4

Коли виходили з квартири і Мідже повернув декілька разів ключ, закриваючи тим самим двері, Мирослава хотіла пожартувати над ним. Для чого закривати квартиру, якщо тут немає кому навіть ходити по вулицям? Не кажучи вже про грабіжників. Однак затнулася, варто було в поле зору потрапити коричневій двері. 
Хіба минуло разу напроти квартири Дже були двері? Тут хтось ще живе? Мабуть, тоді вона  настільки поринула у власні переживання і здалося, що там нічого окрім стіни немає?
В одну мить дівчину накрило нестерпне бажання підійти та смикнути за ручку. Якнайшвидше відкрити містичні двері. Кінчики пальців поколювало, вони були готові потягнутися до чогось всередині цієї квартири, але дивні відчуття не на жарт налякали її.
Мирослава в ту ж секунду відсмикнула себе.
 Невідомо, що покажется звідти, якщо вона  спробує відкрити двері. Не виключено появу страшного чудовиська накшталт Зубастика. Раз Мідже не звертає увагу на двері – нос сувати туди не треба. Вона  збиралася поводитися слухняно та не робити вчинків, про які можно пошкодувати. Бо потім Дже доведеться витягувати її п'яту точку з лап чергового монстра. Проблем йому додати вона  точно не збиралася.
– Ти чого там застрягла?
– А? Ні, нічого. – вона  покачала головою, після чого одразу поквапилася порівнятися з Мідже. – Куди ми йдемо?
– В найближчий ресторан або ж кафе. Нагодуємо тебе, заночуємо тут і можемо відправлятися до Обриву світів. – Повідомив Дже, заходячи разом з нею до ліфту. Коли дверцята зачинилися, він перейшов на більш серйозний тон: – Приготуйся, якщо хочеш потрапити додому якомога скоріше. Часу на відпочинок буде мало. Ми повинні встигнути дістатися вчасно до двері.
Мирослава лише кивнула. Вона  добре розуміла всю серйозність ситуації, а ще хотілося додому! Дуже сильно хотілося!
Живот заурчав і в іншій ситуації Мирослава обов'язково би зашарілася, однак, в дану мить в голові усі думки були про їжу.
Найближчим до дому Мідже виявилося кафе, яке мало назву «Look». Дивне ім'я для кафе. Дивне місце.
«  – Хоча охарактеризувати словом «дивне» тут можна абсолютно все, починаючи з моєї появи».
 Проте Мідже усі дивовижні речі мало хвилювали. Він спокійно штовхнув скляні двері та пройшов всередину. Їй нічого не залишалося , окрім як піти слідом. 
Врешті–решт, він знав цей світ, а вона  була надто голодна.
Обстановка всередині була звичайною, нічого надприроднього. Столи, стільці, м'які диванчики. Тільки в кафе було пусто і відтого трошки моторошно. 
– Дже, не схоже, що ми знайдемо в цьому кафе їжу. Тут стерильна чистота і... – але Мідже не дослухав. Без слів попрямував на кухню, а їй знову довелося поспішити за ним.
Неспроста Дже привів її сюди. Місце не тільки по обстановці нагадувало кафе. Виявилося, що на кухні були свіжі продукти і зараз хлопець впевнено дістав їх з холодильника.
– Коли гравці обирають жанр симулятор і заходять сюди – кафе починає працювати. Тому працівників зараз може не бути, а ось продукти знайти точно можно. – Пояснив Мідже розгубленій дівчині.
– Тобто працівники з'являються лише у випадку, коли приходять гравці? Але тоді чому з продуктами не працює так само? Навіщо вони тут, якщо нікого немає?
Мирослава присіла на стілець, спостерігаючи за переміщенням юнака по кухні. Вона  з радістю допомогла би йому(все ж саме їй потрібна їжа), проте дівчина не була впевнена, що її допомога не стане провалом. 
– Не знаю. Так влаштований цей світ. 
Він поставив тарілку з бутербродами перед нею зі словами, що приготує зараз щось більш краще,  а поки вона  може перекусити цим. Дівчина кивнула, подякувавши. Вона  не поспішала,  з насторогою відкусила невеликий шматок бутерброда і повільно прожувала. 
– На смак, як звичайний бутерброд! – радісно вигукнула Мирослава, відкушуючи вже шматочок побільше. Вона  була голодною – це правда – але разом з тим їй цікаво було почути про деякі речі.  – Мідже?
Він дістав з холодильника кусок м'яса, поцікавившись, чи їсть вона  м'ясні страви. Мирося активно закивала.
– Добре. Що хотіла запитати?
– Ти знаєш багато деталей,  правил і як цей світ працює.  Значить, вже багато ігр пройшов тут?
