Я запізнювалася. Одна з причин, чому я не люблю зиму, — це постійна сонливість. На другому місці - необхідність одягатися, наче капуста, а потім страждати від того, що стає жарко. Ох, як же я спітніла!
На годиннику 7:55, а за п'ять хвилин я маю відчинити кав'ярню.Я вдихнула морозне, свіже повітря.
А причина, через яку я люблю зиму, - це казка, яку вона приносить із собою. Навколо килим із білих діамантів, що сяють під лагідним зимовим сонцем. Дітвора пустує, ліпить величезних сніговиків і кидається сніжками. Так і хочеться стрибнути до них у замет!
Я всміхнулася своїй пустотливій думці й повернула на головну вулицю. Ну, майже повернула, адже, літаючи у власних думках, зовсім не дивилася під ноги.
І ось тепер, лежачи в заметі в позі «ноги до сонця», я згадала ще одну причину, через яку ненавиділа зиму.Ожеледиця.
- Гусятникова, я розумію, що навіть гравітація в шоці від моєї краси, але можна було й не падати мені до ніг.
- Я Гусєва, шматок ідіотини! І хто тут красень? Ти про себе, чи що?
- А огризатися ти так і не перестала, - мій найлютіший ворог ще з дитинства закотив очі, поки ми обмінювалися звичними для нас привітаннями.
- А ти чого тут? Тітка Аня казала, що канікули в тебе починаються лише за тиждень, — спокійно промовила я, відчиняючи кав'ярню.
- Я склав усі іспити, а з останнього в мене автомат. Тож приїхав раніше. Ада довірила тобі ключі?
- Вона захворіла й довірила мені кав'ярню.
- І це перед Nocte werewolves? Ада — ризикована жінка.
- Слухай, тобі чого треба? Вирішив зіпсувати мені настрій із самого ранку? - зло промовила я.
- Не тіш себе ілюзіями, Андріаночко, я не спеціально до тебе прийшов. Просто хочу кави, а такої, як в Ади, немає в жодній кав'ярні нашого міста. Мені...
- Я знаю, - перебила я хлопця. - Чорну, без цукру.
Ця мила кав'ярня під назвою «Запах кави» належала моїй тітці.
Ада була рідною сестрою моєї матері. Мама померла під час пологів, а Аді тоді було лише п'ятнадцять. Та саме вона стала тією людиною, яка замінила мені маму. Я всім серцем любила Аду і це місце.
Приміщення було невеликим, але дуже затишним. Круглі столики молочного кольору стояли в шаховому порядку, а біля кожного по два крісла кольору молочного шоколаду. Стіни були приємного кольору лате. На стінах висіли зображення з кавою: ціла композиція кавових картин, полотно з кавових зерен і картина, яку намалював мій батько. На ній були зображені ми з Адою: удвох пили каву й сміялися.
Барна стійка була зроблена з дерева, а назва кав'ярні була вирізьблена просто на ній, із того самого матеріалу.
Також у нас була повністю прозора тераса. Там стояли затишні м'які диванчики у формі півкола. До речі, на терасі було тепло навіть узимку. Кав'ярня надавала відвідувачам пледи, а особливо ввечері, коли темніло, ці місця завжди були зайняті.
Але найулюбленішим моїм місцем був маленький куточок біля барної стійки. Там стояло крісло-гойдалка з круглим сидінням, маленький журнальний столик і безліч книжок з історії, археології, стародавніх легенд і всього такого. Це було саме моє місце, і туди ніхто й ніколи не сідав.
Я любила запах кави й робила все можливе, щоб у кав'ярні завжди панував саме той аромат, який асоціювався в мене із затишком і домом. Я навіть замовляла ароматизатори, щоб посилити його.
І ще я любила каву в будь-якому вигляді. Пила і лате, і капучино, і американо, і еспресо, з корицею та без неї, з різними сиропами. Здається, я перепробувала усе можливе з кавою.
Єдина кава, яку я не могла пити - це цю гіркоту, яку в мене просив Максим. Можливо, через те, що вона була надто гіркою. А можливо, Ада мала рацію, і я не любила її лише тому, що її любив Максим.
Я приготувала йому каву в паперовий стаканчик із кришкою і ледве стрималася, щоб туди не плюнути.
І так, я хороша людина. Мене люблять у нашому місті, а я люблю людей і відвідувачів кав'ярні. Усіх, крім одного. І, на жаль, він був нашим постійним клієнтом.
Із Максом Вороновим у нас війна ще з дитинства. На щастя, він вступив до університету, і я вже кілька місяців його не бачила. І ось тобі, будь ласка, з самого ранку прийшов псувати мені настрій. Гад повзучий! Краще б я ще сто років його не бачила.
- Не треба дивитися на мене поглядом серійної вбивці. Краще вже плюнь у каву, - насмішкувато сказав Максим і забрав стаканчик.
- Іди вже, іди й більше не повертайся!
Щоб ти впав, а тобі на голову пташка накакала. Хоча ні, це ж до грошей. Тоді щоб ти все життя пукав! І щоб місячні в тебе щотижня були. Щоб ти… Прокльони в моїй голові перевалися, коли я побачила першу відвідувачку.
- Здрастуй, Андріаночко. Мені, будь ласка, лате, — попросила вродлива, статна жінка.
- Звісно, Вікторіє Семенівно. Як ваші справи?
Я любила наше місто, любила людей, які тут жили, любила спілкуватися з ними й вислуховувати їхні історії. Людям це було важливо — поділитися своїми проблемами, навіть із вісімнадцяти річною дівчиною. А я вміла слухати, не дорікала, не лізла з порадами, коли мене про них не просили. Просто слухала.