4

Коли вони виходили з квартири, Мідже повернув кілька разів ключ й закрив двері, то Мирослава хотіла пожартувати над ним. Для чого закривати квартиру, якщо тут немає кому навіть ходити по вулицях? Не кажучи вже про грабіжників. Однак замовкла, щойно в поле зору потрапили коричневі двері. 

Хіба минулого разу напроти квартири Дже були двері? Тут хтось ще живе? Мабуть, тоді вона  настільки поринула у власні переживання і здалося, що там нічого, окрім стіни немає?

В одну мить дівчину накрило нестерпне бажання підійти та смикнути за ручку. Якнайшвидше відкрити містичні двері. Кінчики пальців поколювало, вони були готові потягнутися до того, що знаходиться всередині цієї квартири, але дивні відчуття не на жарт налякали її.

Мирослава в ту ж секунду відсмикнула себе.

 Невідомо, що вигляне звідти, якщо вона  спробує відкрити двері. Не виключена поява страшного чудовиська на кшталт Зубастика. Раз Мідже не звертає увагу на двері – носа сувати туди не треба. Вона  збиралася поводитися слухняно та не робити вчинків, про які можна пошкодувати. Бо потім Дже доведеться витягувати її п'яту точку з лап чергового монстра. Проблем йому додати вона  точно не збиралася.

– Ти чого там застрягла?

– А? Ні, нічого. – Вона  покачала головою, після чого одразу поквапилася порівнятися з Мідже. – Куди ми йдемо?

– В найближчий ресторан або ж кафе. Нагодуємо тебе, заночуємо тут і можемо відправлятися до Обриву світів, – повідомив Дже, заходячи разом з нею до ліфту. Коли дверцята зачинилися, він перейшов на більш серйозний тон: – Приготуйся, якщо хочеш потрапити додому якнайшвидше. Часу на відпочинок буде мало. Ми повинні встигнути дістатися вчасно до дверей. 

Мирослава лише кивнула. Вона добре розуміла всю серйозність ситуації, а ще хотілося додому! Дуже сильно хотілося!

Живіт забурчав і в іншій ситуації Мирослава обов'язково би зашарілася, однак цієї миті в голові усі думки були про їжу.

Найближчим до їхнього житла виявилося кафе, яке мало назву «Look». Дивне ім'я для кафе. Дивне місце.

«  Хоча охарактеризувати словом «дивне» тут можна абсолютно все, починаючи з моєї появи».

 Проте Мідже усі дивовижні речі мало хвилювали. Він спокійно штовхнув скляні двері та увійшов всередину. Їй нічого не залишалося, окрім як піти слідом. 

Врешті-решт, він знав цей світ, а вона була надто голодна.
Вигляд всередині була звичайною, нічого надприродного. Столи, стільці, м'які диванчики. Тільки в кафе було порожньо і відтого трошки моторошно. 

– Дже, не схоже, що ми знайдемо в цьому кафе їжу. Тут стерильна чистота і... – але Мідже не дослухав до кінця. Без слів попрямував на кухню, а їй знову довелося поспішити за ним.

Неспроста Дже привів її сюди. Місце не тільки по вигляду нагадувало кафе. Тому що на кухні були свіжі продукти і зараз хлопець впевнено дістав їх з холодильника.

— Коли гравці обирають жанр симулятор і заходять сюди, кафе починає працювати. Тому працівників зараз може не бути, а ось продукти знайти точно можна. – Пояснив Мідже розгубленій дівчині.

– Тобто працівники з'являються лише у випадку, коли приходять гравці? Але тоді чому з продуктами не працює так само? Навіщо вони тут, якщо нікого немає?

Мирослава присіла на стілець, спостерігаючи за переміщенням юнака по кухні. Вона  з радістю допомогла б йому (все ж саме їй потрібна їжа), проте дівчина не була впевнена, що її допомога не стане провалом. 

– Не знаю. Так влаштований цей світ. 

Він поставив тарілку з бутербродами перед нею зі словами, що приготує зараз щось краще,  а поки вона  може перекусити цим. Дівчина кивнула, подякувавши. Вона не поспішала,  з осторогою відкусила невеликий шматок бутерброда і повільно прожувала. 

– На смак, як звичайний бутерброд! – радісно вигукнула Мирослава, відкушуючи вже шматочок побільше. Вона  була голодною – це правда – але разом з тим їй цікаво було почути про деякі речі.  – Мідже?

Він дістав з холодильника шматок м'яса, поцікавившись, чи їсть вона  м'ясні страви. Мирося активно закивала.

– Добре. Що хотіла запитати?

– Ти знаєш багато деталей,  правил і як цей світ працює.  Значить, вже багато ігор пройшов тут?

– Можна сказати й так. Єдине,  я ніколи не грав у жанрі, який пов'язаний з машинами. Не вмію я водити ці залізні коробки.

– Цікаво.  – Задумливо промовила вона, взявши другий бутерброд. – Може ти і не вмієш водити, однак, класно і смачно готував раніше. Он як відмінно справляєшся з ножем, нарізаючи м'ясо!

– Був період, коли мене відправили на практику від академії і я жив один три місяці. Довелося навчитися готувати.

Мирослава показала йому великий палець.
– Впевнена, вийде дуже смачно!

Вона  думала повернутися до свого бутерброду, але…
Ви знаєте, що картинка складається з пікселів і можете уявити собі її розпад? Мирослава мала змогу побачити наживо, як її бутерброд за долі секунди розсипається на маленькі точки та розчиняється в повітрі. Неначе використав ефект розпаду у фотошопі.  

 З відкритим ротом, вона поглянула на Мідже. Німе питання про долю зниклого бутерброда читалося в її очах. Проте він уже кинув ніж, не закінчивши з м'ясом, і поспіхом кинувся до Мирослави. 

Що ж. Схоже, відбувалося щось справді небезпечне і пора тікати.

– Це ілюзія! Кінець гри! Не стій! – він схопив її за руку і вони помчалися до виходу.

Знову бігти. Мирося подумки вилаялася. Вона не встигла і поїсти нормально.

Як  тільки вони опинилися на вулиці, стіни будівлі почали покриватися тріщинами, а вікна одне за одним вилітали. Мирослава прикрила вуха руками, бо звук був надто гучний і витримати це було складно. Вона приготувалася до найгіршого, очікуючи, що скло посиплеться на них, але нічого не відбувалося.

Секунда. Тиша. Дві. Три. Вона все ще сиділа з закритими очима і боялася прибрати руки. Мідже обережно струсанув її за плече, відняв її руки від вух,  промовляючи що все закінчилося і вона  в повному порядку.