7

 Третя секція не мала особливих відмінностей від другої.  Темно, волого, напівзруйновані будинки та дороги.  Щодо останнього їй було особливо сумно, адже декілька разів вона  ледь носом асфальт не пропахала, затнувшись об камінь, який лежав посеред дороги. І треба було ж після цього одразу потрапити ногою в невелику яму.
Мідже покачав головою, пробурмотів під ніс про прокляття у вигляді Мирослави, але акуратно взяв її під лікоть, щоб уникнути травмонебезпечних ситуацій.  
Сенс слова «руйнування» Мирослава  зрозуміла, варто їм було увійти в четверту секцію. Де хаотично розкидане сміття,  обломки конструкцій і навіть стовпи перемелені немов у м'ясорубці.. Під ногами тріскалася крихта зі скла та камінців. Тут в нагоді були б воєнні чоботи, а не звичайні кросівки.
 Стояла мертва тиша через що кожний їх крок різав по вухам. Був плюс в четвертій секції: все було видно наче на долоні. Та чи дійсно це плюс? Чому їй скрізь ввижається підступ? Чи не занадто просто та ідеально для цього місця? Це не на жарт хвилювало Мирославу.
– Мідже, – сумніви роздирали її. Вона прикусила губу і заразом намагалася правильно підібрати слова, – а ми точно знайдемо тут ключ? Посеред цих руйнувань?
– Не хвилюйся. Просто довіряй мені, як і раніше.
Він правий.
Дівчина повільно вдихнула та видихнула.  Їй треба заспокоїтися. Мідже не вперше грав, він знає правильні шляхи і що варто робити. Але хвилювання, що осіло десь на глибині душі мучило, не давало спокою.
– Я поведу вас по найлегшому шляху. Ми не можемо гаяти дорогоцінний час.
Дивно, але коротким шляхом виявився підземний перехід, якимось дивом вцілілий посеред хаосу.  Вони спускалися вниз, коли жестом Дже наказав зупинитися. Навкруги різко посвітлішало, а замість звичайної дороги з'явилися чорні та білі квадрати.
«– І що це за сканворд? – Схвильовано подумала Мирослава . – Щось наш короткий шлях не вселяє довіри».
– Нам усього лиш треба пройти тут,  – Мідже озирнувся на них, – але так просто на ту сторону не потрапити. Зараз будуть по черзі спалахувати квадрати, – він показав на дорогу перед ними з чорними та білими квадратами, – ми повинні запам'ятати їх.
О. До чого знайомо звучало. 
– Тільки на них можна буде наступати, правильно? – проговорила Мирослава . – Наступиш не на той квадрат і програєш.
Мідже повернув голову в її сторону і кивнув, погоджуючись.
– Так. У випадку програшу нас викине на початок четвертої секції. Тому, якщо не бажаєте знову йти сюди півгодини – напружте мозок. Буде спалахувати по три, потім п'ять, сім та десять квадратів. Першим піду я, а після мене буде Мирослава  і останнім буде І Ан.
Звучало просто, однак зараз вся її уважність знадобиться, щоб не налажати з завданням. Не надто горіла бажанням стати слабкою ланкою у їх команді. 
До речі про слабку ланку. Мирослава  поглянула на І Ана, той помітно нервував, хоча і старався це приховати.
— Ти впораєшся? – тихо запитала Мирослава  у нього.
Блондин тільки закивав у відповідь, уважно спостерігаючи за діями Мідже. Той вже приступив до виконання завдання. Спалахнули перші три квадрата і він спокійно їх пройшов,  так само було з п'ятьма та сімома квадратами,  та як тільки по черзі спалахнули наступні десять квадратів, Мідже зупинився десь на півшляху. Явно невпевнений куди саме варто далі стрибнути. Але доволі швидко позбувся сумнівів, стрибнув на квадрат зліва від нього.
— Правильно. – З полегшенням сказала Мирослава .
 Через декілька секунд Мідже вже стояв на іншому кінці переходу. Він махнув рукою, даючи знати, що вдало пройшов.
Мирослава  наважилася вже йти, та замість цього раптом торкнулася ліктя І Ана і підштовхнула його вперед. 
Блондин з нерозумінням в очах поглянув на неї. 
— Ти підеш першим.
— Ні, Мідже сказав...
— Ан! Ти нервуєшся, а це зазвичай погано впливає в екстремальних ситуаціях! Тому першим йдеш ти, а я буду намагатися запам'ятати квадрати і в разі чого підказувати. Якщо розумієш, що забув наступний квадрат, просто озирнися. Я підкажу.
— Впевнена?
