Павло, рухаючись слідом за військовими та пораненим Лоренсом, намагався залишатися зосередженим. Шлях до рятувальних кораблів здавався нескінченним: тьмяно освітлені коридори з миготливими лампами лише посилювали напругу. Лоренс, підтримуючи прострілену руку, стискав зуби, щоб не видавати біль. Він ішов, здавалося, більше за інерцією, ніж свідомо, але час від часу різко обертався, неначе відчував, що небезпека може з’явитися будь-якої миті.
— Ми близько, — сказав один із військових, оглядаючи планшет зі схемою секторів. — Рятувальні кораблі на цьому рівні, але працює лише один. Сподіваюся, ми ще встигнемо.
— А якщо ні? — запитав Павло, хоча відповідь, схоже, уже знав.
— Тоді ми тут і залишимось, — коротко відповів солдат.
Попереду з'явився великий ангар. Важкі двері були відчинені, і крізь них лилося миготливе жовте світло аварійних ламп. У центрі ангару, оточений інструментами й кабелями, стояв корабель, останній у цьому секторі. Поруч із ним метушився чоловік — той самий "Шрамований". Його рухи були точними, впевненими, хоча відблиски світла раз у раз розривали його силует.
— Він намагається запустити корабель, — прошепотів Лоренс, ледь піднімаючи голову. — Ми не можемо дати йому втекти.
Командир жестом наказав усім зупинитися й пригнувся ближче до підлоги, щоб не видати себе. Павло теж сховався за одним із контейнерів, але не міг відірвати очей від фігури біля корабля. Щось у рухах цього чоловіка здавалося йому дивно знайомим.
— Підійдемо ближче, тихо, — шепнув командир.
Однак Павло не міг більше чекати. Його серце калатало, а погляд уперто фокусувався на незнайомцеві. Щось змусило його підвестися й зробити крок уперед. В цю ж мить "Шрамований" обернувся. Їхні очі зустрілися.
Павло завмер. Перед ним стояв чоловік, який виглядав як його дзеркальне відображення — тільки зістарене, з грубими рисами обличчя та покрите численними шрамами. Найбільший із них, що тягнувся через усе обличчя, робив його вигляд лякаюче грізним.
— Ти... — тихо промовив Павло, не вірячи своїм очам.
— О, ще один, — сказав "Шрамований", ледь повернувши голову до Павла. Його усмішка розширилася, надаючи обличчю ще більш зловісного вигляду. — З твоєї здивованої гримаси розумію, що ти вперше зустрів іншого себе.
Павло відчув, як слова "Шрамованого" наче ударами розривають його свідомість. "Інший себе?" Це було абсурдно, але водночас... Він не міг заперечити того, що перед ним стояла людина, неймовірно схожа на нього самого.
— Іншого себе? Що ти несеш? — запитав Павло, але його голос затремтів.
— О, ти ще такий наївний, — з іронією відповів "Шрамований", продовжуючи роботу з панеллю управління корабля. — Думаєш, ти єдиний? Що ти — унікальний? Звикай, малий, тебе чекає багато сюрпризів.
Павло зробив ще крок уперед, незважаючи на попередження свого розуму зупинитися. Його очі пильно вдивлялися в риси "Шрамованого", шукаючи щось, що могло б розвіяти цей дивний збіг.
— Але як це можливо? — його слова були більше схожі на шепіт.
"Шрамований" нарешті відірвався від панелі й повернувся до Павла. Він підійшов ближче, його очі блищали якимось невимовним поєднанням зневаги й жалю.
— Можливо? — повторив він, ніби смакуючи слово. — Тут, у цьому всесвіті, можливо все. Питання не в тому, як. Питання в тому, чи готовий ти це прийняти.
Погляди обох перетнулися, і в ту ж мить Павло відчув, як у нього всередині щось зламалося — чи то від страху, чи то від дивної впевненості, яку випромінював цей чоловік.
Поки Павло стояв у ступорі, намагаючись осмислити те, що відбувається, "Шрамований" повернувся до військових, які вже взяли його на приціл. Його голос, спокійний і навіть трохи насмішкуватий, прорізав напружену тишу:
— Опустіть зброю, хлопці, — сказав він, кивнувши в їхній бік. — У нас немає часу на ваші іграшки. З хвилини на хвилину по кораблю ударять астероїди, і я думаю, ви не захочете тут бути, коли це станеться.
Військові переглянулися, але не зрушили з місця. Командир тримав палець на спусковому гачку, його очі не зводилися зі "Шрамованого".
— Я сказав, опустіть зброю, — повторив "Шрамований" більш різко, не припиняючи своєї роботи з панеллю управління корабля. — Мені потрібен цей корабель, а вам — час, щоб врятувати свої шкури. Хочете влаштувати перестрілку? Будь ласка, але тоді ми всі залишимося тут назавжди.
Тишу раптово прорізав гучний вибух. Відлуння удару десь у далекому кінці корабля прокотилося металевими стінами, змусивши їх усіх похитнутися. Лоренс, тримаючись за рану, тихо видихнув:
— Командире, він має рацію. Ми тут довго не протягнемо.
Командир стискав зброю, вагаючись, але наступний вибух, ще ближчий, змусив його проковтнути свої слова.
— Ви краще знаєте, що робити, але я вам скажу ось що: тут я єдиний, хто може запустити цей корабель, — продовжив "Шрамований", навіть не повертаючись до них. Його пальці блискавично ковзали по панелі. — Тож або допомагайте, або відійдіть і не заважайте.
Ще один вибух, цього разу досить близько, щоб пил осипався зі стелі, і всі відчули, як підлога під ногами здригнулася. Лампочки аварійного освітлення почали мигати ще частіше, деякі зовсім згасли.
— Чорт забирай, — пробурмотів один із солдатів, нервово оглядаючись.
— Усі сюди! — різко скомандував командир, нарешті опустивши зброю. Його голос залишався напруженим, але рішучим. — Якщо цей корабель наш єдиний шанс, ми не можемо його втратити.
Тим часом "Шрамований" вже завершував налаштування. На панелі засвітився зелений індикатор, і двигуни корабля почали видавати глухе гудіння, яке поступово ставало гучнішим.
— Все готово, — пробурмотів він, кидаючи швидкий погляд на Павла, що так і стояв осторонь. — Сподіваюся, ти не боїшся висоти, малий.
Ще один вибух прогримів настільки близько, що підлога похитнулася. Металеві стіни гучно заскрипіли, неначе ось-ось розірвуться. Усі зрозуміли: чекати більше немає часу.