Поки Павло долав темні випробування у надрах храму тіней, високо з крони священного дерева, що мовчки сторожувало вхід у це місце сили, злетів орел — самотній вартовий небес, що звив собі гніздо серед віття, просякнутого первісною магією. Його пір’я виблискувало відтінками бронзи та срібла, немов краплини зоряного світла оселилися на його спині.
Його крила розтинали повітря з владною легкістю, наче то не птах летів — а сама воля стихій втілювалася в русі. Очі, гострі, мов уламки сонця, споглядали світ унизу. Він бачив фей, що стрімко пролітали між деревами, ніби тінь мети гнала їх уперед, залишаючи за собою сліди світла й пилку. Помітив і Лету з Григором, які, попри часову тишу, терпляче чекали Павла поблизу храму — їхні постаті, хоч і нерухомі, мовчки випромінювали напружене чекання, наче струна, готова бриніти.
Спостерігаючи, орел зробив ще кілька широких кіл над містом фей, де сріблясті вежі здіймались крізь гілля, немов дзеркала світанкової мрії. Тоді перед ним розстелився прадавній ліс — настільки густий і темний, що сама земля зникала під покровом вічнозелених шат. Там, де сонце не могло пробитись, вічна напівтемрява нуртувала, як спогад про щось старіше за сам час. Крони дерев злегка похитувалися у такт вітрові, а зграї птахів розсікали повітря, кожна у своїх, відомих лише їм, справах.
Коли ж орел залишив за собою останні дерева лісу, перед його очима розкрилися безкраї луки. Трава, насичена золотом і смарагдом, виблискувала у променях полуденного сонця, наче саме світло втілилось у рослинність. Тут повітря було пронизане запахом медових трав і далеких громів. Орел летів далі, розгортаючи перед собою карту світу, аж поки не натрапив на стежку людського походження — широку, утоптану дорогу, що мов стріла розтинала простір, гублячись за обрієм.
Вздовж тієї дороги рухався візок, у якому їхали двоє подорожніх — пан і пані Мандровські. Він спостерігав їх з висоти — чоловік у капелюсі, схиленому на бік, жінка в темному плащі з вишитим зоряним візерунком. Орел вдивлявся у них, не розуміючи, що перед ним постаті, яким судилося залишити слід у цій історії. І хоча ні люди, ні птах не знали того, напевне, вже зараз перші рядки їхньої долі вписувались у літопис світу.
Далі шлях орла привів його до величезної людської фортеці. Стіни її здіймалися до самих небес — сірі й могутні, мов застиглі хвилі часів, укріплені чарами і каменем. Навіть для істоти, що панує в небі, вони здавалися неприродно величезними. Орел здійнявся ще вище, прорізуючи хмари, й коли подолав ці мури, перед ним розгорнулося місто — мов коштовність у короні людства.
СантАнхель — одна із головних твердинь Святого Королівства. Його вулиці виблискували черепицею, а дахи тремтіли в мареві спеки. Люди снували вулицями, малі і великі, зайняті своїми справами, мов мурахи у гігантському вулику — рицарі на конях, торговці з возами, дітлахи з повітряними зміями й мудреці в довгих шатах.
Орел кружляв над ними, вдивлявся, шукаючи щось... і врешті втратив інтерес. Та коли здійнявся вдруге — перетнувши внутрішній мур міста, — його погляд вихопив групу подорожніх, які прямували до воріт. Вони виглядали інакше — не так, як мешканці королівства. Їхній одяг був запорошений, обличчя — зосереджені, а очі — мов у тих, хто бачив більше, ніж варто.
І ця несхожість запалила у серці птаха іскру цікавості. Він почав кружляти над ними, уважно вдивляючись у кожного з них — старий із посохом, молода жінка з мечем, молодий лицар із величезним мечем...
Бо надиво, майже завжди, коли орел когось помічав, то виявлялось, що та істота, чи людина, чи звір, мала значення. Усі, хто траплявся на його шляху, так чи інакше ставали частиною великої історії, що писалася тут і зараз, на його очах.
Досить довго він спостерігав за ними, бо знав — цих людей супроводжує сама доля. Проте, зрештою, він все ж втратив чи то терпіння, чи то цікавість і рушив далі — туди, куди понесуть його вітри, понад горами і морями, аж поки знову не вернеться у своє гніздо. Біля якого вже повним ходом розгортається історія — та, що змінить світ.