— Більш ніж. Вперед,  – кивнула вона  на дорогу перед ними, — я хочу закінчити якомога скоріше і потрапити додому.
І Ан кивнув, після чого зробив крок вперед.  Мідже на іншій стороні явно не розумів що відбувається,  однак, Мирослава  була впевнена в своєму рішенні. 
І не прогадала. І Ан озирнувся вже на середині, потім ще раз. Найважчим виявилося пройти десять квадратів, під кінець вони обидва заплуталися, але там І Ану допоміг закінчити Мідже.
Сама ж Мирослава  під пильним, можна сказати спопеляючим, поглядом Дже замішкалася. Вона  пішла в котрий раз наперекір його словам. Він мав право гніватися і Мирослава  сприймала його злість спокійно. Тільки зараз набагато важливіше опинитися по іншу сторону – поряд з ними. А з його злістю вона  вже мала можливість зіткнутися.
Перші три квадрата пройти легко, вона  навіть відчула себе впевненіше. Але наступні п'ять ледь не змусили її збитися, після чого вона уважніше запам'ятовувала. Завдяки цьому сім квадратів опинилися позаду.
Десять квадратів…здавалися нездоланими. І вона  розгублено застигла на білому квадраті, дивлячись вперед і не знаю, куди саме робити наступні кроки. Спочатку стрибати на чорний квадрат зліва, потім справа і на білий зліва…чи все ж справа? Як вчинити? 
– Прокляття. Чому у мене не феноменальна пам'ять?
– Заспокойся. – М'який голос Мідже пройшов скрізь стіни паніки. Мирослава  підняла голову. Тепер вона  залишила половину шляху позаду і він був набагато ближче, що дозволяло бачити його обличчя. – Слухай мене. Стрибай на чорний квадрат зліва від тебе. Молодець. Тепер на квадрат справа, так, і ще один справа. 
Скільки разів вона  повинна буде дякувати за допомогу Мідже? На цей раз вона  також дісталася до кінця завдяки його підказкам. Але продовжити радіти їй не дав розгніваний дракон(в минулому).
— Чому ти дозволила І Ану йти першому? 
— Він нервував...
— Мирослава, це вже другий раз! Думаєш, я дарма попросив ельфа залишитися там? Він не звичайна людина і в разі небезпеки прикрив би твою спину!
— Але, Мідже, окрім того гравця тут нікого більше ми не зустрічали.
— Ніколи не можна бути впевненими на сто відсотків. Хтось з інших гравців міг опинитися поряд або - чого гірше -  ігровий монстр. А я з ельфом у цей час могли знаходитися на іншому кінці. Ніхто б просто фізично не змін би вчасно зупинити його та захистити тебе. Для цього мені б довелося пройти по чортовим квадратам назад! – під кінець Мідже зовсім перейшов на крик. — Ти взагалі збираєшся додому повертатися?
— Я лише хотіла, як краще.
— Просто чудово. – З сарказмом в голосі промовив Мідже.  — Але з нас трьох я один знаю, як буде краще. Тому роби точнісінько, як тобі кажуть!
Вона  опустила очі додолу, відчуваючи, як жар добирається до її щок.  Це жахливе відчуття, коли тебе відчитують.
***
Ключ, який був останнім пазлом для цілісності картини, знаходився в самому кінці четвертої секції. Неначе та вишенька на торті він був на самому верху великої купи мотлоху. І коли Мирослава  говорила, що ця купа була величезною, вона мала на увазі купу з трьох поверховий будинок, а ключ, який мерехтів синім кольором,  дражнив усіх з її маківки. 
– Хтось спеціально подбав, щоб завдання було легким та важким одночасно? – поклацав язиком І Ан, дивлячись нагору.
Мідже недбало скинув рюкзак на землю.
– Тільки недосвідченим гравцям це здається легким.  Забратися туди зовсім непросто.  
Мирослава  підійшла ближче, уважно роздивляючись усе. Нещодавно тут немов зруйнували будинок, а залишки згребли в купу. Бетонні плити, стирчали прути, чи то цеглини, чи то каміння, а між цим ще й залишки меблів. Як тільки підійматися по цьому нагору?
– І хто з нас полізе за ключем?
Що ж, питання І Ана було адресовано однозначно не їй.  Вона  з радістю подумала, що в цю мить вдячна бути дівчиною. Бути сміливою та відважною пісенька не про неї. Коли вона  наважувалася в цьому світі на якісь вчинки то її добряче сварили. Згадуючи про відкриті нею двері квартири Ана Мирослава   сама здригалася від думки, що вони могли зіткнутися з демоном, чи бути з'їденими монстром.
