9

 
***
Миросю розбудили доволі рано. Вона  встигла поспати максимум чотири години і очі навідріз відмовлялися відкриватися. Довелося подумки нагадувати собі  про причини її знаходження тут і зробити маленьке зусилля, щоб піднятися.
Вони прийшли до значно більшої будівлі, яка чимось нагадувала давно покинутий завод. Вікна забиті, обшарпані стіни та штукатурка, яка обсипалася. Знову-таки двері зазвичай не схожі між собою і відправляли в різні місця. Мирослава з жахом подумала, що одній їй дійсно не вибратися звідси і через століття. За чотири дні вона б встигла лише знайти пригод на п’яту точку та сильніше  загрузнути в Проклятому дзеркалі, а не знайти потрібні двері. 
— І в який світ ми потрапимо далі? – поцікавився І Ан.
— Самі двері знаходяться на третьому поверсі. А для цього треба потрапити туди.
— Чи будуть перешкоди на шляху?
— Не певен. Єдине про що мене завжди просив майстер, так це не зупинятися ніколи.  Щоб ти не бачив та не чув – пам’ятай про ціль добратися до потрібної двері. Все. 
— І ти...коли-небудь бачив щось моторошне там? Монстри?
— Ні. Та це не означає, що треба розслаблятися.  Мирослава , – звернувся  він до  дівчини та повернувся до неї, – давай спокійно підемо звідси! Несподіваним  поривам тут немає місця, і я дуже сподіваюсь, що ми не зіштовхнемося з чимось насправді страшним.
— Ну чого ти починаєш? – зніяковіло пробурмотіла Мирослава . — Це ж було один-єдиний раз. І останній.  – поквапилася додати вона .
Він голосно та важко зітхнув. 
– І чому тоді моє передчуття каже протилежне?
Порадивши Мідже накручувати себе поменше, вона  хоробро повідомила про свою готовність знайти наступні двері. Їй хотілося якомога скоріше покінчити з раптовими небезпечними  пригодами та опинитися вдома. Де можна спокійно відпочити, прийняти ванну з пахучою пінкою та поспати нормально врешті-решт!
Тільки одна думка продовжувала її тривожити. Вона більше не побачить Мідже. І кожний раз відсмикувала себе, робила вигляд, що їй байдуже та подумки називала себе божевільною. Навіть на досить малий процент їй заборонено прив’язуватися до цього хлопця. По суті, ті хто застряг в Проклятому дзеркалі просто душі померлих, привиди. Мирослава повинна була повернутися в своє тіло на Землю, в той час, як він…знайти спокій.
Її дратувала лише думка, що Мідже може назавжди розчинитися без останку. Хіба це було справедливо? До того ж, влаштувати їй зустріч з хорошим хлопцем, з яким у неї не має ні єдиного шансу побудувати стосунки!
Продовжувати подумки обурюватися їй не дала команда Мідже: 
– Вперед! 
Залишалося слідувати прикладу колишнього дракона і ельфа та побігти. Задача не виглядала важкою, монстрів на горизонті не з’явилося, а покинута будівля не виділялася чимось містичним, незвичним.
Мирослава  зовсім не очікувала підстави у вигляді розв’язаних шнурків. Вона зачепилась за один з них на другому поверсі та ледь втримала рівновагу. Довелося зупинитися на мить і швидкими рухами зав’язати шнурки. Це заняло менше десяти секунд, але коли вона розігнулася та була готова бігти знову, то  не побачила і сліду хлопців.
– Мідже? Ан? – тихо покликала  вона, перелякано озираючись по сторонах. 
Відповіддю їй стала тиша.
Дівчина ковтнула в’язку слину і на якусь мить їй здалося, що цей звук розійшовся відлунням в порожньому приміщенні. Це її провина. Не можна було звертати увагу на такий дріб’язок, як шнурки. Вони ніщо, в порівнянні з можливістю зустрітися з чимось страшним та небезпечним. 
Кудись подівалася уся її хоробрість. Та й обстановка навколо була моторошною, а в приміщенні начебто за одну секунду стало темніше. 
Чи не про це згадував Дже, коли суворо забороняв зупинятися? 
Ніби прочитавши її думки, звідкись роздався звук легкого потріскування? Мирослава підняла голову, але поверхом вище нікого помітити не вдалося. Серце пташкою забилося в груддях. Нерви були на межі. А коли потріскування стало нагадувати звук ключа, який повертають в замку, Мирослава згадала музикальну шкатулку. Її подарували дівчині на день народження і та заводилася з точнісінько таким звуком. 
Через декілька секунд в приміщенні і справді заграла досить примітивна мелодія для музикальної шкатулки. Раніше Мирослава часто слухала її, щоб заспокоїтися, проте зараз ця мелодія торкалася нервів дівчини та смикала їх з кожним разом сильніше, натягуючи.
У Мирослави волосся стало дибки. Ця музика не могла бути добрим знаком.
