12

   ***

Порожній простір, де тисячі дверей ширяють в повітрі. Різнокольорові, відрізнялися за формою та розміром. Одні двері були наполовину відчинені, наче запрошуючи  увійти прямо зараз; інші навпаки повністю відкриті, або ж закриті. Вони змінювалися, мінялися місцями або взагалі зникали. Досить важко за усіма ними прослідкувати.
Мирослава  завмерла, піднімаючи голову вгору.  
Це і є славнозвісний кордон світів? Та яким чином вона знайде свої двері? Не схоже, що відшукати їх буде швидким та простим завданням. Хіба що краплина удачі допоможе і подарує шанс один до тисячі.
Дже помітив розгубленість дівчини і стиснув її руку, поспішаючи заспокоїти:
– Тобі лише потрібно побачити свої двері. – Сказав він, роблячи наголос на слові «побачити».
Та для неї залишалося незрозумілим, як вона знайде їх, якщо більшість навіть не були відкритими і ніхто уявлення не мав, що ховається всередині? А якщо вона відкриє не ті двері? Якщо вона не побачить  потрібні двері? Їй доведеться залишитися тут?
Мирослава була налякана до чортиків, що зовсім не полегшувало завдання.
Вона  здригнулася,  коли її очі обережно прикрила чужа рука.
– Не думай ні про що інше. – Прошепотіли їй на вухо. – Сфокусуйся на тому, щоб уявити картинку твого рідного міста. 
Вона  почула м’який шепіт Мідже, відчула тепло, яке йшло від нього і, на власний подив, це допомогло не впасти в паніку.
Мирослава закрила очі та слідувала його  порадам. Згадала свій дім, під’їзд, дитячий майданчик поряд, лавочки. Картина доволі чітко - до маленьких дрібниць -  намалювалася у її голові.
– А тепер спробуй знайти двері.
Мідже прибрав руку.
На цей раз вона  не перескакувала швидким поглядом по дверях в спробах віднайти хоть щось знайоме. Просто акуратно ковзала поглядом, відгороджуючись від панічних настроїв, тому що ні в одних з них не було потрібної для Миросі картини. Це розчаровувало.
  Вона вдихнула глибше. Спробувала знову. Роздивилася усі двері з правої сторони, потім з лівої. Нічого.
– Не думаю, що це спрацює..
Дівчина затнулася. Не вірячи власним очам, вона зробила крок вперед і завмерла. Справді. Це була її багатоповерхівка і тепер вона зможе повернутися додому!
– Я бачу їх! – з полегшенням вигукнула Мирослава та вказала  на дверь, які зависли в повітрі.
І, немов по клацанню пальців, усі інші почали зникати, залишаючи доступним лише її світ.
Мідже одразу повернув голову в ту сторону. 
– Ти впоралася. Вітаю.
Дівчина з усмішкою кивнула і потягнула за собою Міджертана. Нарешті вони зможуть попрощатися з цим світом. 
Та хлопець відмовився рухатися.
– Що таке, Мідже? – дівчина з нерозумінням в очах повернулася.
– Я..я не можу.
Хлопець відпустив її руку. З нього злетіла уся бравада,  а в очах плескалася жалість та розпач.
Не зможе? Не зможе що? Піти звідси?
– Чому..? – голос був хрипким. Вона так і не змогла вимовити до кінця питання.
Мирослава не розуміла його вибір. Ще декілька днів тому Дже хотілося якомога швидше звідси вибратися. Не важливо, що він не повернеться до свого життя на Аштері. Його душа лишень хотіла віднайти спокій. І вона могла допомогти! 
Що змінилося?
– І Ан з Еріналем не вистоять проти демона. Я повернуся та витягну цих дурнів. – Останню фразу Мідже вимовив зі смішком. Він намагається жартувати? 
– Ти ж сам казав, що такий шанс трапляєтся не часто.
Мирослава  знову хваталася за його руку. 
Він не заслуговував залишатися в світах, які складалися з купи інших - не найкращих та безпечних світів. Де були Зубастики, демони, павуки. Як вона зможе спокійно спати вночі, не знаючи, в якому світі опинится Мідже завтра та з чим йому доведеться боротися? Чи зможе вибратися звідси хоть колись? Скільки днів, місяців, років мине?
Різко видихнувши, він притягнув Мирославу ближе та обійняв, пригортаючи до себе. 
– Не відчувай провини. – Однак  Мирослава  відчувала. Вона не повинна була зупинятися, адже їх з І Аном не раз попереджали триматися разом і не відволікатися.  Дурна. Вона така дурна. І ці думки сильніше розпалювали вогонь провини.  – Кожен сам робить вибір. І  знаю, що за думки крутяться у тебе голові, але я впораюсь. А ти повернешся на Землю. - Тремтіння в її тілі посилилося,  коли він заговорив більш ствердним голосом: – Повернись, сховай дзеркало і не дозволяй іншим дівчатам читати на ньому надписи. Рятувати їх потім дуже складно та важко.
– Пробач. Я нічого зробити не можу. – Безвихідь. Вона й справді не в силах звільнити їх з цього пекла. Гарячі сльози було не стримати.– Пробач. Пробач.
Мідже втішаюче гладив по волоссю і  продовжував тихо говорити, що все буде добре.  А потім відсторониввся та витер з її щок солоні сльози.
– Послухай, Мирослава, я тут опинився тому що теж був молодим та нікого слухати не бажав. Дозволив обдурити себе, потрапив в пастку і не вибрався з неї. Та не ти відправила мене сюди, розумієш? - Вона розуміла, проте була в змозі лише кивнути у відповідь. – І у мене ще є незакінчена справа. Я хочу дізнатися більше про мого брата. Потім вже разом з  І Аном буду чекати на появу когось схожого на тебе. 
Залишалося лише вкотре бездумно кивнути. Жаль і почуття безвиході нікуди не поділися. Та, мабуть, ніщо не переконає його піти з нею.
Мирослава  востаннє обійняла хлопця.
– Дякую за твою допомогу. Я би не вибралася звідси сама.
– Проживи хороше життя, а потім давай зустрінемося в наступному. 
– Не кажи так...
– Обов'язково зустрінемося, але вже не будемо з різних світів. – З посмішкою додав Мідже, після чого похмуро глянув кудись їй за плече. – Тобі пора. Двері скоро зникнуть.
Він підштовхнув Миросю вперед. 
Дівчина озирнулася назад, щоб наостанок побачити та запам'ятати кожну рису його обличчя. Навіть цю червону сорочку, в котрій він постійно ходив. А наступної миті без роздумів зробила крок в сторону дверей. 
Вона  примружилася від яскравого світла попереду. Почулося веселе цвірінькання пташок. Коли вона  відкрила очі, то навколо були знайомі будинки, а над головою блакитне та безхмарне небо. 
Мирослава  знаходилася на Землі.