– Можно сказати й так. Едине,  я ніколи не грав в жанрі, який пов'язаний з машинами. Не вмію я водити ці залізні коробки.
– Цікаво.  – Задумливо промовила вона , взявши другий бутерброд. – Може ти і не вмієш водити, однак, класно і смачно готував раніше. Он як відміно справляєшся з ножем, нарізаючи м'ясо!
– Був період, коли мене відправив на практику від академії і я жив один три місяці. Довелося навчитися готувати.
Мирослава показала йому великий палець.
– Впевнена, вийде дуже смачно!
Вона  думала повернутися до свого бутерброду, але…
Ви знаєте, що картинка складається з пікселів і можете уявити собі її розпад? Мирослава мала змогу побачити наживо, як її бутерброд за долі секунди розсипаєтся на маленькі точки та розчиняється в повітрі. Неначе використав ефект розпаду у фотошопі.  
 З відкритим ротом, вона  поглянула на Мідже. Німе питання про долю зниклого бутерброда читалося в її очах. Проте він уже кинув ніж, не закінчивши з м'ясом, і мерщій поквапився в сторону Мирослави. 
Що ж. Схоже, відбувалося щось справді небезпечне і пора тікати.
– Це ілюзія! Кінець гри! Не стій! – Він схопив її за руку і вони помчалися до виходу.
Знову бігти. Мирося подумки вилаялася. Вона  не встигла і поїсти нормально.
Як  тільки вони опинилися на вулиці, стіни будівлі почали покриватися тріщинами, а вікна одне за одним вилітали. Мирослава прикрила вуха руками, тому що звук був надто інтенсивний і витримати це було складно. Вона приготувалася до найгіршого, очікуючи, що скло посиплется на них, але нічого не відбувалося.
Секунда. Тиша. Дві. Три. Вона, як і раніше сиділа з закритими очима і боялася прибрати руки. Мідже обережно струсанув її за плече, відняв її руки від вух,  говорячи що все закінчилося і вона  в повному порядку. 
В порядку?
Мирославі не вірилося, що вона  в порядку, тому що відчувала істерику,  яка наближалася. Як взагалі щось може бути в порядку, коли за один день вона  потрапила в інший світ, її ледь не з'їло чудовисько, а тепер на очах зруйнувалося кафе?!
Було складно впоратися та не зламатися. 
– Все добре. Можеш піднятися. – Дже допомагав їй стати на ноги.
Добре?! Як, чорт забирай,  все може бути добре?!
Мирослава озирнулась по сторонам. Кафе виглядало так само, як і десять хвилин тому, коли вони заходили всередину. Нічого не змінилося.  
Може, це у неї були галюцинації? Інакше як пояснити те що  відбувається?
– Що сталося?
– Ми потрапили в радіус гри якогось гравця. Він програв, а нас зачепило. Я згадував про таке раніше.
Як чудово. 
Від раптового хаоса в її житті, у Мирослави виникло бажання помасажувати скроні. Хто ж міг знати, що дзеркало у спадок, разом з  виносом сміття може привести тебе в інший світ.
– Часто ти потрапляєш в такий радіус?
Він знизав плечима.
– Бувало декілька разів. Нам треба повертатися. В рюкзаці залишилася їжа, тому голодною не помреш.
Мирослава здивовано помітила наявність рюкзака. Вона  зовсім не пам'ятала, коли Дже встиг його схопити. 
Мідже доторкнувся до її плеча, закликаючи рухатися. Дівчина на автоматі кивнула і покрокувала поряд з ним. Вона  до сих пір знаходилася в шоці від того, що відбулося в кафе. 
***
Коли Мирося нарешті поїла, то змогла трохи заспокоїтися і повернути думки в правильне русло. Так, вона  потрапила в чужий світ, при цьому їй не пощастило і вона  не стала однією з тих потраплянок, котрим набагато більше підфортунило. Її ж занесло незрозуміло куди,  де також вистачає світів, і в одному з них монстр хотів перекусити Мирославою, а в іншому навколо ні душі, але кафе зруйнуватися може в будь–який момент. А могла б  навчатися в Магічній Академії,  приносити неприємності ректору, а потім закохати в себе найкрасивішого чоловіка в королівстві. 
 Дівчина важко зітхнула.
 Усе не як у нормальних потраплянок.
《 – Проте, гарним чоловіком мене не обділили. – Вже більш радісно подумала Мирося, спостерігаючи за тим, як Дже пакував другий рюкзак. Періодично у нього на лобі з'являлася похмура складка, та все ж його обличчя залишалося прекрасним. По чоловічому прекрасним》.