« – О боже! Що ж робити? –  забилися в її голові метушливі думки. – Людина не стала б займатися настільки лякаючими речами. Ховатися! Не можна, щоб мене знайшли!»
Швидко ковзнувши поглядом по найближчим речам, вона зачепилася за складені в купу коробки. Надійним місцем не назвати, проте й бігти вниз зараз не найкраща ідея. Це теж саме, що дати хижаку зрозуміти місцезнаходження жертви.
« – Перечекати! Ні в якому разі не висовуватися! Всього лиш перечекати! – дарма намагалася переконати себе  Мирослава . Вона  стискала  спітнілі  руки та боялася навіть дихати зайвий раз».
Почулися кроки. В покинутому приміщенні було чутно відлуння кроків. Хтось піднімався по сходах. І до тихої розміреної мелодії додався чоловічий свист. 
« – Я що потрапила до фільму жахів? До бісиків страшно!»
Мирослава  притиснула тремтячі руки до грудей, закликаючи свої нерви заспокоїтися. Мідже з І Аном, напевно, вже повинні її шукати. Вони її не покинуть. Вони обов’язково повернуться! 
Дівчина закрила очі, ледь стримуючи сльози та над усе бажаючи побачити в цю мить когось з хлопців. Однак, її інтуіція й надалі кричала носа не показувати з тимчасового укриття. 
   Вона так занурилася у свої думки та страхи, що пропустила важливий момент, коли свист та кроки затихли. Тільки звуки музикальної шкатулки продовжували розноситися усюди. Мирослава облизала губи, щоб якось позбавитися від сухості на них. Хтось невідомий пішов? Чи вичікує тепер? Ні-ні-ні! Вона готова тихенько сидіти тут хоч цілий день (якщо час в цьому світі взагалі якось вимірюється).
    Силует, який з’явився перед нею був повною несподіванкою. Крик застряг десь в горлі. Невідомий зробив крок до неї, змушуючи її втиснутися в холодну залізну стінку. І в ту ж мить Мирослава відчула значне полегшення, коли на його обличчя впало світло.
    Мідже.
– Я… – дівчина не встигла нічого сказати, тому що на її вуста лягла чужа долонь і хлопець покачав головою. 
Вона  швидко, навіть різко закивала. Розмови можна залишити на потім, зараз головне якнайшвидше звідси вибратися. Вона без усіляких роздумів зробила крок услід за Дже – в напрямку дверей.
І саме її довіра стала головною помилкою.
Хто б міг собі уявити, що за нічим не примітними дверима ховається приміщення, схоже на величезний склад, а за обличчям Мідже…ні, то була лише ілюзія Мідже. Це стало зрозуміло, коли його образ розсипався на дрібні шматочки перед очима Миросі та осів пилюкою біля її ніг. А замість чорнявого хлопця напроти стояв худий чоловік середнього віку.
Придивившись, Мирославу ледь не знудило.
Половина його обличчя була закрита павуком, який сидів на ньому. Ні, стривайте, не так! Великим павуком! Його можна було б прийняти за іграшкового, проте товсті лапки рухалися, не дивлячись на те, що він залишався на одному місці.
Мирослава  подумки вилаялася. Вона ненавиділа усіляких повзаючих істот і зараз їй менш за все хотілося знаходитися саме тут. Хвилі відрази накатували разом з невимовним страхом. Було вкрай важко контролювати вираз обличчя. Та й вона впевнена, що вже встигла показати свою «любов» до павуків.
– В–ви хто? – Просто чудово. Саме час позаїкатися.
Дівчина стиснула зуби. Головне, не знепритомніти перед ним. 
Її погляд перемістився за плече чоловіка. Ніколи раніше звичайні двері не здавалися їй настільки привабливими.
Щось вологе впало їй на щоку та скотилося униз – до підборіддя. Чисто машинально дівчина витерла щоку рукою і підняла очі вгору. На неї дивилися вісім пар хижих очей. Мирослава ковтнула.
Варто сказати, що павучок на стелі був набагато більший за того, який сидів на обличчі чоловіка. І в його очах вона була доволі апетитним обідом.
– Хідж, вона  стане подарунком для демона  Арта. Потягнеш свої лапи до неї – я відірву їх.
Слова чоловіка подіяли. Милий павучок на ім’я Хідж відступив в куток, однак, його зелені очі все ще жадібно миготіли.
" – Я наче потрапила  в свій найжахливіший кошмар, – в безнадії подумала Мирослава".
– А зараз давай без шуму та крику ти підеш зі мною. Зробиш спробу втекти – станеш смаколиком для Хіджа. Зрозуміла? 
Ніби уві сні вона слухняно кивнула. Усе тіло  вібрувало від напруги, а думки одна за одною хаотично роїлися в голові. Ніякої можливості втекти просто зараз. Залишалося лише мовчки слідувати за бридким чоловіком по темному коридору та подумки благати усіх можливих богів дозволити їй прокинутися вдома.
Вона  готова була займатися прибиранням кожні вихідні, тільки б опинитися в своїй рідній квартирі. Опинитися на Землі.