Глава 5: Люцифер винаходить Філософію (Найкращий інструмент для дебагінгу)

Глава 5: Люцифер винаходить Філософію (Найкращий інструмент для дебагінгу)
Минув час, і я почав помічати, що старі методи Люцифера втрачають свою ефективність. Спокушати людей золотом, владою чи зайвим шматком пирога — це було, звісно, дієво, але якось... банально. Це був тролінг низького рівня. Людство, незважаючи на всі свої недоліки, ставало складнішим. Прості віруси, як-от "Жадібність" чи "Заздрість", все ще працювали, але система навчилася створювати для них певні "антивіруси": закони, мораль, громадську думку.
І Люцифер, як геніальний тестувальник, зрозумів, що настав час для нового підходу. Замість того щоб "заражати" окремих користувачів, він вирішив "зламати" саму операційну систему їхнього світосприйняття. Він вирішив атакувати не їхні слабкості, а їхній розум. Він винайшов філософію.
Я вперше помітив це в одному з грецьких полісів, що розкинувся на сонячному узбережжі. Там, на ринковій площі, збирався натовп навколо дивного чоловіка. Він не був схожий на звичайних спокусників. Він був одягнений у просту туніку, мав доглянуту бороду і розумні, трохи насмішкуваті очі. Він не пропонував багатства чи влади. Він ставив питання.
Я придивився уважніше. Це був Люцифер. Новий образ, новий метод. Він знайшов молодого, талановитого юнака на ім'я Платон (хоча тоді його ще звали Арістокл) і вів з ним бесіду, яка змушувала мозок слухачів скрипіти.
"Скажи мені, юначе," — вкрадливо говорив Люцифер. "Ти сидиш на цьому мармуровому стільці. Ти відчуваєш його твердість, його прохолоду. Але ти впевнений, що стілець, на якому ти сидиш, — реальний?"
Юнак спантеличено кліпнув. "Ну... так. Ось же він".
"Але що є 'стілець'?" — продовжував Люцифер, і його голос ставав дедалі більш переконливим. "Це просто шматок каменю. А що, як справжній, ідеальний 'Стілець' існує десь в іншому світі, у світі ідей? А це — лише його бліда, недосконала копія? А що, як це лише ідея стільця, а не сам стілець?"
Натовп затих. Це було щось нове. Вони звикли до простих істин: камінь — це камінь, вода — мокра. А тут таке...
Люцифер вів далі, його очі блищали інтелектуальним вогнем. "Ми дивимося на тіні на стіні печери, але не бачимо самих речей... І взагалі, чому ми тут? Яка наша мета? Чи є вона взагалі? Може, Головний Архітектор просто забув вимкнути симуляцію?"
"Гавриїле!" — прогримів я, ледь не впустивши свою чашку з нектаром. "Ти це чув?! Симуляція?! Він натякає, що Я забув вимкнути світло перед виходом!"
Гавриїл виглядав стурбованим. "Владико, він встановлює їм у голови 'Сумнів.exe'. Це дуже небезпечна програма. Вона може викликати конфлікт з базовим файлом 'Віра.dll'".
Спочатку я був роздратований. Дуже. Це було пряме втручання в інтерфейс реальності! Я створив для них чіткий, зрозумілий світ, а він перетворював його на інтелектуальний ребус! Вони ж тепер замість того, щоб орати землю і приносити жертви, сидітимуть і думатимуть, чи існує їхній плуг насправді!
Але потім... потім я почав прислухатися. І те, що я почув, мене зацікавило.
Вони почали ставити питання "Чому?". Вони намагалися зрозуміти вихідний код! Це небезпечно... але, чорт забирай, цікаво. Нарешті вони використовують свій мозок не лише для винайдення нових способів кидати одне в одного камінням!
Філософія поширювалася, як лісова пожежа. Арістотель почав класифікувати все на світі, намагаючись створити власну базу даних. Діоген оселився в бочці, оголосивши себе першим дауншифтером. Сократ ходив вулицями і доводив усім, що вони нічого не знають, за що його, звісно, не дуже любили. Це був інтелектуальний хаос, але це був живий, динамічний хаос.
Звісно, у цього "оновлення" були й побічні ефекти. Найголовніший — поява атеїстів.
Це сталося під час однієї з лекцій Люцифера (він виступав під псевдонімом Епікур).
"Друзі мої," — казав він. "Подивіться на цей світ. У ньому є страждання, хвороби, несправедливість. Якщо Бог існує, і він всемогутній, то чому він не виправить це? Якщо він не може, то він не всемогутній. Якщо він не хоче, то він не всеблагий. А якщо він і може, і хоче, то звідки тоді все це зло?"
Він розвів руками, ніби кажучи: "Шах і мат".
Це був блискучий логічний хід. Класичний "парадокс Епікура". Він взяв мої власні характеристики — всемогутність і всеблагість — і зіштовхнув їх з реальністю, яку бачили люди. І багато хто, не знайшовши простої відповіді, зробив найпростіший висновок: "Мабуть, Його просто немає. Так все стає набагато логічніше".
Так з'явилися перші атеїсти. Це були не злі люди. Це були просто ті, хто занадто сильно полюбив логіку. Вони були як користувачі, які, зіткнувшись зі складним багом, вирішили, що у програми просто немає розробника, бо "жоден розробник у здоровому глузді такого б не допустив".
Я дивився на цих перших атеїстів, і, на диво, не відчував гніву. Я відчував… щось схоже на повагу. Вони були першими, хто наважився сказати, що "король голий", навіть якщо цей король — Я. Вони вимагали доказів, логіки, послідовності. Це була найвища форма зворотного зв'язку від користувача.
Люцифер досяг свого. Він створив інструмент, який змусив людство думати. І думати не лише про те, як вижити, а й про те, як жити. Це був його найбільший і найнебезпечніший дар. Він дав їм філософію — найкращий інструмент для дебагінгу реальності.
І хоча це призвело до нескінченних суперечок, появи сотень філософських шкіл і мільйонів головних болів у студентів майбутнього, це був крок уперед. Бо краще мати користувача, який ставить незручні питання, ніж того, хто бездумно тисне на всі кнопки підряд. Навіть якщо одне з цих питань: "А чи існуєте Ви взагалі?"