1

Я навіть не встигла взяти їх на руки. Щойно в кімнаті пролунав перший дитячий плач, повитуха миттю забрала моїх немовлят. Хто це був? Хлопчик і дівчинка? Дві доні? Два синочки? Мої маленькі янголята… Ті, кого я так відчайдушно любила та оберігала всі дев’ять місяців, поки носила під серцем.

Я навіть не встигла поцілувати їхні маленькі лобики, обійняти та пригорнути до грудей. Не побачила їхніх оченят, не торкнулася крихітних долоньок. Дев’ять місяців я мріяла про нашу зустріч. Уявляла, як триматиму їх на руках, шепотітиму ніжні слова та обіцятиму, що завжди буду поруч.

Коли я почула їхній перший плач, то, забувши про біль та втому, простягнула руки. Просила дозволити мені хоча б поглянути на них. Хоч на мить… Та ніхто не слухав. Їх забрали так швидко, що я навіть не встигла запам’ятати їхні голоси.

Я ще довго дивилася на двері, сподіваючись, що ось-ось вони відчиняться і мені повернуть моїх малюків. Що я нарешті зможу обійняти тих, кого так довго носила під серцем. Але двері відчинилися зовсім для іншого гостя.

Моїх дітей забрали, а мене? Мене просто вбили.

Я так і не дізналася, на кого вони були схожі. Не почула, як їх назвали. Не відчула тепла їхніх маленьких тіл. І навіть помираючи, я думала лише про одне: хто тепер співатиме їм колискові?

Я не знаю, як вони росли. Чи спокійно спали ночами, чи прокидалися з плачем, шукаючи материнських обіймів? Хто тримав їх за маленькі рученята, коли вони вчилися ходити? Хто втішав, коли вони падали, і цілував розбиті колінця? Чи були вони щасливими?

А головне, чи знали вони взагалі про моє існування? Чи розповів їм хтось, що їхня справжня мати любила їх понад усе ще до народження? Чи, можливо, вони зростали, називаючи мамою іншу жінку? Ту, що зайняла моє місце поруч з імператором. Нову імператрицю.

Як же мені хотілося вірити, що їх любили. Що вони ніколи не відчували тієї самотності, з якою я прожила все своє життя. Як же…

Пробачте… Пробачте мені, мої маленькі. Пробачте вашу слабку матір, яка так багато вам обіцяла, але не змогла виконати навіть найголовнішого. Не змогла залишитися поруч.

І ось тепер я знову стояла в тій самій кімнаті, де жила двадцять років тому. Дивилася на свої руки, які знову стали дитячими. Маленькі, акуратні долоні, на яких ще не було нескінченних шрамів та слідів від побоїв. Озиралася навколо, впізнаючи убоге приміщення, що виглядало лише трохи краще за стайню. А потім знову переводила погляд на ліжко, де лежала моя померла мати.

Я повільно підійшла до неї. Ноги тремтіли, а кожен крок давався з таким зусиллям, ніби я боялася побачити те, що й так знала. Мати лежала спокійно, із заплющеними очима, наче просто заснула. Тільки от цього разу вона вже не прокинеться.

Довге сріблясте волосся розсипалося по подушці, а порцелянова шкіра здавалася майже прозорою. Я вдивлялася в її обличчя, намагаючись відшукати знайомі риси. Невже вона завжди була такою худою? Чи це я за двадцять років забула, якою вона була насправді? Час безжально стирав спогади, залишаючи від найдорожчої людини лише розмитий образ.

На ній була проста сукня з тонкої, грубої на дотик тканини. Такі зазвичай носили служниці, а не жінки, яких герцоги називали своїми коханками. Хоча хіба мати колись погоджувалася на цю роль? Її навіть не запитали, чи хоче вона бути поруч із ним.

Я опустила погляд на її худі руки. Жодної прикраси. Навіть найпростішої каблучки. Невже герцог не міг подарувати їй хоча б одну гарну сукню? Дозволити жити в теплій, затишній кімнаті? Дати хоч щось, окрім цих чотирьох стін?

Ніби для нього вона була варта не більше, ніж стара річ, яку шкода викинути, але й тримати на видноті не хочеться. І найгірше, що колись я навіть не замислювалася, наскільки жахливо ми жили. Для маленької дівчинки ця кімната була цілим світом, а поки поруч була мама, мені здавалося, що в ньому є все необхідне для щастя.

Я спробувала згадати ті роки, та пам’ять була туманною. Щоразу, коли герцог приходив до матері, мене забирала котрась зі служниць і відводила в комірчину, наказуючи сидіти тихо та не створювати проблем. Мене могли замкнути на декілька годин, а могли залишити там на кілька днів. Із їжі мені давали черствий хліб, а з питва — воду. І то у кращому випадку.

Та мене не били.

Принаймні поки моя мати була жива, ніхто не наважувався підняти на мене руку. Мене могли залишити голодною, замкнути в темній комірчині чи годинами вдавати, що я взагалі не існую, але фізично не карали.

Тоді я ще не розуміла, що навіть це було своєрідним захистом. Можливо, вони боялися гніву матері, а можливо, просто не хотіли зайвих клопотів. Не знаю. Та після її смерті зникла й остання межа, яку слуги та мешканці маєтку не наважувалися переступати. І дуже скоро я дізналася, наскільки жорстокими можуть бути люди, коли впевнені, що за їхні вчинки ніхто не покарає.

Я торкнулася маленькими руками її обличчя. Холодне. Очі заплющені. А якого вони були кольору? Я спробувала пригадати. Блакитні? Сірі? Карі? У дитинстві я не замислювалася над такими речами. А тепер навіть згадати не могла. Єдине, що залишилося в пам’яті, — це те, що ті очі завжди дивилися на мене з любов’ю.

Ми жили в цій кімнаті удвох. У нашому маленькому світі. Інколи я уявляла себе маленькою принцесою, а герцога — злим драконом. Мріяла, як одного ранку прийде прекрасний принц і врятує нас. Принц зрештою прийшов, але порятунком це не стало. Мене просто забрали з одного пекла в інше. І сказати, що життя в замку стало кращим, було б найбільшою брехнею.

Мати завжди міцно обіймала мене й шепотіла, що я її найбільший дар. Що самі небеса послали мене їй. Тоді я цього не розуміла. Не усвідомлювала всієї сили тієї любові, поки сама не стала матір’ю. Бо навіть життя в пеклі перестало здаватися таким страшним у мить, коли я відчула перші поштовхи своїх дітей.

Я погладила її по голові, обережно перебираючи сріблясті пасма. У дитинстві мені дуже подобалося робити їй зачіски. Навіть коли вони виходили смішними та незграбними, мати завжди усміхалася й називала кожен мій витвір шедевром.