Отож, повернімося трохи назад — до того моменту, коли свята отримала послання від богів і рушила у бік одного із знамень, у бік Загубленого Лісу.
Столиця ще дрімала, коли брама повільно відчинилася, випускаючи маленьку групу в серпанок передранкового туману. Свята Іліанна вела коня під повід, попереду несли штандарт із знаком Ока, вишитого золотими нитками. Позаду — мандрівники, кожен із власною причиною йти цією дорогою, але об’єднані спільною метою.
З першого дня їх супроводжував тривожний спокій. Ліс, що починався одразу за міськими мурами, здавався надто мовчазним. Птахи замовкли, а вітер у верховітті ніби шепотів чужими голосами.
— Вони щось знають, — пробурмотіла Касія, вдивляючись у тіні. — Природа чутлива до змін.
Першим із міст, крізь яке проліг їхній шлях, став Ґальмір — торговий вузол на річці Роґан. У ньому все ще пахло димом: нещодавно тут лютували нічні вовки — створіння, що виходять з нетрі лише в час розломів між світами. Вежі міської варти були понівечені, а над входом до храму все ще маяв обгорілий прапор.
Мандрівники залишилися на ніч, аби надати допомогу місцевим. Іліанна разом із Касією лікували поранених, а Еліон встановив тимчасовий щит — на випадок, якщо чудовиська повернуться. Втім, ніч минула спокійно, а вранці містяни мовчки попрощалися з ними, лише промовивши:
— Нехай СантАнхель прийме вас. І нехай самі зірки оберігають ваш шлях.
Далі дорога простягалася на південний захід, усе більше втрачаючи сліди цивілізації. Вони йшли крізь засніжені перевали, де вітер розривав одежу до кістки, й крізь зелені долини, де під копитами коней тріщала трава, відгукуючись ледь чутним болем — ніби сама земля пам’ятала колишню війну.
На шостий день подорожі сталася перша атака.
Ніч спустилася на долину, і небо, густе, як змова, сховалося за кронами дерев. Вогонь табору потріскував, але не зігрівав — не тому, що не міг, а тому, що щось крало тепло ще до того, як воно торкалося шкіри.
— Відчуваєте? — глухо мовив Гільберт, хапаючись за руків’я меча. — Повітря… стало в’язке.
Іліанна, що щойно завершила молитву перед сном, завмерла. Її руки ще світилися сріблястим сяйвом, коли з темряви пролунало німе завивання — беззвучний, але фізично відчутний крик.
З лісу, немов виповзаючи з тріщин у самому повітрі, з’явилися Моріари.
Вони не мали очей — лише вм’ятини, схожі на зашиті порожнечі. Їхнє тіло складалося з тіней, у яких блимали обвуглені уламки кісток чи обладунку. Одне з цих створінь мало замість руки зігнуту дугу із заліза, що судомно здригалася, як живе дерево. Інше — рухалося, наче риба у повітрі, без кісток, але з клацанням м’яса.
— Моріари… — прошепотіла Касія, злякано дивлячись на них. — Вони не повинні бути тут.
— Їх щось привабило, — буркнув Рейнар, і вже за мить його меч спалахнув, відбиваючи темряву.
Еліон розкинув пальці, креслячи в повітрі символ, але магія тріснула, неначе вдарила в порожнечу. Моріари, ніби відчувши це, одночасно кинулися вперед.
Бій був неправильний. Здавалося, що кожен удар по них ковзав по тінях, залишаючи лише рвані спалахи. Але молитви Іліанни — вони палили. Її голос, чистий і високий, різав темряву. Один із моріарів, доторкнувшись до сріблястого сяйва, завив безголосо й розсипався попелом.
Та двоє інших уже були поруч. Один шепотів голосами з дитинства — Іліанна раптом почула, як її покійна мати кличе по імені. Інший, великий і повільний, тягнув за собою порваний прапор старого ордену, ніби насміхаючись.
Рейнар стрибнув між ними й ударив. Його меч зупинився в повітрі, потім пройшов крізь плоть, що не мала тіла — і зойк моріара потонув у нічному холоді.
Ще хвилина — і всі три тіні лежали, розбиті, розсипані попелом на вітер. Але тиша після бою не принесла полегшення.
— Це не випадковість, — сказав Еліон. — Вони рухаються слідом. Але не за нами. За нею.
І він глянув на Іліанну.
Вона опустила погляд. Долоні тремтіли. Але все ж не впала духом…
Втім, наступного дня їх чекала нова біда — зруйнований міст через гірську ріку Торгель. Раніше це був кам’яний витвір майстрів із Тір-Воена, але нині — лише уламки, розкидані потоками води.
— Нам потрібен обхід, — заявив Гільберт. — Є перевал, але він додасть два дні шляху.
— Або ми створимо власний шлях, — відповів Еліон і почав плести закляття, конденсуючи повітря в потужні платформи з твердого світла. Це виснажило його до знемоги, але переправа вдалася — усі дісталися іншого берега.
День за днем, миля за милею, їхня подорож ставала не лише дорогою до СантАнхеля, а й випробуванням віри, витривалості, рішучості. Іліанна відчувала, що щось наближається. Зірки світили інакше. Вітер ніс шепіт, схожий на голос, знайомий з дитинства, але забутий.
На дванадцятий день, під вечір, нарешті з’явився СантАнхель. Він здіймався на пагорбі, в сяйві вечірнього сонця, як кам’яна мрія — місто шпилів, арок і тиші. Над ним кружляв поодинокий орел, ширяючи високо, ніби спостерігав.
— Ми на місці, — мовила Іліанна. — Але шлях лише починається.
Вітер здійняв її плащ, і в його русі відчувалась тиша перед бурею.