Імпровізація N1

Кажуть, з усіх Холодних островів, саме Вовчий острів був наймолодшим, адже на відміну від інших, його в давнину підняв над водою Водяний Бог. Так старці пояснюють незвичну кам'яну породу та висоту острова. 
За іншими легендами, цей острів був нічим іншим, як величезним каменем на панцирі величної черепахи, яка зупинилася подрімати. Звісно, варто черепасі прокинутися, як цей камінь впаде з її панциря: все, від степів, лісів та до будинків і княжого замку — піде під воду.
Але справжні мудреці кажуть інакше: Вовчий острів це благословенне місце, адже його береги високі, як замкові мури; поля родючі, як ніби самі боги дають їм життєву силу; єдиний сухопутній вихід на континент — міст, що проходить над урвищем. Справжня фортеця, що здатна утримувати облогу навіть роками. Саме тому це місце слугувало Холодному князівству столицею. 

Мої спогади про дитинство такі ж примарні, як і спроби уявити власне майбутнє. Ніби боги мене просто взяли за шкірки та підвісили серед цієї непевності. І зараз, з трудом виловлюючи якісь примари зі свого минулого, я повільно та невпевнено наношу їх на папір. Сильно сподіваюся, що зможу довести це діло до кінця, адже тіло моє скалічене та слабке: попри те, що я досі молодий, моє життя добігає кінця. Вже відчуваю, що Холодний Вершник виїхав по мою душу, жене свого мертвого коня та точить косу. Та я зможу боротися за своє життя ще кілька років, щоб дописати цей текст до кінця. Я маю боротися, як робив це раніше, починаючи з самого народження.

Зараз, надворі, за вікном мого старого та вже просілого будинку, видніється море. Місячне сяйво навіть дозволяє мені побачити на ньому неспокійні хвилі. Це видовище добре допомагає мені виловити з іншого моря — моря спогадів — необхідні образи, щоб розпочати цю історію.

Так вже сталося, що я народився в морі, на борту корабля, що тримав курс від спустошеного війною Лебединого князівства до Холодних островів. Ці острови не були найкращим місцем, куди б можна було втекти від війни, але звідти походив мій батько, і там він мав намір шукати прихистку для себе, дружини та мене — дитяти, що народилося в шторм. Та дістатися Холодних островів моєму батьку так і не вдалося, адже наш корабель розбився об кам'яні скелі, що виринали з-під води як вовчі зуби. Він був одним із тих, кому не пощастило випасти за борт в мить, коли шалене море вперше вдарило корабель об скелі, а коли зробило це вдруге, то батько опинився між гострим каменем та твердим деревом. Це те, що я дізнався із розповідей матері та нечисленних очевидців. Свого батька я так і не знав, як і не знав, що сталося з його тілом, але попри це він сильно вплинув на моє подальше життя. 

Коли матір змогла дістатися берега зі мною на руках, всі думали, що ми помремо: жінка, яка щойно народила, а вже була змушена плисти холодною водою; дитя, що досі не знало холоду, а лише материнське тепло. Та частково це було правдою, моя матір так і не оговталась від того жахливого штормового дня. Померла, коли мені було шість. Встигла дечому навчити та познайомити мене з родичами батька, які і перейняли опіку наді мною.

Саме так, у свої шість років, я лишився повним сиротою. Та мабуть, саме з цього моменту варто взятися детальніше за мою історію, адже саме той день, коли материнське тіло було віддане вогню та розвіяне над морем, повпливав на моє життя та привів мене туди, де я тепер готувався зустріти смерть.

Тоді мене розбудили звуки із кухні, де замкова куховарка вже у всю місила тісто. Щось металеве впало зі стола та змусило мене увійти в новий день. Я не хотів цього, бажав і досі бути в небутті сновидінь, адже знав, що це був за день. Та в надії знову заснути, я помітив, як двері до моєї комори повільно відчинилися. До мене заглянув бородатий високий чоловік, якого я вже добре знав, адже він був одним з небагатьох, хто не боявся зі мною розмовляти. Його звали Ігорем — солдат та п’яниця, але мав повагу серед інших. 

— Пора, — як завжди небагатослівно, сказав він та одразу ж зник з одвірок. 

Тепер, коли двері до кухні були прочинені, я відчув запахи, що йшли звідти. Пшенична каша, масло, свіжий хліб; шкварчання олії та постукування кожем. До всього цього я вже давно звик, адже спав у кухонній коморі вже як рік: мені, вже досить дорослому, щоб спати самому, не було місця в кімнаті для служниць. Та я ніколи не жалівся, адже в замковій кухні завжди тепло, і навіть взимку мені вистачало тієї соломи, на якій спав. Єдине, що заважало, — шум від нічної зміни, що завжди задіювалася, коли потрібно було підготуватися до якогось свята.

Я виліз з-під рваного полотна, що слугувало ковдрою та потягнувся. Та перш ніж одягтися, обережно склав ковдру та понюхав її. Не знаю, навіщо робив це кожного ранку. Можливо, сподівався, що таки зможу відчути запах матері, адже колись це була її накидка. Та розчаровано поклавши її в куток, я взявся за одяг. З вбранням в мене ніколи не було проблем, адже моя матір завжди знаходила речі, з яких інші вже виросли. Так і вийшло, що я носив черевики, з яких виріс син головної кухарки; штани, які носила донька однієї із служниць, а сорочка — куплена матір'ю на її останню платню. Саме нова сорочка надавала мені більш-менш добрий вигляд. 

— Хай, може, спершу поїсть? — почувся голос Свариди — головної кухарки. 

— Часу нема, — відказав Ігор та знову заглянув до мене, уважно оглядаючи, чи готовий я. — Сходи вмийся. 

Вийшовши до кухні я попрямував до діжки з водою, майстерно ухиляючись від кухонних підмайстрів, що захекано носилися з посудом та їжею, готуючись до скорого приїзду князя. Поки промивав очі та намагався вкласти неслухняне волосся, почув розмову Ігоря та Свариди.