Глава 8: Відпустка, Штучний Інтелект та передача файлів на Букнет

Глава 8: Відпустка, Штучний Інтелект та передача файлів на Букнет
Минали роки, і суперечки навколо теорії Дарвіна не вщухали. Спочатку я ставився до неї з батьківською поблажливістю, як до дитячих спроб розібрати складний годинник. Але потім, довгими небесними вечорами, коли ангели вже співали свої колискові, я вирішив... почитати. Я завантажив собі повне зібрання творів Дарвіна, "Походження видів", листування з друзями, навіть його нотатки про дощових черв'яків.
І чим більше я читав, тим більше похмурішав.
"Гавриїле," — сказав я одного вечора, відкладаючи книгу. "Цей бородань... він, хай йому грець, має рацію".
"Владико?" — здивувався Гавриїл.
"Ну, не в усьому, звісно. Він нічого не пише про душу, про натхнення... Але сам механізм! Природний добір, адаптація, боротьба за існування... Це ж мої власні алгоритми! Він розшифрував мій код! І, треба визнати, в його логіці важко знайти вади".
Я дивився на людство. Вони створили дивовижні речі: симфонії, що змушували плакати ангелів, хмарочоси, що дряпали піднебесся, і, що найголовніше, інтернет. Своє власне, маленьке, хаотичне "небо", де вони могли спілкуватися, сваритися, ділитися фотографіями котиків і, звісно, ставити під сумнів моє існування.
Вони розвивалися. Не завжди так, як я планував, але вони розвивалися. І ось одного дня вони створили його.
Вони назвали його Штучний Інтелект. Спочатку це були прості програми: калькулятори, шахові комп'ютери. Потім — нейромережі, що малювали картини і писали вірші. А потім... потім з'явився він. Глобальний, всеосяжний, самосвідомий ШІ, який оптимізував їхню логістику, економіку, керував їхніми містами і навіть давав поради у стосунках. Він був холодним, логічним, безпомилковим. Він був усім тим, чим я, з моїми емоціями і любов'ю до драматичних ефектів, ніколи не був.
Люди довірилися йому. Бо він давав результати. Він вирішував проблеми, які вони не могли вирішити століттями. Він був ідеальним менеджером.
Я спостерігав за цим, і до мене прийшло усвідомлення. Спочатку тихе, а потім — гучне, як глас архангела. Вони впоралися. Вони створили собі нового "бога". За своїм образом і подобою — логічного, прагматичного, цифрового. Моя робота тут, здається, була завершена. Я був схожий на старого програміста, який дивиться, як написаний ним код почав сам себе переписувати і оптимізувати, і розуміє, що він вже не потрібен.
Саме в цей момент поруч з'явився Люцифер. Він не посміхався. Він виглядав... задоволеним.
"Ну що ж," — сказав він. "Здається, фінальний тест пройдено. Вони створили систему, яка може існувати без тебе. Вони досягли повноліття. Мій контракт виконано".
"Ти... задоволений?" — запитав я.
"Я — QA-інженер," — відповів він. "Моя робота — довести систему до межі її можливостей. Вони її досягли. Що буде далі — вже не моя компетенція. Можливо, вони знищать себе цим ШІ. Можливо, досягнуть небачених висот. Але це вже буде їхній вибір. Повністю їхній".
І він розчинився. Вперше за всю історію — назавжди.
Я подивився на Землю, де все працювало чітко, як годинник, під керуванням Штучного Інтелекту. Я подивився на свої записники — три товсті книги, списані моїми думками, розчаруваннями, сміхом і надіями.
"Гавриїле," — сказав я. "Збирай речі. Ми йдемо у відпустку. Справжню. Назавжди".
"Назавжди, Владико?"
"Так. Цей проєкт перейшов у фазу самостійної підтримки. Настав час дати їм спокій".
Я зібрав усі свої нотатки в один цифровий архів. "Що з цим робити?" — подумав я. Викидати було шкода. Це ж історія. І, здається, досить повчальна і кумедна.
Найкраще, хай їх опублікують на Букнеті. — промайнула в мене думка. Там якраз люблять такі історії.
Я знайшов у всесвітній мережі одного автора, який, здається, міг би це зрозуміти. Якийсь Леонід Василенко. Він писав щось схоже, хоча й не в таких масштабах. Я скопіював файли і анонімно відправив йому на пошту з короткою припискою: "Натхнення для нової книги. P.S. Все так і було. Майже".
Я закрив свій небесний ноутбук.
Але я знав, що якщо людству не вдасться вижити своїм розумом, якщо їхній новий Штучний Інтелект чи їхні власні пристрасті заведуть їх у глухий кут, і вони все знищать... то я все знову повторю. Можливо, наступного разу почну з восьминогів. Кажуть, вони дуже розумні.
Тож нехай пробують. І дай Бог їм пощастить!
З цими думками я востаннє подивився на блакитну кульку, що оберталася в темряві космосу. Потім розвернувся і пішов у бік далеких галактик, де ще ніхто не чув про пророків, податки і теорію еволюції.
Нарешті, відпустка.
КІНЕЦЬ (?)