5

 Мідже розбудив її рано вранці. Або ж їй так здалося. В кімнаті не було вікна: побачити сонце та зрозуміти скільки приблизно зараз годин неможливо. 
 На водні процедури їй дали мінімум часу, а на сніданок поспіхом встигла з'їсти булочку та запити її соком. Та навіть ці п'ять хвилин  сніданку вона  провела, уважно слухаючи інструкції, що стосувалися майбутньої гри. Мідже цілком доступно пояснив куди і навіщо вони йдуть, що саме їм треба робити і як оминути помилок. Під кінець він поцікавився, чи є у неї запитання і впевнився, що вона  дійсно зрозуміла усе сказане ним. А вже потім віддав Мирославі один з рюкзаків і вони нарешті вийшли з квартири.
  Мідже закривав двері, поки вона  з усіх сил  боролася з бажанням знову озирнутися назад. Після розмови  вночі з Дже вона  була впевнена,  що тема з квартирою для неї закрита. Вона  не хотіла нікому з них неприємностей, не хотіла дізнаватися,  що знаходиться за звичайними дверима і, скоріш за все,  потрапити в пастку. 
Та ось знову за рибу гроші! Двері  гіпнотизували її, благаючи підійти. 
Пустота, нічого не лишилося в думках та й перед собою вона  неначе бачила  тільки ці бісові двері. І усі розумні аргументи на їх фоні затьмарило, тому що Мирослава піддалася миттєвому бажанню. В пару кроків здолала відстань  між нею та дверима, і міцно схопилась  за ручку.
– Мирослава! – здивований та наляканий вигук  Мідже запізнився. Дівчина відчинила двері.  Її смикнули назад за сорочку. – Якого демона  ти робиш?
Вона  повільно моргнула. Наче тільки після його питання зрозуміла свої дії.
– Не знаю. Просто...просто мені життєво важливо було їх відкрити. – Вона  поглянула на трохи прикриті двері. З чистої цікавості штовхнула їх вільною рукою, дозволяючи їм зі скрипом повністю відкритися та побачила коридор.
Мідже несхвально похитав головою.
– Для мене загадка, як ти взагалі змогла побачити її. До цього вони ніколи не показувалися.  Боюся уявити, що саме всередині притягнуло тебе. – Цікавість в його голосі перегукувалася  з нервовістю. 
 Вона  не переконувала його зайти в квартиру, не промовила навіть і слова. Та і як би посміла?  Дже сам наказав триматися позаду його, безстрашно переступивши  поріг і опинився всередині. Хто б знав, що за непримітними дверима ховається просторий пентхаус. Це може здатися смішним, проте в уяві Мирослави настільки гарна квартира не підходить для зустрічі з ще одним монстром.   Правда, навколо валялися пусті бляшанки з-під алкогольних напоїв, столик завалений залишками їжі, а торшер і ваза розбиті. 
Та-а-ак, а хазяїн квартири полюбляє гармидер влаштовувати! В який чудний світ вони потрапили? Та чи варто їм тут пхати ніс у чуже житло? 
 Не міг хтось звичайний отак змусити її відчинити двері. І цього факту достатньо, щоб тривожитися за свої нижні дев’яносто. Може справді залишити усе, як є і піти у своїх справах? Взагалі-то,  вони справді поспішали.
– Дж...
Мідже озирнувся та незадоволено шикнув на дівчину, не дозволяючи закінчити. Вона  з тихим зітханням кивнула. Зоставалося мовчки слідувати за ним.
Дже крався неначе грабіжник: безшумно, проте спритно та швидко.  Одну за іншою він тихо відчиняв двері кімнат, от тільки нікого на першому поверсі знайти не вдалося. Ніяких слідів монстрів та демонів. Мирослава бачила занадто очевидне полегшення на обличчі Дже, і похмурість, коли довелося ще підніматися на другий поверх.
 Там опинилася велика спальня. Яскраві сонячні промені проникали в кімнату через панорамні вікна, затоплюючи просторе приміщення сліпучим світлом. В перші секунди воно різануло по очах і довелося примружитися.