Так що вона  без усілякого жалю дозволяла усе вирішувати Мідже. Він досвідчений, бажав швидко допомогти вибратися звідси та захищав її.  У нього повний комплект - для довіри цього було цілком достатньо. 
" А я попливу по течії. Головне,  не бути перешкодою.  – Промайнула задоволена думка у неї".
Хлопці вирішили, що за ключем полізе І Ан, а вони будуть внизу прикривати його. 
Плити за течією не вийшло. Мирослава з похмурим виглядом  повернула голову в сторону, звідки вони прийшли. Здалося, чи зараз їй справді почувся знайомий гуркіт? 
Невже гібридний змїє–чоловік повернувся з першої секції? Де ж тоді їм, чорт забирай, ховатися? Справи кепські.  І, схоже, її думки співпадали з думками Дже.
– Обставини склалися таким чином, що нам дійсно доведеться прикривати тебе внизу.
І Ан застиг,  ступивши на плиту, яка стирчала з купи.
– Як щодо сховатися в тому переході?
Мідже помотав головою, відкидаючи пропозицію. 
– Я ж казав, що нам не можна гаяти час. – Мирославі дістався його довгий пронизливий погляд. 
Важко підібрати слова, коли сама є причиною згаяного часу. Вона  хотіла запропонувати Дже прийняти пропозицію Ана сховатися, але їй раніше наказали робити, як він скаже. Тому обурюватися вона  не стала, лише мовчки кивнувши І Ану.
Вони самі впораються, адже так? Он нещодавно знайшли круту вогняну…чи щось в цьому стилі, рукавичку.  Достатньо для протистояння зі змієм?
Подумки вона  сумно зітхнула, помітивши наближення змія.
« – ВЕЛИЧЕЗНОГО ЗМІЯ! І мали таку ж перспективу стати смачним обідом для гібрида».
Звучало не надто весело. 
Вони з Мідже спостерігали за тим, як повз змій. Чи тільки його хвіст, тому що людська частина залишалася в повітрі. І він мав звичайне обличчя та розумів усе змій явно чудово: побачив їх і миттєво додав швидкості.
Нерви Мирослави були на межі.
А коли істота з люттю зашипіла,  з його рота показався роздвоєний язик  і услід за цим оголилися  дрібні гострі зуби. Мирослава  з жахом в очах відступила назад. 
– Не рухайся, – тихо наказав Мідже.
Легко казати не рухатися, коли до неї наближається істота більш схожа на огидний гібрид.  Та вона  була готова впасти втратити свідомість  від страху прямо тут. 
Мідже на якусь мить повернув голову назад. Туди, де зараз І Ан намагався підібратися до ключа. Впевнившись, що усе проходить нормально і ельф просувався до цілі, він витягнув рукавичку з  кармана рюкзака. Не дивлячись на усе сказане раніше, очі Мирослави розширилися від подиву. Невже він дійсно збирається битися з монстром?
Вона  починала сумніватися у власній позиції мовчати. Ідея сховатися здалася тепер аж надто привабливою.
Змій вже знаходився в декількох кроках і Мирославі залишалося затамувати подих.  Мідже не відривав погляду від гібрида і, хоча хлопець виглядав спокійним, все ж відчувалася напруга, яка йшла від нього. 
 Зелене віконце з текстом, яке вискочило перед змієм, стало повною несподіванкою. Істота так і застигла з відкритим ротом, лякаючи оточуючих.
Дівчина схопилася за серце, дивом встоявши на ногах.
– Ледь Богу душу не віддала передчасно.
– Вам треба вибрати наступну дію: битися чи відгадати загадку Змія? – Не можна було зрозуміти звідки саме доносився механічний голос. Мирослава  навіть головою покрутила, однак, поряд нікого не виявилося.  
« – Ігрова реальність. – Нагадала собі дівчина. – Проте, загадка? Ось так просто?!»
– Обирай загадку! 
– Але у нас рукавичка Вогняних Кілець!  – Слабо виразив протест Мідже.
 Дівчина подарувала йому невдоволений погляд. Яка, ко на біса, рукавичка?! Він бачив зуби цього страшили? Такими можна запросто відкусити руку разом з  магічною рукавичкою і не вдавитися.
– Загадка, Мідже! Загадка! – Впевнено стояла на своєму Мирослава . – Ти ж був драконом! А вони, на скільки мені відомо, істоти розумні та мудрі. Увімкни логіку. Ми не зможемо перемогти цю зміюку з нещасною рукавичкою.
– Не кажи дурниць.
 Та все ж він натиснув на «загадка».
 Її вибір міг відкинути їх на початок гри, але так вона  хоча б впевнена, що ніхто не постраждає.
