Проєкт С0н: фрагменти правди

Частина 7: "Куди приведе Доля"

Усі мовчали. В ангарі панувала важка тиша, яку лише зрідка порушувало скреготіння металу. Відлуння цих звуків розносилося порожнім простором, ніби корабель і досі нагадував про те, що тут щойно відбулося.

Павло стояв нерухомо, його руки безсило звисали вздовж тіла. Він намагався зібрати думки, але голова була спустошена, а слова Шрамованого лунали у вухах, наче відлуння:

"Повернись туди, звідки почав. Там твій порятунок."

Лоренс, тримаючись за поранене плече, обережно опустився на металеву платформу. Його обличчя було блідим, а на лобі виступив холодний піт. Він мовчки спостерігав за тим, як військові, які щойно благали про порятунок, тепер уникали дивитися одне на одного. Їхній колишній впевнений вигляд зник, поступившись місцем пригніченості.

— Що… тепер? — нарешті порушив тишу один із солдатів, його голос звучав невпевнено.

Ніхто не відповів. Це запитання зависло в повітрі, як і відчуття безнадії. Здавалося, всі чекали, що хтось інший візьме на себе відповідальність за наступний крок.

— Ми повинні повернутися на місток, — сказав Лоренс, ледве стримуючи біль у голосі. — Поки що ми нічого не можемо зробити.

Він глянув на Павла, який досі дивився у порожній простір, де був люк.

— Павле, ти чув, що він сказав. Що це означає? "Повернись туди, звідки почав"?

Павло повільно перевів погляд на Лоренса. Його обличчя було сповнене сум’яття.

— Я не знаю, — тихо відповів він. — Може, він мав на увазі той… світ? Те місце, де все почалося?

Він повторював цю фразу знову і знову, намагаючись зрозуміти, що саме мав на увазі цей загадковий чоловік.

— Звідки я почав? — пробурмотів Павло сам до себе, його погляд був спрямований у порожнечу.

Можливо, це означало повернутися додому, до того моменту, коли все було звичним і зрозумілим? Але що це змінить? Або, може, мова йшла про той дивний світ, куди його перекинуло вперше? Його думки ставали дедалі більш заплутаними.

— Що він мав на увазі? — голос Павла раптом став гучнішим, привернувши увагу Лоренса, який сидів неподалік, все ще притримуючи поранене плече.

— Ти щось сказав? — запитав Лоренс, уважно поглянувши на нього.

Павло перевів на нього погляд і трохи невпевнено повторив:

— "Повернись туди, звідки почав." Що це означає? Я не можу зрозуміти…

Лоренс нахмурився, відчуваючи, як у цих словах приховується щось більше.

— А що, якщо він говорив не буквально? — припустив Лоренс. — Можливо, він мав на увазі щось, що ми упустили.

Павло задумався, його розум гарячково перебирає спогади. Усе, що сталося з моменту, коли він вперше опинився у цьому світі, раптом знову постало перед ним. Зображення яскравого дерева, розмови з Рататоском, аномалія у секторі дванадцять, загадковий куб…

Його серце раптом забилося сильніше.

— Лабораторія, — вимовив він, ніби зрозумів щось важливе.

Лоренс прищурився.

— Що ти маєш на увазі?

— Той куб, — пояснив Павло, піднявши голову. — Копія об'єкта, яку я знайшов у тій лабораторії. Коли я торкнувся його, він почав дивно поводитися. Наче на мить… він був живим.

Лоренс замислився, його очі наповнилися тривогою і водночас цікавістю.

— Ти думаєш, це має якесь значення? — запитав він.

— Я не знаю, — відповів Павло чесно. — Але якщо Шрамований був правий і порятунок справді залежить від того, що ми вже бачили… можливо, лабораторія зберігає більше відповідей, ніж ми знаємо.

Лоренс кивнув, ніби підтверджуючи правильність цього припущення.

— Це може бути єдиним слідом, який у нас залишився. Ми повинні повернутися туди.

Він обернувся до військових:

— Готуйтеся вирушати. Ми повертаємося до сектору дванадцять.

Солдати почали мовчки виконувати наказ, а Павло відчув, як тривога всередині нього змінюється рішучістю. Він не знав, що їх чекає у лабораторії, але відчував, що це місце дійсно має ключ до розгадки.

Дорога до сектору дванадцять виявилася складнішою, ніж будь-хто міг очікувати. Коридори корабля були вщент пошкоджені: зруйновані стіни, які просочувалися дрібними потоками іскристих кабелів, уламки, що блокували шлях, і густий запах озону, який лише посилював відчуття небезпеки. Лоренс, Павло та група військових рухалися вперед повільно, долаючи кожну нову перешкоду.

— Чому таке враження, що все ось-ось завалиться? — пробурмотів один із солдатів, поглянувши на тріщини, які з кожною хвилиною здавалися більшими.

— Бо це може бути саме так, — відповів Лоренс, стискаючи зуби, щоб не показувати біль від поранення. — Нам потрібно поспішати.

Павло відчував, як з кожним кроком тривога наростала. Він не міг позбутися відчуття, що вони рухаються в напрямку чогось, що змінить усе, але чи в добрий бік — цього він не знав.

Дійшовши до однієї з розвилок, група зупинилася. Перед ними стояв великий металевий шлюз, що колись служив для ізоляції між секторами. Тепер він був перекошений, а механізми, які раніше відкривали його, були пошкоджені.

— Як ми його відкриємо? — запитав один із солдатів, уважно оглядаючи шлюз.

— Єдиний спосіб — використати інструменти, — відповів технік, який ішов із ними. — Механізми застрягли. Доведеться розпиляти або зламувати.

Робота над шлюзом зайняла майже півгодини. Увесь цей час Павло не міг позбутися відчуття, що за ними спостерігають. Інколи він озирнувся на порожні коридори позаду, але нікого не бачив.

Нарешті, коли шлюз вдалося відкрити, перед ними відкрився довгий коридор, що вів прямо до входу в лабораторію "Гексагон". Але те, що вони побачили далі, змусило їхні серця стиснутися.

Коридор був зруйнований. Уламки стелі, металеві балки й величезні шматки металу завалили весь прохід до входу. Створювалося враження, що обвал стався зовсім недавно. Павло відчув, як знову наростає відчай.

— Невже ми дійшли сюди лише для того, щоб зупинитися перед завалом? — запитав він, дивлячись на Лоренса.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше