Павло вже деякий час блукав темними тунелями, і лише вогонь Енфіреї кидав тьмяні відблиски на грубі кам'яні стіни. Його полум'я то розгоралось яскравіше, то згасало, створюючи примарні тіні, що танцювали довкола. Від незручного мовчання, що затяглося, Грім відчув потребу заговорити.
— Якщо ти такий великий і могутній, як сказав при нашому знайомстві, то чому досі не вибрався звідси?
Енфірея різко розвернувся, і його полум'я спалахнуло на мить яскравіше.
— Вибач, що спитаю ще раз, але чи всі людиська такі дурні? — саркастично буркнув він, зітхнувши. — Ми, духи, залежимо від своєї стихії. Вогонь — це не просто те, що гріє або спалює. Це наша сутність, наша енергія. Ми існуємо, поки горить наш вогонь. А тепер скажи, як думаєш, тут, у цих гнилих катакомбах, багато вогню?
— Ну... певно, ні, — визнав Павло, почухавши потилицю.
— Отож бо... До твого приходу я взагалі лежав напівмертвий... — Енфірея на мить замовк, наче пригадуючи щось неприємне, а потім додав: — Але годі про погане. Тепер я точно виберуся.
— Стоп-стоп-стоп! — Павло різко зупинився, здивовано витріщившись на духа. — Як це так? Твої слова суперечать одне одному! Ти ж казав, що без вогню нічого не можеш і вже майже помер, то як мій прихід змінив ситуацію? Я ж не людина-факел!
Енфірея на мить примружив очі, вдивляючись у нього, а потім тихо пробурчав:
— Хмм... Так ти справді нічого не знаєш?
— Про що ти взагалі? — насторожено спитав Павло.
Дух вогню театрально зітхнув, закотив очі й розвів руками.
— У тебе всередині майже безкінечне джерело чистої енергії... Його можна порівняти хіба що з усією енергією цього світу.
Він зробив паузу, окинувши Павла оцінюючим поглядом, а потім скривився:
— Ех... Марна трата. Такий скарб у такого бовдура.
Хоча слова духа прозвучали образливо, Павло лише скривився, але промовчав. Ображатися на того, хто й так не збирається вибачатися, — марна справа.
Проте сказане не давало йому спокою.
— Але як це… джерело потрапило в мене? — здивовано запитав він, знову поглянувши на Енфірею.
Дух вогню театрально зітхнув, підняв очі до стелі й розвів руками.
— А мені звідки знати? — відповів він, скривившись. — Взагалі, це ще та загадка. Дивно навіть не те, що воно в тобі, а те, що ти з такою кількістю енергії досі живий.
Павло відчув, як по його спині пробіг холодок.
— Тому я й питав тебе раніше… — повільно додав Енфірея, уважно вдивляючись у нього. — Що ж ти таке?
Запитання в голові Павла множилися з неймовірною швидкістю, але часу шукати відповіді вже не залишалося.
— Дивись! Ось і воно! — раптом вигукнув Енфірея.
Попереду коридор обривався, перекритий чорною, мов смола, завісою, що поглинала будь-яке світло, яке намагалося її торкнутися. Вона не просто приховувала те, що було за нею, а ніби взагалі не існувала у звичних поняттях простору. Павло відчув, як його шкіра вкривається мурашками, а холодний страх, незрозумілий і примарний, сковує кожен м’яз.
— Що… що це? — ледве видавив він із себе, відступаючи на крок.
— Це вхід до обителі Короля духів темряви, — прижмурившись, пояснив Енфірея. — А ще єдиний шлях до виходу.
Павло напружено ковтнув.
— Не дуже обнадіює… — пробурмотів він, і його голос тремтів.
— З моєю силою і твоєю енергією ми покладемо його на лопатки за лічені секунди! — запевнив дух із усмішкою, проте в його очах промайнуло щось таке, що змусило Павла засумніватися в його впевненості.
Енфірея раптом зіскочив із його плеча, і перш ніж Павло встиг хоч щось сказати, почав стрімко зростати, поки не досяг розміру середньостатистичної людини. Його полум’я, яке зазвичай здавалося легким і грайливим, тепер вирувало, створюючи навколо нього пронизливий жар.
А тоді він заговорив.
Його голос звучав одночасно з усіх сторін, вібруючи в повітрі, мов древній дзвін. Павло не розумів жодного слова, але відчував, що ці звуки… вони не були просто словами. Вони несли в собі силу.
— N frp ymj lwfjy xunwyd ot knwj, ymj uwtljsnsytw ot fqq qnfqjwx, N xbfjw yt gj f ijytzji ufwyjsjw yt ymnx hmnpj zqnji ns ymj nsrj nx zu! 5!
Навколо них щось змінилося. Темрява попереду заворушилася, ніби відчувши їхню присутність. Кам’яні стіни тьмяно відсвітилися, неначе вбирали силу слів, а повітря стало важким і густим, мов рідина.
І тоді Енфірея промовив уже знайомою Павлу мовою, його голос був серйозним, урочистим:
— Чи клянешся ти, Павле, своїм істинним ім’ям та єством поважати даний договір зі мною, Великим духом вогню Енфіреєю, до тих пір, поки твій час не сплине?
Павло стояв, наче вкопаний, не в силах поворухнутися. Він не розумів, що відбувається, не розумів, що означає цей договір, але серцем відчував, що назад шляху вже може не бути.
— Скажи: "Так, клянусь", — тихо, але наполегливо прошепотів Енфірея.
— Що?.. Нащо?.. — Павло інстинктивно відступив, відчуваючи, як його голос стає схожим на слабкий шепіт серед бурі.
Темрява попереду ніби чекала його рішення.
— Не тягни, у нас мало часу! — з ще більшою наполегливістю прошепотів Енфірея, його очі, схожі на палаючі вуглинки, блищали в напівтемряві.
— Добре, добре! — Павло невдоволено відмахнувся, але відчував, що зволікати справді не варто. Він випрямився і, намагаючись надати голосу урочистості, промовив:
— Так, клянусь!
Ледве слова злетіли з його вуст, як під ногами спалахнуло полум'яне кільце. Воно розширювалося, розгалужувалося, лінії перепліталися у складний візерунок, поки не утворили магічне коло, що нагадувало Павлу символи з комп’ютерних ігор, у які він колись грав.
Сяйво наростало, воно заливало коридор червонуватим світлом, відкидаючи химерні тіні на стіни. Полум'я виблискувало золотими і карміновими барвами, рухаючись, ніби живе, поки в одну мить усе не згасло.
Темрява впала різко і глухо, неначе світло ніколи й не існувало.