 Ближче до вікна на самотньому  матраці валялася незрозуміла купа з ковдр. Вони заклякли і невпевнено перезирнулася, коли помітили світловолосу маківку, яка виглядала з–під купи. Мідже зробив лякаюче обличчя та знаками наказав залишатися на місці. Вона  ледь стрималася, щоб не закотити очі. За кого він її має? Думає, вона  рвонула б до незнайомого хлопця, щоб спробувати розбудити? 
 Гаразд. О’кей. Вона  уже робила подібні дурниці. Врешті–решт,  з них двох це вона  відкрила прокляті двері!
« – В будь–якому випадку, людина, завернута в ковдру страху не наводить.  – Подумалось їй, розглядаючи обриси людини під ковдрою. – Зовсім».
Вона  щиро сподівалася,  що інтуїція її не підведе.  Не хотілося б своїми діями завести їх з Мідже у вміло розставлену пастку.
 Край ковдри піднявся, змусивши Мирославу в очікуванні затримати дихання, після чого беззвучно  відкрити рот в здивованому та одночасно захопленому «вау». 
 Беззаперечно, Мідже гарний, проте хлопець на матраці був неймовірно привабливим! Вона  ледь стримувалася, щоб не підійти та ближче роздивитися обличчя. Але довелося лише подумки захоплюватися ним. Навіть, якщо він у саме серце вразив неймовірною красою, це не є виправданням для грубої поведінки.
Красунчик поворушив пальцями. Вії м'яко затріпотіли і він сфокусував погляд на них. Шмигнувши носом, прикрив очі. Юнак повертався до попереднього сонливого стану, наче не повіривши у їх з Мідже присутність. Чи вони здалися йому галюцинаціями?
Дже цокнув язиком, кидаючи назад ковдру. Обличчя блондина знову сховалося за нею. Вона  нагородила гострим поглядом Мідже. Не міг від трошки довше дозволити їй насолоджуватися прекрасним обличчям незнайомця?
« – Шкода, що я не зможу забрати його з собою. З таким обличчям він міг би купатися в грошах».
Мідже раптом надто швидко опинився поряд, в жартівливій формі клацнув її по носу.
– Досить його роздивлятися! – Тихо промовив Мідже. 
Мирослава ображено засопіла. Подумаєш. Вона  зовсім трохи дивилася на гарного хлопця! 
 От тоді ковдра заворушилася, а сам хлопець різко сів та відкинув її в сторону. Його погляд миттєво знайшов їх з Мідже, просканував, і після цього швидко закліпав віями.
" – І чому у красунчиків навіть вії довгі? Обов'язково бути такими ідеальними? Це ж несправедливо! – подумки обурилася вона . Він так притягував до себе погляд, що Мирослава мимоволі дивилася в його бік. Точніше, на його ідеальне обличчя".
– Я…ви…чому ви тут? Хто ви? 
– У нас зустрічне питання: «Хто ти?». Ти не з ігрового світу. – Мідже дружелюбністю не відрізнявся.
Вона  штовхнула його ліктем в бік, призиваючи бути милим, та в розмову втручатися не стала. 
– Ігровий світ? Що це? – молодик був щиро здивований. Він почав підніматися на ноги і Мирослава зовсім трохи залипла на його підтягнуту фігуру. Неможливо було...
 Чужа долонь закрила їй увесь огляд. Не встигла вона висловити своє обурення - лише коротко скрикнула - перш ніж її голову притиснули до плеча і, як нічого не бувало, продовжили бесіду з блондином:
– Як називається це місце? Де ми зараз?
Мирослава пробурмотіла щось зле і образливе в спробі відліпитися від Мідже, та її лише сильніше втиснули в плече. Довелося змиритися.  
 Це було дивно.  Не просто знаходитися в особистому просторі Дже, а  бути до нього аж так близько. Настільки, що вона  могла не тільки відчувати, а в буквальному сенсі вдихати його запах.
" – Ще б пак! Мене ж притиснули до його сорочки!"
– Не знаю. Але я називаю це місце персональним пеклом.
Дже прибрав руку, дозволяючи Мирославі звільнитися з недообіймів.
– Я ледь не задихнулася! 
Однак, її проігнорували обидві сторони.
