Глава 7: Дарвін та Теорія Еволюції, або Коли Користувачі Вирішили, що Програма Написала Себе Сама

Глава 7: Дарвін та Теорія Еволюції, або Коли Користувачі Вирішили, що Програма Написала Себе Сама
Минули ще століття. Я вже звик до того, що мої люди постійно знаходять нові способи дивувати мене. Вони пережили Інквізицію, винайшли друкарський верстат (що призвело до масового поширення як мого Посібника, так і купи фанфіків на нього), і навіть пережили епоху Просвітництва, коли філософія Люцифера стала настільки популярною, що мати сумніви стало модно. Я думав, що мене вже нічим не здивувати.
А потім з'явився Чарльз Дарвін.
Це був тихий, скромний англійський джентльмен. Він не був бунтарем, як Галілей, і не мав гострого язика, як Вольтер. Він просто любив природу. Дуже. Він колекціонував жуків, вивчав голубів і роками плавав на кораблі під назвою "Бігль", ретельно замальовуючи дзьоби якихось галапагоських в'юрків. Я спочатку не звертав на нього особливої уваги. Ну, любить людина моїх пташок. Що в цьому поганого?
Але я не врахував одного. Дарвін був не просто натуралістом. Він був системним аналітиком рівня "Бог". Він дивився на моє творіння не як на галерею готових шедеврів, а як на динамічний, живий код. І він помітив те, на що інші закривали очі. Він помітив "історію версій".
Він побачив, що кістки у крилі кажана, ласті моржа і руці людини підозріло схожі. Він побачив, що у зародків різних видів є спільні риси. І він побачив тих самих в'юрків, чиї дзьоби ідеально підходили до різних видів їжі на різних островах, наче хтось повільно, методом проб і помилок, "налаштовував" їхній дизайн.
І він зробив висновок. Висновок настільки сміливий, настільки радикальний і, що найприкріше, настільки логічний, що вся моя Небесна Канцелярія на мить затихла.
Він припустив, що все це... сталося само собою.
Не було ніякого великого Дизайнера, який створив кожен вид окремо. Була... Еволюція. Невідома доти сила. Процес. Повільний, сліпий, безжалісний механізм природного добору. Він припустив, що вся ця неймовірна складність, вся ця гармонія, вся ця краса виникла з хаосу випадкових мутацій і боротьби за існування. Він, по суті, заявив, що найскладніша у світі операційна система не була написана геніальним програмістом, а виникла сама по собі в результаті мільярдів років випадкових помилок у коді.
Я вперше в житті відчув, що таке екзистенційна криза.
"Гавриїле," — промовив я, дивлячись, як Дарвін публікує свою книгу "Походження видів". "Ти це читав? Він пише, що я... не потрібен. Що мої жирафи самі собі шиї витягнули, бо лінувалися нахилятися за їжею. Що його пра-пра-пра... (тут йшов дуже довгий список 'пра')...-дідусь був мавпою!"
Гавриїл виглядав збентеженим. "Владико, це... дуже смілива гіпотеза. Можливо, він просто не розібрався у вихідному коді?"
"Він не просто розібрався!" — я ходив по хмарі туди-сюди. "Він знайшов мої 'чорнові нотатки'! Всі ті перехідні форми, всі ті невдалі експерименти, яких я залишив у геологічних шарах! Я думав, це буде як 'пасхалка' для найуважніших, а він побудував на цьому цілу теорію, де мені немає місця!"
І тут з'явився Люцифер. На його обличчі була така усмішка, яку я не бачив з часів інциденту з яблуком. Він аплодував. Повільно. Театрально.
"Браво," — сказав він. "Просто браво. Це найвитонченіший тролінг за всю історію. Вони не просто заперечують Твоє існування. Вони знайшли Тобі заміну! І яку! Не якогось золотого тельця, а цілий науковий механізм! Це... елегантно".
Реакція "офіційної техпідтримки" на Землі була передбачуваною.
"Людина походить від мавпи?!" — гриміли вони з кафедр. "Це богохульство! Це образа! Як можна порівнювати вінець творіння, створений за образом і подобою, з якоюсь волохатою істотою, що їсть банани?!"
Почалася нова велика війна. Війна між Вірою та Наукою. В газетах друкували карикатури на Дарвіна з тілом мавпи. Священики проклинали його. Вчені захищали. Це був ідеальний розкол у суспільстві. Люцифер був у захваті.
Найкумедніше було те, що вони обидва були... по-своєму праві.
Дарвін геніально описав механізм, який я використовував. Еволюція була моїм інструментом. Моїм пензлем. Я не створював кожен вид клацанням пальців, як фокусник. Це було б нудно. Я запустив процес. Я написав базові закони фізики, хімії та генетики, а потім дозволив системі розвиватися. Це було набагато цікавіше — спостерігати, які дивовижні форми життя може створити мій "алгоритм". Так, іноді він створював качкодзьобів, але це були прийнятні побічні ефекти.
Але люди, у своїй любові до спрощень, вирішили, що якщо є механізм, то не може бути Механіка. Якщо програма може сама оновлюватися і розвиватися, то, мабуть, у неї ніколи й не було розробника.
Чи закінчилася ця історія? О, ні. Вона триває досі.
І досі є ті, хто свято вірить, що я створив світ за шість 24-годинних днів, і що динозаври просто не встигли на ковчег.
І досі є ті, хто впевнений, що все — лише випадковість, хаос, і що любов, свідомість і музика Баха — це лише побічний ефект біохімічних реакцій.
А я дивлюся на все це і посміхаюся. Бо вони сперечаються про те, як була написана книга, не розуміючи, що головне — це сама Історія.
Люцифер вважає, що це його остаточна перемога. Він змусив людей вибирати між мною і розумом.
Але я думаю, що це лише новий етап. Бо найскладніше завдання для них тепер — зрозуміти, що механізм не заперечує існування Майстра. І що найдивовижніша програма — це та, яка настільки досконала, що здається, ніби вона написала себе сама.
А поки вони сперечаються, я думаю про наступне оновлення. Можливо, натякнути їм на квантову фізику? О, це буде весело. У них голови вибухнуть.