Група бійців отримала чіткі координати і вирушила до лабораторії "Гексагон" у секторі дванадцять. Дорога була непростою: коридори, що вели до лабораторії, здавалося, дихали власним життям. Стеля періодично тріщала, ніби її ось-ось розірве на частини, а стіни були вкриті дивними, мерехтливими тріщинами, які світилися м'яким зеленкуватим світлом.
Один із бійців помітив щось схоже на тінь, яка миготіла в кінці коридору. Всі зупинилися, приготувавши зброю. Проте, коли вони наблизилися до місця, нічого не знайшли, лише залишки пошкодженого обладнання, що лежали купою біля стіни.
— Будьте уважними, — суворо промовив командир, — тут все може бути пасткою.
Перше випробування чекало вже через кілька хвилин. Біля роздоріжжя коридорів група натрапила на прозору плівку, яка мерехтіла, немов вода під сонячними променями. Один із бійців торкнувся її кінчиком ножа, і плівка миттєво поглинула ніж, залишивши лише рукоятку. Усі завмерли.
— Це якийсь просторовий бар’єр, — сказав технік, що був у складі групи. — Нам потрібно знайти обхідний шлях.
Після ретельного огляду вони вирішили скористатися технічним тунелем, що вів паралельно головному коридору. Тунель був вузьким, освітлений лише аварійними лампами, які мерехтіли і погрожували згаснути. Шум від їхніх кроків лунав, як грім у тихій порожнечі.
Згодом вони вийшли до основного входу лабораторії "Гексагон". Масивні двері були зачинені, а панель керування обезструмлена. Після короткого огляду технік озвучив вердикт:
— Усе обладнання згоріло, — сказав технік. — Зараз я зніму блокування, доведеться відчиняти вручну.
Ще кілька митей, і двоє найбільш кремезних бійців загону повільно розсовували двері, а за ними відкривалася непроглядна темрява. Всередині було тихо, але це була не спокійна тиша, а тривожна — тиша перед бурею.
— Зосередьтеся. Увійдемо обережно, — наказав командир.
Зал був завалений уламками. Серед пошкодженого обладнання виділявся великий стіл, біля якого лежав пристрій, схожий на той самий загадковий куб, який раніше описували у звітах. Куб випромінював слабке світло, а навколо нього в повітрі витали дивні спіралі, схожі на тонкі нитки, що пульсували синьо-зеленим сяйвом.
Поблизу куба вони побачили людину. Це був Павло. Він виглядав знесиленим і розгубленим, а його очі випромінювали паніку. Побачивши людей зі зброєю, він зреагував миттєво і кинувся тікати, сподіваючись знайти укриття.
— Зупинись! Ми тут, щоб допомогти, — крикнув один із бійців, але Павло, здавалося, не чув.
Його рухи були невпевнені, наче він намагався прокинутися від кошмару. Приміщення було замкненим, і бійці швидко його наздогнали і знерухомили.
— Хто ти такий? Ти не схожий на члена екіпажу! Як ти сюди потрапив? — спитав командир, але Павло розгублено мовчав.
Раптом вони почули низьке гудіння, яке посилювалося з кожною секундою. Куб на підлозі почав пульсувати, а його сяйво стало інтенсивнішим.
— Що це за штука?! — вигукнув один із бійців, відступаючи ближче до виходу.
Одразу після цього одна зі спіралей, які витали навколо куба, різко збільшилася в розмірах, перетворившись на енергетичний відблиск, що блискавично врізався в стіл. Розріз був настільки чистим, що верхня частина столу з гуркотом обвалилася, а куб залишився нерухомо лежати на тому ж місці, неначе нічого й не сталося.
— Це щось дуже небезпечне і неконтрольоване — прошепотів технік, дивлячись на команду.
— Збираймося! Швидко! — голосно скомандував командир.
Команді більше нічого не лишалося, як схопити зляканого Павла, який стояв осторонь, і якомога швидше залишити лабораторію, поки не сталася ще якась неприємність.
Шлях назад здавався ще довшим, ніж при вході. Кожен із бійців озирався, тримаючи зброю напоготові, наче очікуючи, що небезпека вирветься за межі лабораторії і кинеться слідом. Тіні в коридорах здавалися живими, а слабке світло аварійних ламп робило їх ще більш загрозливими.
Зрештою, опинившись на безпечній відстані, командир подав сигнал на штаб:
— Небезпека третього рівня, невідомі аномалії заповнили весь сектор. У лабораторії знайдено невідомого. Повертатимемося.
Повернувшись на базу, група негайно доповіла про інцидент. Павла затягнули в приміщення, що нагадувало камеру для утримання в’язнів. Тьмяно освітлена кімната мала металеві стіни, один ліжник, приварений до підлоги, і стіл із закріпленим на ньому стільцем. Здавалося, ця кімната не бачила людської присутності вже давно.
— Відведіть його сюди, — наказав командир, жестом вказуючи на камеру.
Двоє бійців, не надто церемонячись, поставили Павла на ноги й завели всередину. Його обличчя було блідим, а погляд розгубленим. Він досі не міг усвідомити, що відбувається.
Двері камери за ним негайно зачинилися з гучним металевим клацанням. Відлуння цього звуку ще довго відбивалося від стін коридору, залишаючи гнітюче враження.
— Що з ним робити? — запитав один із бійців, поглядаючи на командира.
Той затримав погляд на камері, немов зважуючи всі варіанти.
— Це вже не наша справа. Вирішить командування. Тепер головне — розібратися з аномаліями в лабораторії, — відповів він і рішуче рушив до виходу з ізоляційної зони.
Через деякий час у приміщення, де тримали Павла, увійшло кілька людей. Усі вони були одягнені у форму, що нагадувала військову, але з незнайомими знаками на рукавах і грудях. Їхні обличчя залишалися серйозними, а рухи — відточеними, як у тих, хто звик до дисципліни.
Вони почали щось говорити до Павла. Його спантеличений погляд переміщувався від одного до іншого, але жодне слово не мало для нього сенсу. Його охопило відчуття безпорадності, яке посилювалося з кожною миттю.
— Я не розумію. Хто ви? — злякано сказав Павло, не розуміючи, що відбувається.
Тоді один із них, наймолодший на вигляд, подивився на старшого чоловіка, що, здавалось, був їхнім командиром. Той коротко кивнув, промовив кілька слів і жестом наказав вийти. Молодший чоловік покинув камеру, а решта залишилися стояти, пильно спостерігаючи за Павлом.