підпаленого грецького корабля докотився до їхнього табору, наповнивши повітря їдким запахом гару, Патрокл не витримав. Він схопився на ноги. Його обличчя було мокрим від сліз. Це були сльози не страху, а сорому, безсилля і люті.
— Досить! — вигукнув він, і його голос зірвався. — Я більше не можу цього слухати!
Він підбіг до Ахілла і вхопив його за плечі.
— Ахіллесе! Заради всіх богів, схаменися! Ти це бачиш?! Ти це чуєш?! Вони вбивають їх! Вони палять наші кораблі! Це ж не просто солдати Агамемнона, це наші друзі! Це Аякс там б'ється, ледь стоячи на ногах! Це Ідоменей! Це люди, з якими ми ділили хліб і вино десять років!
Ахілл мовчав, його обличчя було схоже на кам'яну маску.
— Їхній лідер їх зрадив. Він отримав те, на що заслужив, — холодно відповів він.
— ДО БІСА ЇХНЬОГО ЛІДЕРА! — закричав Патрокл, і його сльози перетворилися на сльози гніву. — Так, Агамемнон — жадібний, пихатий дурень! Але зараз гинуть невинні! Ти ж бачиш, що без тебе вони приречені! Чи твоя образа, твоя гордість, важливіша за життя сотень людей?!
Ці слова, мов гострий спис, пробили крижану броню Ахілла. Він здригнувся, ніби від удару. Він подивився на свого найкращого друга — єдину людину в світі, яку він любив більше за власну славу — і побачив у його очах такий біль, що йому самому стало боляче.
— Що… що ти хочеш, щоб я зробив, Патрокле? — глухо запитав він. — Щоб я забув про все? Щоб я переступив через свою честь і побіг рятувати людину, яка мене принизила?
— Ні! — Патрокл раптом замовк, і в його заплаканих очах спалахнула божевільна, відчайдушна ідея. Це був той самий «План Б», який народжується лише на межі повної катастрофи. — Ні, не йди сам. Якщо твоя честь не дозволяє тобі… дозволь мені!
Ахілл здивовано подивився на нього.
— Тобі? Ти хороший воїн, Патрокле, але один ти не зупиниш Гектора і всю його армію.
— Я і не буду один! — очі Патрокла загорілися диким вогнем. — Вся справа не в силі. Вся справа в символі! Вони бояться не просто воїна. Вони бояться ТЕБЕ! Твого образу! Твоєї слави!
Він підбіг до скрині, де лежали божественні обладунки.
— Дай мені їх! — вигукнув він. — Дай мені свою уніформу! Свого шолома, свого щита! Дозволь мені повести в бій наших мирмидонян!
Ахілл мовчки дивився на нього, починаючи розуміти його шалений задум.
— Коли троянці побачать твої обладунки на полі бою, — гарячково шепотів Патрокл, — вони впадуть у паніку! Вони подумають, що це ти! Вони подумають, що великий Ахілл закінчив свій страйк і повернувся, щоб знищити їх! Їхній натиск ослабне! Вони почнуть відступати! Це дасть нашим час, щоб перегрупуватися, загасити пожежі! Це наш єдиний шанс, Ахіллесе! Єдиний!
Він стояв перед своїм другом, задихаючись, і дивився на нього з благанням. Це була авантюра. Ризикована, непередбачувана, що межувала з самогубством. Але в ній була своя страшна, відчайдушна логіка.
Ахілл дивився на свого друга, потім на свої сяючі обладунки, потім знову на друга. У його душі точилася страшна битва. Гордість боролася з дружбою, гнів — зі співчуттям. Він не хотів рятувати Агамемнона. Але він не міг дивитися на сльози Патрокла.
— Ти розумієш, що це небезпечно? — тихо запитав він.
— Війна — це завжди небезпечно, — відповів Патрокл. — Але сидіти тут і дивитися, як гинуть твої друзі — ще небезпечніше. Для душі.
Ахілл повільно підвівся. Його рішення було прийнято. Воно було прийнято не розумом, не гордістю. Воно було прийнято серцем, що не витримало болю його найкращого друга.
— Добре, — сказав він. — Добре. Ти отримаєш мої обладунки.