Команда пробиралася крізь натовп, крок за кроком наближаючись до своєї мети. Вулиці поступово ставали просторішими, а шум торговців і містян згасав, поступаючись місцем м'якому шелесту листя та дзюрчанню води, що долинало десь неподалік. Було таке відчуття, ніби саме місто поступово вщухало, наче готувало їх до зустрічі з чимось величним і незвіданим.
За якийсь час вони нарешті дісталися місця призначення.
— Ось ми і тут, — промовила Лета, зупиняючись перед величною спорудою.
Павло підняв погляд — і завмер.
Перед ним височіло Святилище, що водночас нагадувало храм, природне утворення і щось, що не вкладалося у межі людського розуміння. Його стіни були висічені з дивного каменю — не просто сріблястого, а такого, що мерехтів і переливався, поглинаючи світло і перетворюючи його у власне м’яке сяйво.
Колони, що обрамляли вхід, закручувалися у спіралі, ніби виросли самі по собі, а не були створені руками майстрів. На їхній поверхні мерехтіли символи, що постійно змінювалися, варто було Павлу зосередитися на них. Вони здавалися живими, мовби пульсували в такт його власному серцебиттю.
Перед входом розкинувся широкий басейн із водою, прозорою, наче гірський кришталь. Його поверхня була майже нерухомою, проте ледь помітні золотаві хвилі пробігали нею, створюючи ілюзію, що сама будівля дихає. Посеред води росло самотнє дерево зі сріблистим листям, що тремтіло під ледве відчутним подихом вітру.
Сам вхід до Святилища разюче відрізнявся від решти споруди. Це був обсидіановий портал, чорний, як ніч, що поглинав усе світло навколо, створюючи разючий контраст із ніжним сріблястим каменем. Над аркою в повітрі світився символ із переплетених кілець, випромінюючи заспокійливе м’яке світло.
Павло відчув, як холод пробіг по його спині. Повітря тут здавалося важчим, наповненим якоюсь невидимою силою, що тиснула на нього. Було враження, що варто йому зробити крок уперед — і він вже не буде тією ж людиною, що прийшла сюди.
Він ковтнув слину і, намагаючись приховати хвилювання, запитав:
— І що тепер?
Лета кивнула у бік входу.
— Тепер ти заходиш.
Павло неохоче ступив уперед. Наблизившись до химерного порталу, він завмер, відчуваючи змішані емоції — зацікавлення і страх переплелися в його свідомості, створюючи дивний коктейль передчуття. Він простягнув руку і, не без вагань, доторкнувся до обсидіанової поверхні кінчиком вказівного пальця. В ту ж мить його ніби всмоктало, невидима сила потягнула вперед, і Павло інстинктивно просунув усю кисть.
Відчуття були суперечливими. Здавалося, ніби його руку огорнуло щось водночас тепле й приємне, як сонячне проміння, і водночас холодне та огидне, наче слизька поверхня мертвої риби. Павло навіть не встиг осмислити ці відчуття, як його тіло рвучко затягнуло всередину.
У наступну мить він опинився у непроглядній темряві.
Чорна безодня оточувала його, позбавлена навіть натяку на світло. Проте через кілька хвилин десь у далині він помітив слабке світіння — ледь помітний вогник, що мерехтів, наче далеке полум'я свічки.
У Павла не було вибору. Повільно, ледве не навпомацки, він рушив уперед, обережно ступаючи на невидиму підлогу. Його єдиним орієнтиром залишалося це мерехтливе світло, що з кожним кроком ставало яскравішим.
За деякий час він вийшов у величезну залу. Її склепіння губилося десь у темряві, а стіни, викладені чорним каменем, здавалися живими, мовби рухалися у такт його диханню.
У самому центрі приміщення височів п'єдестал, на якому грайливо палахкотів вогонь.
Спершу це полум'я виглядало звичайним, навіть надто звичайним, якщо порівнювати з усім тим, що Павло встиг побачити раніше. Проте він помилявся.
Щойно він зробив крок у бік п'єдесталу, полум’я, яке до того мало м’який помаранчевий відтінок, раптово змінило колір — стало червоним, потім перелилося у фіолетове сяйво, далі набуло насиченого блакитного відтінку. З кожним його кроком вогонь змінювався, ніби проходив через усю колірну гаму, поки нарешті, коли Павло наблизився впритул, полум'я не стало чорним, як смола.
Павло глибоко вдихнув, відчуваючи, як його шкіру обпалює не жар, а щось невидиме, наче сама сутність цього вогню пронизувала його наскрізь.
— Я вже нічому не здивуюсь... — тихо пробурмотів він.
— А от я так не вважаю, — несподівано пролунало поруч.
Павло здригнувся і швидко озирнувся.
— Хто тут? — голосно запитав він, вдивляючись у темряву навколо.
— Я! — гордо відгукнувся голос.
Павло скептично примружився.
— Ну і хто це "я"? І взагалі, де ти? — він ще раз обвів поглядом залу, намагаючись знайти джерело звуку.
— Дурне людисько, поглянь сюди! Я внизу!
Павло опустив очі на полум'я, яке знову стало блакитним, і побачив, що у нього з'явилося вогняне обличчя, невеличкі руки та ноги. Це було створіння, сповнене вогню — його тіло здавалося складеним із самих язиків полум’я, які рухалися і змінювали форму, а очі світилися білим, неначе розпечений метал.
— Ім'я мені Енфірея, перший і наймогутніший дух вогню! — з гордістю оголосив він.
Павло зі здивуванням розглядав цю чудасію. Видовище було, м'яко кажучи, химерним — наче у вогняної кульки з’явилися іграшкові руки й ноги, які виглядали зовсім недоречно.
— Неввічливо, знаєш, ось так просто мовчати після того, як перед тобою представилися! — розсерджено гуркнув Енфірея. Його голос набув об’ємності, а кілька язиків полум'я відірвалися від його тіла і з тріском злетіли вгору, повільно згасаючи у повітрі.
— Ну... — він зробив паузу, ніби чекаючи, поки Павло усвідомить свою помилку. — І як тебе звуть, людисько?
— Павло... — розгублено відповів той.
— Павло, — повторив дух, розтягуючи кожен звук, ніби пробуючи це ім’я на смак. — А хто ти такий?
— Не знаю... — трохи задумався Павло. — Просто людина? — розгублено продовжив він.
— А мене чого питаєш? — спантеличено відказав Енфірея, здивовано нахиляючи голову набік. — Може, ти й виглядаєш, як звичайне людисько, проте всередині точно сидить щось інше…