Епілог. Частина 2. Новини з Києва

Минуло три роки.

Звичайного, тихого вечора у своєму затишному ресторанчику Алекс Марк особисто вітав гостей. Він приязно усміхався, пропонував вишукані страви й насолоджувався розміреним життям, яке нарешті знайшов. З кутка зали його окликнули дві заможні сімейні пари — постійні відвідувачі, які полюбляли бесіди з господарем: мсьє та мадам Моро, а також їхні близькі друзі — подружжя Дюпон.

Алекс підійшов до їхнього столика. Гості розважливо хизувалися своїми останніми подорожами.

— О, Єгипет дивовижний! — захоплено мовила мадам Селестіна Дюпон, поправляючи шовкову шаль. — Піраміди просто вражають уяву! Щоправда, ця виснажлива спека...

— А ми навпаки обрали північ і побували у Києві, — перебив її мсьє Анрі Моро. — Там зараз тріщать люті морози, але, знаєте, це лише додає місту якоїсь особливої, дикої чарівності.

Він подивився на господаря закладу: — Пане Марк, а це правда, що ви родом саме звідти, з Києва?

— Так, це правда, — м'яко кивнув Алекс.

— О, то ви навіть не уявляєте, що там нещодавно трапилося! Справжній жах! — вступила в розмову мадам Еліан Моро.

— Що саме? — спокійно поцікавився Марк, хоча всередині в нього все насторожилося.

— Вбили начальника київської поліції! Самого Федора Карповича! Ви його, бува, не знали? — мовив мсьє Жан Дюпон.

Алекс на мить заціпенів. Серце в грудях качнулося й боляче вдарилося об ребра, але зовнішньо він не видав жодної емоції. Лише ледь втримав голос, аби той не затремтів:

— Ні... На жаль, не знав.

— І хто ж міг вчинити таке лиходійство? — жахнулася мадам Селестіна, прикривши вуста мереживним віялом.

— У тому й річ! — стишив голос мсьє Моро, нахиляючись ближче до столу. — Кажуть, це зробила його власна дружина — Анастасія Карпович.

— Жінка вбила власного чоловіка? Яка жорстокість! — здригнулася мадам Еліан.

— Її вже заарештували. Кажуть, на неї чекає каторга далеко в Сибіру... а можливо, навіть смертельна кара, — похмуро додав мсьє Дюпон.

Алекс Марк ще кілька хвилин ввічливо посидів із гостями, підтримуючи порожню розмову, але його думки були вже далеко за тисячі верст звідси. Попрощавшись із відвідувачами, він повільно піднявся до своєї приватної кімнати на другому поверсі.

Упевненість і спокій, які він будував усі ці три роки, розсипалися в порох за одну мить.

Алекс підійшов до шафи, дістав важку шкіряну валізу й кинув її на ліжко. Здійнявся легкий шар пилу. З глибокого таємника в шухляді він витяг свій давній, захований від чужих очей реквізит і акуратно поклав на сам вершок.

Потім його погляд упав на темну пляшку, яка припадала пилом у кутку шафи. Коньяк. Він не торкався до нього цілих три роки — відтоді, як Кеті втекла, залишивши по собі лише порожнечу та цей гіркий спогад. Алекс тремтячими пальцями відкупорив пляшку й налив собі повні пів склянки. Міцний напій обпік горло, але так і не зміг заглушити крижаний холод, що раптово скував груди.

Очистивши розум від зайвих думок, він швидкими, відпрацьованими рухами дозбирав валізу.

Анастасія не могла цього зробити. Або ж її змусили... чи підставили …

Його чекала довга, холодна й небезпечна дорога назад — до Києва.