Правду кажучи,  їй варто дякувати богу за Міджертана. Не встигни він вчасно – і вона  могла уже переварюватися в животі у Зубастика. Мирослава могла тільки здогадуватися над справжньою причиною його попадання сюди, однак, він здавався надійним, хорошим хлопцем.  І також знав куди йти. Справжній подарунок небес.
– Скоро дірку в мені зробиш. – Він швидко розтібнув молнію рюкзака та втупився в дівчину, заставши ту  зненацька. – Тебе щось цікавить? Питай.
– Ну..я..
– Страшно, що не встигнеш? Страшно залишитися тут назавжди?
– Ага. 
Що ще вона  могла відповісти? Мене нічого зараз не цікавило? Я лише роздумувала про твою красу? Зараз їй взагалі не варто відкривати рота! Ще не вистачало бовкнути якусь дурницю.
– Я добре вивчив місцевість світів. Я знаю потрібний шлях і буду старатися допомогти тобі дістатися туди якомога скоріше. Тобі не варто хвилюватися.
 Дійсно. Хороший  і надійний хлопець. Вона  не помилилася.
Мирося не змогла стримати посмішки.
– Дякую тобі, Мідже.
– Не варто. – Він посміхнувся у відповідь. –  Послухай, нам краще зараз лягти спати. Наступні пару днів у нас буде мало часу на сон.
– Гаразд.
 Ліжко все ж було великим: вони могли спати на ній вдвох і Мирослава не заперечувала. Мідже не був схожий на погану людину, та й в кімнаті було прохолодно. Дурницею було б спати одному з них на підлозі. Можно змерзнути і  захворіти. 
Але через деякий час, коли вона  поринула в сон, цей світ в черговий раз здивував. Почути тут гучні та дратівливі біти? Десь між сном і реальністью у Мирослави промайнула думка, що знову сусіди взялися за старе та влаштували чергову вечірку. Підніматися було ліньки, вона  сподівалася, що мама подзвонить в поліцію і проблема вирішиться.  Ось тільки проблема залишилася, заважала спати і Мирося крутилася з одного боку на інший, безуспішно намагаючись заснути.
 Бажаючи, щоб у сусіда к усім чортям згоріла вся техніка, вона  відкрила очі.  І наштовхнулася поглядом на хлопця, який лежав поряд.
《– Ох, забула. Я не вдома,  – з деяким розчаруванням подумала Мирося》.
– Мідже, ти спиш?
– Ні.
– Це взагалі нормально, що в незрозумілому іншому світі теж є придурки, які врубають ночами музику?
 Чи це не придурки були?
Враховуючи, що вдень не зустрічалося ні однієї людини, музика сама увімкнулася? Мирослава з усіх сил намагалася позбавитися від нав'язливих думок про привидів, полтергейст, але мурашки все рівно побігли по шкірі.
– Не знаю. Раніше мені ніколи не доводилося нічого чути тут.
– А ти бачив тут когось? Ну, коли не долучаєшся до гри, або щось подібне? Знаєш, типу побачив сусіда і привітався з ним.
Вона  почула сдавлений, але не менш дивний смішок.
– Сусід? Мирося, у мене немає його. Я єдиний, хто живе на останньому поверсі. Думаю, музика – звичайний глюк цього світу. Невдовзі стихне.
– Але ж я бачила двері квартири напроти! І саме звідти доносится зараз музика! В тій квартирі хтось живе!
 Відповідю їй стало зітхання. Мідже не довіряв її словам? Однак, вона  точно бачила коричневі двері, варто було їм з  Дже вийти з ліфта.
– Я клянусь, що бачила!  – Мирослава вирішила відкинути ковдру і сіла на ліжку. Бажання доказати, що двері та музика не були зоровими чи слуховими галюцинаціями, росло с кожною секундою. – Давай сходимо перевіримо! Відчинимо двері.
Мідже вкотре зітхнув. Почувся шерех, після чого увімкнулося світло. 
– Скажи, ти хочеш додому? Чи гуляти вічність серед дверей, які відчиняють портали в інші світи? Ти ніколи не будеш впевнена, куди саме приведуть чергові відкриті двері: в нижчий світ до гурбарія, або ж в світ розваг. Ти може дійсно бачиш ті двері, та ні ти, ні я не можемо знати, що ховається за ними. А потрапити в лапи демона  через тебе мені якось не  хочеться. – Мідже виглядав серйозно, його погляд на мить вселив у неї якийсь незрозумілий страх. Осадивши увесь запал. 
Вона  хотіла додому, а не в лапи до демона .
– Пробач. Ти маєш рацію. – Слова Мідже дійсно розумні. – Давай краще спати.