– Ти спиш в пентхаусі, проте не знаєш назву цього світу.  Називаєш його пеклом. Чому?
– А ви б хотіли проживати ваші дні так само, як попередній? 
– Як у фільмі «День бабака»?
 У відповідь вона  удостоїлася  красномовних поглядів від них обох.
– Що? Ви не дивилися його? – вона  розвела руками. –  Непоганий фільм. В дечому повчальний.
Мідже в декілька кроків опинився у вікна. Зі звичним кам'яним виразом обличчя мовчки роздивлявся вид, який відкривався звідси. Що нового він хотів там побачити? 
– Схоже на розважальний світ . – Після чого попросив Мирославу підійти до нього та вказав на світ за вікном.
– Нічого спільного з тим світом вид звідси не має. – Прошепотів він настільки тихо, що дівчина і сама ледь почула його слова. Потім озирнувся на блондина,  який виглядав занепокоєним  і видавив фальшиву посмішку. – Я не був тут раніше. Скоріше за все, ми відчинили заборонені двері.
– Заборонені двері?
– Двері, за якими знаходиться душа померлого.
Померлого?
По шкірі пробігли дрижаки.
– І  він потрапив сюди за гріх, який вчинив. – Прошепотів Мідже біля самого її вуха. 
Прямо зараз вона  була налякана ледь не до смерті. 
Це ж треба завести їх у пастку своїм безрозсудним  вчинком.
Мідже, наче відчуваючи, що вона  може у цю мить видати їх з усіма тельбухами,  поквапився повторити номер з «притиснута голова до плеча». Мирослава ніяково змахнула руками та ледь не впала. Їй довелося схопитися за передпліччя хлопця в якості підтримки. Знову опинившись в небезпечній близькості і тепер  її руки майже на його плечах. 
《 – Майже, – з насмішкою подумала вона. – Про що ти, Мирослава?! Твоя голова вже у нього на плечі, нехай в цьому і немає ніякого романтичного підтексту.. 》
Вона  вирішили перервати власні дурні та непотрібні думки. Продовжи вона  в тому ж дусі і надумає зайвого, через що зашаріється. Її серце вже стукає швидше звичайного. 
– Пробач, вона така допитлива та полюбляє дивитися на гарних хлопців.
– Нічого страшного. – Вона  почула, як блондин зніяковіло хмикнув. – Чому ти вирішив, що це розважальний світ?
 Мирослава у цю саму мить подумала, наскільки оманливим буває перше враження. Під маскою красунчика, схожого на янгола може ховатися холоднокровний вбивця. 
І це вона  забажала відчинити двері. 
Як можна бути такою дурепою! Треба було слухатися Міджертана, а не грати у всезнайку. І що тепер робити? Раптом він серійний маніяк? Захоче прикінчити їх? Власні думки налякали і накрутили її ще більше.
– Будівлі, вітрини, вивіски. А ще багато пустих бляшанок з-під алкоголю та гармидер в квартирі. Ніби після знатної вечірки.
– Маєш рацію. Тут кожну ніч вечірки. Хочу я цього чи ні. Але я не знаю, що там за вікном. 
« – Тут кожну ніч вечірки. Хочу я цього чи ні».
Що це? Покарання? Вечірки кожного дня. Кого таким чином карають? 
« – Але я не знаю, що там за вікном». 
Чому? Він не може вийти  звідси? Чи не бачить? Він реально в'язень квартири і вічних вечірок? Хіба серійного вбивцю стали б карати таким незвичним способом? Щось не сходиться. Тоді за що він покараний?
– Смішно, та я опинився тут через власну помилку. - Вже другий раз за день почула я цю фразу. – Ви двоє одягнені точнісінько,  як і люди, які  приходять сюди вночі. Можу припустити, що ви не з Аштеру.
– Почекай...ти жив на Аштері? – Занадто гучно вигукнув Мідже. Схоже, красунчик теж жив в тому ж світі, що і мій нещодавній знайомий(чи Аштер був країною?). Її зовсім не здивував такий поворот, на відміну від наступного питання Дже: – Маги? Вампіри? 
– Ельфи.
– З якого ти роду? Знатного? 
