8. Колишня власниця

— А тобі тут не лячно жити? — поцікавилася дівчина, коли ми підходили до ганку.
— Та ні, а чому я маю боятися?
— А ти що, як хижу купувала, не цікавилася, які про неї чутки ходять?
— Маруська, та то все нісенітниці, — суворо мовив Іван Михайлович, забираючи в доньки торбу з їжею. — Людям лиш би язиками чесати.
Суворо мовив чоловік, та я добре запам’ятала його погляд на перстень. Можливо, він намагався виглядати безстрашним та частково вірив у нісенітниці, які говорили односельчани.
— А що кажуть? — не відступила я.
Справді, я жодного разу не розпитала про загадкову родичку, яка залишила мені у спадок своє майно. Не поцікавилася у місцевих, якою була та жінка і яку історію має цей будинок.
А між іншим, майже кожен майбутній власник дізнається, яка історія в будинку чи квартирі перед купівлею.
Та й узагалі, перед тим як вступати у спадок, треба було хоча б поговорити з сусідами. Які живуть бозна-де. У моєму випадку — біля підніжжя гори. І, напевно, про тітку лише чутки чули від дітей, які казали, що стара сидить у своєму будинку і не спускається до сусідів. А воно й не дивно, враховуючи відстань від цієї хижі до села. Та все ж розпитати про будинок і власницю точно не завадило б. І потрібно було зробити це набагато раніше.
— То що говорять? — запитала я так тихо, щоб почула лише Маруся.
— Кажуть, що баба Варвара, колишня ґаздиня цієї хижі, була відьмою. І не абиякою — мала велику силу та й чорною магією займалася. На власні очі бачила, як до неї люди їхали звідусіль. Думаєш, просто навідати стару? Ні, я впевнена: привороти, прокляття та інше, чим такі, як вона, займаються. Тато казав, що вона часто проклинала людей і мала дуже тяжкий характер. Це він зараз такий скептичний, а коли ця стара була жива, то казав нам минати її хижу десятою дорогою. Сварлива жінка була, ні чоловіка, ні дітей. Я чула, як сусідка шепотілась з односельчанкою, що така вона, бо дитину поховала. Загалом балачок багато… Але що сила в неї була — то правда, — промовила Руся й відламала шматок хліба. Вона на мить замовкла, ніби шкодувала, що взагалі почала цю розмову.
— Ходи, допоможу паркан полагодити, — раптом запропонувала дівчина, різко переводячи тему.
Але цікавість уже міцно вчепилася в мене. Хотілося зрозуміти, де закінчувалися сільські балачки, а де починалася правда.
— А де можна дізнатися більше про цю Варвару? — Маруся схилила голову на бік, поглянула в бік тата та пошепки промовила:
— Сходи до сільради. Там тобі все повідають. Даси на шоколадку — то й папери знайдуться, — тихцем кинула Руся.
Потім уже голосніше, щоб почув Іван Михайлович, додала:
— Та що, йдемо? Допомога потрібна?
— Було б непогано, якщо тобі не важко, — мовила я, радіючи, як дитина, новій інформації про будинок та про тітку, яка у ньому жила. Було б ще дуже доречно до юриста сходити, дізнатися деталі заповіту і чи можливо якось раніше вступити в право власності.
Після запізнілого сніданку чи надто раннього обіду ми з Русею приступили до роботи. І дівчина мала рацію: вона розумілася на тому, як забивати цвяхи, і поки вона прибивала нові дошки, я відпилювала потрібну довжину, подавала цвяхи й була у захваті, як швидко ми справлялися. Сама б я явно возилася кілька днів і залишилася б або без декількох пальців, або просто вони були б перебинтовані, як живий приклад моєї праці.
Ми саме прибивали останню дощечку на сьогодні, коли за спиною пролунав ледь чутний голос:
— А ти на неї схожа!
— На кого? — запитала я, повертаючись у бік, звідки лунав голос, але там нікого не було.
— З ким ти розмовляєш?
— Ти чула, хтось тільки що говорив? — Дівчина насторожилася, поглянула мені за спину і спокійно промовила:
— Ми тут лише вдвох! І я нічого не чула!
Я повільно обернулася, ще раз поглянула в сторону, де ніби хтось говорив. Я могла заприсягтися: мені не здалося, я чула чийсь голос. Та наполягати я не стала — можливо, дійсно вересневе сонце в потилицю напекло.