Розділ 1. Тепло чужих рук

Вона схилилася над людиною, що лежала на землі. Та ще, здається, дихала а може, вже ні. Вона навіть не стала перевіряти — це вже нічого не могло змінити. Легко торкнулася пальцями теплої ще скроні й тихо промовила, майже пошепки, ніби не до нього, а до самої себе:

— Тепер тобі більше не буде боляче.

У цих словах не було ні обіцянки, ні втіхи. Лише спокійне прийняття того, що вже сталося і чого вже не повернути.

Морана

…Мене розбудило близько третьої ночі. Не стукіт, не крик і не якийсь звук. Чужий страх увірвався в мене крізь сон так само безжально, як крижана вода просочується в чобіт з дірявою підошвою. Я різко сіла на постелі, притиснувши долоню до грудей. Саме там цей страх, холодний, важкий, і оселився.

Довго лежу в темряві своєї комори й намагаюся розібратися, що належить мені, а що — комусь іншому. Це перше, чого навчає життя з моїм даром. Моє тіло давно перестало бути тільки моїм. 

Моє — це прохолода дерев'яної долівки, що пробивається крізь солому. Запах вощеної нитки, який ще залишився на пальцях після вечірньої роботи. Ниюча втома в плечах після годин, проведених над роботою зі шкірою.

Чуже — гостра паніка, мов свіже лезо, і дивно чиста. Найстрашніше в ній те, що вона спрямована. Це не безладний жах людини, яка рятує власне життя. Хтось боїться за когось іншого. Бо настільки сильно, що його страх зміг пройти крізь стіни й вирвати мене зі сну.

Страх за себе пахне інакше. Він каламутний, рваний, метушиться, шукає виходу. А цей нагадує стрілу. Він уже знає, у кого летить.

Я підводжуся. Лежати з чужим страхом у грудях набагато важче, ніж вийти назустріч тому, звідки він прийшов. Накидаю кожух поверх сорочки, всовую ноги в холодні чоботи. Клямка й досі тримається на старій мотузці. Навпомацки розв'язую вузол і вкотре подумки сварю себе за те, що так і не полагодила двері.

За порогом чекає осінь. Не та, що грає золотим листям, а пізня, волога і мовчазна. Туман піднявся від річки, заповнив провулки між чинбарнями й зробив світ меншим. Здавалося, варто зробити кілька кроків — і він проковтне мене цілком.

До торговищного дня ніхто не запалює світильників.

Темрява тут майже матеріальна. Вона живе разом із туманом, повільно рухається, торкається обличчя. Я йду не тому, що не знаю страху. Я йду тому, що цей страх уже тримає мене за серце, немов натягнута мотузка.

***

Чоловік лежить у вузькому проході між моєю чинбарнею та сусіднім складом.

Я зупиняюся за крок. Не торкаюся — мені це не потрібно. Я й без дотику відчуваю достатньо.

Одяг на ньому дорогий, але стриманий. Добре сукно, пошите для людини, яка звикла багато мандрувати, а не сидіти в теплих палатах. Чоботи стерті довгими дорогами. Крові немає, видимих ран також. Лише обличчя, на якому застиг вираз такого жаху, який приходить раніше за смерть. Немов сама смерть не була для нього найстрашнішою.

Я заплющую очі. Після смерті людські почуття ще ненадовго залишаються в тілі. Так само, як дерев'яний ослін ще зберігає людське тепло, коли той, хто сидів на ньому, вже давно пішов. Його слід майже розвіявся, але я встигаю уловити той самий гострий,спрямований страх. В останню мить він думав не про власний кінець. Він боявся за когось. За одну-єдину людину. Настільки сильно, що це почуття пережило навіть його серце.

“Хто ж був для нього настільки важливим?” — думаю я.

І майже одразу в голові виникає інша думка. А якщо… Якщо це була я? Я відганяю її миттєво.

Надія такого роду завжди виявлялася оманою. Мій дар надто часто змушував мене плутати чужі почуття зі своїми бажаннями.

Тиміш приходить так тихо, як уміє тільки він. Його кроки я чую лише тоді, коли він уже поруч. Він мовчки дивиться на небіжчика, потім переводить погляд на мене.

— Не торкалася? — питає коротко.

— Ні.

Він лише киває, без зайвих слів розвертається й іде по старосту.

Саме це я в ньому й ціную. Він побачив, що сталося, зрозумів, що треба зробити, і пішов це робити. Його мовчання не пригнічує. Навпаки. Воно схоже на теплий кожух, який хтось непомітно накинув на плечі. Поруч із ним мені чомусь легше дихати. Таке трапляється зі мною нечасто.

До ранку я починаю збирати все, що можу дізнатися про мертвого незнайомця. Я давно зрозуміла: люди розповідають набагато більше своїми почуттями, ніж словами.

Торговище прокидається поволі. У повітрі змішується запах вчорашнього хліба, дьогтю, квашених яблук і диму з ковальні. Металевий присмак осідає на язиці.

Я йду між рядами, навмисне не дивлячись людям у вічі. Руки говорять чесніше. 

Корчмар мовчить, але його мовчання важить більше за будь-які слова. Від нього тягнеться не байдужість, а глуха настороженість людини, яка знає більше, ніж готова сказати.

Навіть страх іноді є відповіддю. Більше мені розповідає рибниця Ганна. Вона озирається через плече й стишує голос.

— Вчора після обіду приїхав. Всіх розпитував про знахарку, що живе сама на нижньому посаді.

Так мене тут і називають. Я ніколи не сперечалася. Слово “знахарка” безпечніше за правду.