– Виходить, ти жив там...Імперія Драконів? Не дивись так на мене. Ви дракони завжди у відмінній формі, тримаєтеся насторожено і прохолодно.  Хоча у вашій крові вирує вогонь. І відпусти нарешті свою дівчину. Чи розповіді про божевільні ревнощі драконів правдиві?
Рука з потилиці Миросі зникла, однак їй знадобилося ще секунд двадцять, щоб наважитися підняти голову і відійти від Мідже. Дівчина відчувала себе набагато впевненіше поряд з ним, нехай і настільки дивним чином. Так вона  могла реагувати без усіляких побоювань. А зараз їй доведеться слідкувати за мімікою обличчя , словами та поглядами.
– Ти не відповів. З якого ти роду? 
–  Алардеусарієр Сін І Ан з роду Стражів.
Мирославу вразило його швидка вимова імені та прізвища. Проте, чому тут дивуватися? Це було його прізвище, будь воно хоч втричі довше і хитромудріше він запам'ятав би його. 
– Лорд Сейнтфайр де Шайтанайашель Лідвік Міджертан з роду Чорних драконів.
 На це Мирослава аж закашлялася. Вона  помилялася! Ім'я та прізвище ельфа прозвучало зрозуміло і вона  могла відтворити її зі спроби четвертої, але прізвище у драконів створені  для вибуху мозку.
– О! 
Здається, блондин також здивувався.
– Сейнтфайр? Кайем Сейнтфайр – твій брат, правильно?
– Саме так. – Якось зовсім нерадісно протягнув Мідже. 
Красунчик довго та задумливо витріщався на Дже, а потім чомусь з тяжким зітханням зітхнув.
– Ти ж зник до тієї історії з прокляттям.
– Що? Прокляття? Яке прокляття? 
Зовсім недоречно і не к місцю дав про себе знати шлунок Мирослави, голосно завурчавши. Кінчики вух запалали, коли обидва хлопці немиготливими поглядами подивилися на неї. Вона  прикусила нижню губу. Настільки незручно їй уже давно не було.
" – Ось обов'язково було саме зараз? Я ж наче поїла нещодавно".
– Кхм…– і що тут скажеш? Мій шлунок раптом забажав щось більше однієї булочки? Не зважайте, повертайтеся до  розмови? 
– Пробач, чи можу я дізнатися твоє ім'я?
І чому від настільки м'якого звернення блондина її щоки почали червоніти?
– Мирослава.
– Мирослава, на кухні в холодильнику ти точно зможеш знайти що-небудь поїсти.
– Я теж не проти випити чогось.
Завдяки поклику її шлунка вони втрьох перебазувалися на кухню. І вона  вважала, що завдяки попередньому місцю проживання, а також прізвищу блондина, теорія про заборонені двері відпала?
#
– Розповідай. Що там з прокляттям?
Вони сиділи на високих стільцях у барної стійки, яка замінила на кухні обідній стіл. Мирослава їла смачний салат та лапшу швидкого приготування. Біля Мідже стояла склянка з водою, а сам він в деякому очікуванні дивився на І Ана.
– Спочатку розкажи, як ти опинився тут. 
– В твоїй квартирі?
– В тому числі. Я мало знаю про твою історію. Чув уривками, але хочу почути з перших вуст. 
– Думаю, історію потрапляння сюди ельфійського Стража почути куди цікавіше.
– А–а. Твоя дівчина не в курсі про історію з Амадейлою?
« – Я знаю його від сили день. У мене елементарно не вистачило б часу дізнатися всю його підноготну. Ти, схоже, знаєш про нього куди більше, хлопче. – Меланхонічно подумала Мирослава, доїдаючи лапшу. Ніхто з них поки не заперечував той факт, що вона його дівчина. Раз Мідже нічого не сказав з цього приводу - вона  теж не стане заперечувати».
– Ні. Я б не хотів ворушити минуле.
– А моє хотілося б поворушити? Цікава ти людина, лорд Сейнтфайр.
– Я - дракон, а не людина. 
– Був. На Аштері. Припускаю, що зараз ми усі однакові?
