Павло обережно ступив уперед — до темного, мов смола, проходу, що лячно нагадував той, через який він потрапив сюди. Тінь миттєво поглинула його, і хлопець опинився у повній темряві, наче сам Всесвіт щойно зник, лишивши його наодинці з пустотою.
Раптом морок розчахнувся, мов завіса, і Павло виявив себе у вишуканій кімнаті, оздобленій у стилі середньовічного аристократизму. Важкі оксамитові фіранки, дерев’яні панелі, старовинний килим під ногами — все виглядало наче з іншої епохи, водночас чужо і тривожно знайомо.
Енфірея, який щойно ще сидів у нього на плечі, зник. Павло озирнувся, гукаючи друга — спочатку пошепки, потім гучніше, майже з відчаєм. Але той не відповідав. Ні звуку, ні навіть тіні.
Десь із-за дверей почала долинати мелодія — знайома до щему, рідна… “Місячна соната”. Павло здригнувся. Він не чув її вже дуже давно, і саме ця композиція завжди викликала в нього дивне змішання спокою й тривоги.
Він обережно відчинив двері.
За роялем сидів чоловік у вишуканому чорному костюмі та циліндрі. Його постать була витонченою, рухи — виваженими, майже театральними. Помітивши Павла, чоловік одразу зупинив гру й неквапливо підвівся. Та щось було не так.
Хоча пальці музиканта більше не торкалися клавіш, “Місячна соната” продовжувала лунати в кімнаті. Павло перевів погляд на рояль — і похолов: за інструментом залишалась тінь. Її обриси були точнісінько як у того чоловіка. Вона продовжувала грати… хоч її “власник” уже стояв осторонь.
Це було химерно, навіть тривожно — мов сцена з дивного сну, що починає межувати з кошмаром.
— Вітаю, — промовив незнайомець із ледь помітним поклоном. Його голос був оксамитовим і низьким, ніби торкався свідомості напряму.
— Я дуже довго чекав на цю зустріч…
— Хто… хто ви? — невпевнено запитав Павло. Його голос прозвучав тихо, майже шепотом, наче боявся порушити той химерний спокій, що завис у повітрі. В голові калатало безліч думок, що перетікали одна в одну, перекриваючи одна одну: «Він чекав на мене? Звідки він мене знає?», «Що це за тінь? Чому вона жива?»
Чоловік, не зводячи з Павла погляду, задумливо припідняв брову.
— Хм... — промовив він після паузи, піднісши пальці до підборіддя, наче справді обмірковував щось важливе. — Я гадав, що ви здогадаєтесь одразу… Та якщо вже ні — дозвольте представитись.
Він елегантно розправив поли свого костюма й злегка вклонився, водночас широко, майже хижо, всміхаючись.
— Моє ім’я — Абадхар. Я не хто інший, як Повелитель Темряви, Король тіней.
У повітрі ніби згустився морок, а сама тінь за роялем завмерла — її руки зависли над клавішами. Але “Місячна соната” й далі звучала. Павло раптово відчув холод, який пробіг хребтом, мов лезо ножа.
— Але нині я тут не від свого імені, — додав він.
Павло здивовано кліпнув. Серце калатало все швидше, думки плуталися, немов павутиння, сколихнуте вітром.
— Повелитель темряви?.. — глухо мовив він. — То чому ви кажете, що чекали саме мене?
— Бо є той, хто зацікавлений у вас більше, ніж хтось інший у цьому світі, — відповів Абадхар, не зводячи з нього погляду. — Мій Володар.
— Володар?.. — перепитав Павло, відчуваючи, як земля ніби вислизає з-під ніг. — Хто це? Я нічого не розумію.
— І не маєте — поки що. Але Володар стежить за вами вже давно. У певних колах ви — легенда. Павло Грім — той, хто з’явився нізвідки, той, хто торкнувся забутих таємниць. Ви — явище. Сигнал. Прорив.
— Але я… я нічого такого не зробив… — розгублено прошепотів Павло. — Я не герой і не месія… Я навіть не розумію, чому це взагалі когось хвилює.
— Саме тому, — тихо відповів Абадхар. — Бо ви не розумієте. Ви досі вірите, що стоїте осторонь гри. Але ви — вже фігура на дошці. Просто не помітили, як стали частиною великої партії… Іграшкою в руках Ігдрасиля.
— Ви помиляєтесь, — хрипко мовив Павло. — Я не його іграшка. І не служу йому!
Абадхар нахилив голову, голос його став ще спокійнішим, майже лагідним:
— І саме в цьому — найсолодша ілюзія. Ви йдете його стежкою, виконуєте його волю, довіряєте його істотам. Ви називаєте це вибором… Але вибір, зроблений у темряві, без розуміння — чи це справжній вибір?
— Ви хочете, щоб я… служив Володарю? — у голосі Павла бринів шок і недовіра.
— Ми не змушуємо. Ми пропонуємо. Мій Володар бажає, щоб ви служили йому — а не Ігдрасилю. Ви маєте знати: існує альтернатива.
Павло на мить задумався, вдихнув, ніби крізь туман, і тихо сказав:
— Ні, — твердо, хоч і не гучно. — Я… не можу. І не хочу.
— Звісно, — мовив Абадхар майже тепло. — Ми не чекаємо негайної згоди. І не вимагаємо відповіді зараз. Але настане день, коли світ здасться вам іншим. Коли те, що здавалося непохитним, почне тріщати. І тоді… ви згадаєте наш діалог.
Він зупинився, мов щось зважував, а тоді додав:
— Якщо колись ви захочете відповісти — погодитися чи остаточно відмовитися — просто покличте мене. Один раз. І я з’явлюсь.
Світ навколо здригнувся. Тінь за роялем остаточно згасла. І щойно останній відголос Місячної сонати розтанув у повітрі — Павло залишився сам.
Сам на сам із сумнівом.