– Почнімо. Ваша загадка від Змія. Уявіть,  що у вас кошик з яблуками. Треба розділити п'ять яблук між п'ятьма людьми так, щоб кожний отримав по яблуку і одне яблуко залишилося в кошику.
Почуте змусило Мідже знервовано провести по волоссю, а в погляді було чітке «а я казав обирати інший варіант». 
Не можна стверджувати, що Мирослава  не любила напружити мізки, та й сама загадка не здавалася з тих, які неможливо вирішити, але екстремальні ситуації завжди отупляли.
– У вас є десять хвилин. – Промовив голос зверху.
От наче такої екстремальною ситуації. Коли  поставлено все на щось одне,  а у тебе в запасі якихось нещасних десять хвилин для прийняття рішення. Ситуація сама по собі викликала паніку,  що не покращувало ситуацію. 
Вона  повільно видихнула.  
 Їй здалося, що відгадка знаходиться близько. Мирослава  уявила кошик з п'ятьма яблуками і що їй треба якимось чином розділити їх між п'ятьма людьми, але при цьому...
– Можу уявити скільки часу займе пройти знову  всі секції. – Через скиглення Мідже вона загубила потрібну думку. Розлюченою кішкою вона  витріщилася на нього. Замість допомоги їй з розгадкою, він без бою опускає руки. – Знав же...
– Мідже, будь ласкавий закрити рота! – Без роздумів гаркнула вона і бідний хлопчина аж закляк.
– Чого?
– Я прошу тебе замовкнути. Думати заважаєш.
Через мить вона  повернулася до роздумів.
Що ми маємо? П'ять яблук, п'ять людей та один кошик. Потрібно одне яблуко залишити в кошику...
Прикривши рот рукою, вона здивувалася чи то своїй геніальності, чи то дурості.
– О Боже!! Мідже! – заверещала дівчина і, радіючи, ударила його по плечу.  – Відповідь лежала на поверхні! 
Він недовірливо витріщився на неї. 
М–так.  І вона хотіла собі спокійно плити по течії, дозволяючи цій людині вирішувати за неї. Все ж добре іноді брати ситуацію під власний контроль.  
– Що? На поверхні?
 Раптом з'явилося величезне бажання познущатися трохи над ним.
– Ага. Загадка на рівні школярів.  І, боже мій, Мідже,  де твоя мудрість дракона?  – вона  злорадно захихотіла, а потім підняла погляд вгору і крикнула: – Я готова дати відповідь.
На її порив Мідже скептично вигнув брів.
– Достатньо натиснути на кнопку "відповісти". – Вказав він на  віконце, яке зависло в повітрі перед гібридом. Упс. Зайва радість також не допомагала нормально думати. – Але ти впевнена у відповіді? 
Мирослава  енергійно закивала. 
– Абсолютно!
– Гаразд.
Без зайвих слів він натиснув на "відповідь ". Мабуть, у самого не було варіантів і залишалося тільки довіритися їй. 
– Якою буде ваша відповідь Змію? – Промовив уже добре знайомий голос зверху.
– Щоб розділити п'ять яблук між п'ятьма людьми і залишити одне в кошику, потрібно лише віддати одній людині яблуко разом з кошиком. 
– Відповідь дійсно лежала на поверхні.  – Тихо мовив Мідже.
– Змія задовольняє ваша відповідь.  Ви у безпеці. 
А уже через секунду Мирослава з Мідже спостерігали, як гібрид досить спокійно поповз геть. Вони без усіляких хвилювань тепер могли дивитися за тим, як І Ан підбирається до заповітної цілі. є
– Чи повинен я похвалити тебе?  Протистояння здавалося вірним рішенням,  я був впевнений в своїх силах, а загадки невідомо до чого могли призвести. 
– Тобі просто кортіло побути крутим хлопцем, - закотила я очі, – спробувати цю рукавицю і побити Змія. 
– Може й так.
І Ан дотягнувся до ключа, який красиво світився і міцно схопився за нього. Мирослава, одночасно з Мідже,  зітхнула з полегшенням. Тепер вони могли забратися звідси! 
***
Гра була закінчена,  як тільки вони склали разом руну та ключ в кінці секції. Мирослава сподівалася,  що вони тут же підуть в інший світ, але спочатку Дже провів якісь маніпуляції  і відмовився від імені їх команди переходити на наступний рівень. 
– Є інші рівні? Хіба рівні – це не секції?
– Не сміши мене. Це був початковий рівень, однак, якщо не продовжувати та піти зараз, то з'являться двері в Перехідний світ. 
І дійсно через пару хвилин перед ними з'явилися білі звичайні двері. Дже без роздумів відкрив їх і вона змогли нарешті покинути ігровий світ.