Мирославі справді вже набридла їхня суперечка. За той час, поки вона  їла міг вийти цілком продуктивна розмова,  але вони змарнували його бездарно. Між іншим, це її час вичерпується і їй конче треба встигнути до дверей, які повернуть її додому. Не кажучи, що вранці Мідже сам поспіхом збирався та її підганяв.
Вона кинула серветку на гладку поліровану поверхність.
– Чи можете ви залишити ваші історії на потім, друзі? – Спопеляючий погляд Мідже її не зупинив. – Він, – Мирослава  кивнула на І Ана, – може піти з нами?
 вона  бажала скоріше вирішити це питання і почати рухатися далі. З І Аном , чи без нього. 
– Не певен. Ми нічого не знаємо про нього.
– Що ж, – вона  піднялася, – а у нас часу обмаль. І в наші, – тут вона  зробила особливий наголос, – плани не входить довго затримуватися тут.
Швидкими кроками вона  попрямувала до вхідної двері, чим загнала Мідже в кут. Однак, через секунду він уже зірвався услід за нею, прихопивши свій рюкзак.
– Мирославо! Мирославо, стій! 
– Гей! Що за дурниці? – І Ан теж старався не відставати від Мідже. – Чому ви не можете залишитися? Гей! Не залишайте мене!
Та Мирослава  не слухала їх, відчинивши двері. Вона  спеціально вичікувала,  коли Мідже підійде ближче(не відправлятися ж назад без нього? Як вона  потім знайде вихід?) і зробила крок. Лайка Дже докотилася до її вух доволі швидко, вона  озирнулася і побачила свого провідника в цьому світі, а за ним І Ана.
 Він отак просто пішов за ними? А казав, що не може і на крок вийти з квартири.
Ельф закрутив головою, роздивляючись все навколо.
– Нічого собі! Що це за місце?
– Що за самодіяльність, Мирослава? Ти не можеш...
– Чи не ти казав, що у нас обмаль часу? А ще я хочу вибратися звідси.
– Як цікаво! – вони повернули голови на голос І Ана. Той з дитячою допитливістю тицяв на кнопку виклику ліфта, а коли дверцята розкрилися  зі звуком "дзинь" він прийшов в повне захоплення. 
Мирослава  з посмішкою клацнула язиком. 
– Так чи інакше, а він тепер з нами.
Тяжко зітхнувши, Мідже провів рукою по волоссю і  попрямував до дверей своєї квартири. Довелося збирати речі для нового учасника їх команди.
– Тримай, – він кинув в Сіна (чи все ж таки правильніше називати його І Ан? Треба уточнити) рюкзак кольору хакі, одяг та взуття. – Це тобі знадобиться. Найближчі дня три можеш забути про вечірки.
– Що? – Юнак з цікавістю покрутив в руках кросівок і  знову підняв на нас погляд. –  А що станеться через три дні? Я повернусь? Повернусь назад в ту квартиру? – Схвильовано питав він.  
– Ні. Скажу, коли будемо на місці.
– Тоді я не зрушу ані на крок!
– Гаразд. – Байдуже хмикнув Мідже. – Можеш залишатися тут. Але навряд ми повернемося.
І Ан явно бажав продовжувати суперечку, але влізла Мирослава  з питанням, обриваючи  подальшу суперечку:
– Мідже, ми встигнемо? 
– Так. Проте варто поквапитися. Гра займає годин п'ять. – Після цього звернувся до І Ана: – Запам'ятай, якщо підеш з нами, щоб потім не відбувалося – слухай мене. Я несу відповідальність за вас обох до того, як ми дістанемося до дверей. Назад до вечірок ти не повернешся, але й назад на Аштер теж не зможеш. А зараз нам потрібно пройти один квест, щоб потрапити в сусідній світ.
– Добре. 
Тепер І Ан відреагував спокійно. Почувши заповітні слова, що він тепер вільний від постійних вечірок, хлопець без вагань перевзувся, переодягнувся у ванній кімнаті , а потім у повній готовності надягнув лямки рюкзака на плечі, чекаючи біля виходу. Який слухняний.
Мирослава  частково заздрила його спокою, однак, вона  не знала, як це жити в квартирі з постійними вечірками і  не мати можливості втекти звідти. Для нього варіант піти з ними в невідомість можливо звучало краще, аніж залишитися.