3

**
Все нагадувало звичну для Землі обстановку: вулиці з високими будівлями та деревами обабіч дороги, привабливі вивіски магазинчиків і білборди з рекламою, навіть яскрава сонячна куля над їхніми головами. Але — жодної живої душі на вулицях. Хоч би якась нещасна собака пробігла чи пташка пролетіла за весь цей час. Вони ніби йшли вимерлим містом. Моторошно. Аж дрижаки по спині.

Вона все ще намагалася заперечувати дійсність — і той факт, що потрапила в іншу реальність. Задзеркалля? Що там було написано на дзеркалі?
Кордон між світами.

Мирославі це здавалося чимось із розділу фантастики, і під час «прогулянки містом» вона кілька разів боляче вщипнула себе за руку. Вона б прокинулася, якби це був сон? Але хто уві сні думає, що це сон?

《— Час прийняти факти, як вони є. Це все відбувається насправді, — Мирося хотіла кричати через власну дурість і через те, що вирішила підійти до того дзеркала. 》
Утім, чим це вже допоможе? Ситуацію не змінить її ниття. Найкраще — подумати, що робити саме зараз і як повернутися додому.

Мирослава не здивувалася, коли вони підійшли до висотки, пройшли величезним і безлюдним холом, дочекалися ліфта — і той відвіз їх на сімнадцятий поверх.
Здивування чекало її після того, як хлопець відчинив двері «свого притулку» і вони зайшли всередину. Сподівання дівчини побачити хоча б мінімальний пентхаус не справдилися.
Переступивши поріг, вона, немов із багатого світу, потрапила до хіпстерської квартирки. Саме «квартирки», бо тут було лише дві кімнати. Мирося по-совиному моргнула. Невже в цьому будинку справді може існувати квартира такого типу?

Світло від флуоресцентних ламп на мить моргнуло.

Так, одна з кімнат була величезною. Біля входу стояла шафа. Ліворуч — щось на зразок кухні з обіднім столом, праворуч — диван із кріслами, вік яких Мирославі важко було визначити просто так. Трохи далі, в поглибленні, стояло ліжко з покривалом дикого забарвлення.

В іншій кімнаті, судячи з усього, була ванна і туалет. Там було єдине невелике віконце.

Він запропонував їй сісти на диван у вітальні, поки сам діставав із шафи рюкзак і кидав усередину якісь речі.
Мирославі під ноги прилетіли кросівки.

— Взувай. Бігати у твоєму взутті, напевно, дуже незручно.
***
Мирося подивилася на свої шльопанці й одразу взялася їх знімати. Він мав рацію: бігати в кросівках набагато зручніше.

— Скажи, — почала вона, відставивши взуття вбік і намагаючись втиснути ноги в кросівки. А потім поглянула на хлопця:
— Що за нісенітниця відбувається з нами останнім часом?

— Пожирач душ. Якщо хочеш зберегти життя, у нашому випадку — душу, — він якось дивно всміхнувся, — та не стати його обідом — біжи. Ти тут постійна жителька з недавніх пір. Звикай.

— Я сплю, точно сплю! — мов мантру прошепотіла Мирослава. — Та хоч з бубном танцюй — від реальності не втечеш.

Щоб заспокоїтися, вона почала зашнуровувати кросівки. Вони, на диво, виявилися потрібного розміру.

— Послухай, я ніяк не можу стати постійною жителькою ось тут, — дівчина демонстративно обвела рукою лячну обстановку навколо. — Це не піддається жодній логіці! Моя підсвідомість відмовляється приймати той факт, що я могла з Землі потрапити сюди. Хіба можливо…

— Почекай, що? — без усіляких церемоній перебив хлопець. — Ти не з Аштера?

Вона нерозуміюче звела брови на переніссі. Аштер? Це ще де?

— Звідки? — перепитала вона.

Хлопець кивнув сам собі, неначе вирішив надважливу задачу.

— Ти не з Аштера, — задумливо констатував він. — Тоді яким чином ти потрапила в це прокляте місце?

— Не знаю! — вийшло різкіше, ніж хотілося. Вона повторила вже тихіше:
— Не знаю. Я прибиралася в квартирі та пішла винести сміття. Біля сміттєвого бака стояло дзеркало бабусі, яке ввечері мама викинула. Я зацікавилася написами на рамі та прочитала їх. Тільки й усього. Потім нічого не пам’ятаю. Прийшла до тями вже тут.
— Виходить, дзеркало більше не на Аштері, — задумливо промовив він. — І хранителі змінилися.

— Які ще хранителі?

— Я маю на увазі твою родину. Адже дзеркало належить вам? — Дочекавшись кивка, він продовжив:
— Прокляте дзеркало зазвичай ховають від людських і нелюдських очей. Воно надто проблемне. Але створив цю жахливу річ один божевільний, надто сильний чаклун — і вивести з ладу його ніхто не може. Тому в дзеркала є хранителі, які не дають іншим втілити свої злі наміри. Або просто стежать, щоб звичайні люди не потрапили в пастку. Як сталося з тобою. Ти ж не померла?

Він навіть кинув рюкзак і всівся в крісло, що стояло поряд із диваном.

— Дивне питання. Чому я повинна була померти? Я ж казала: пішла всього лиш сміття винести. Там стояло те чортове дзеркало…

— Прокляте, — миттєво виправив юнак.

Мирослава роздратовано закотила очі.

— Наче це має велике значення.

— Для тебе зараз усе повинно мати значення. Бо ти потрапила сюди не після смерті, як покарання за тяжкі злочини при житті, а прочитавши заклинання. І в тебе є рівно три дні, щоб знайти двері додому. Інакше ризикуєш залишитися в Нижньому світі назавжди, — проінформував він її, а тоді з ледь помітною насмішкою додав:
— Вперше бачу, щоб хранителі самі опинялися в пастці дзеркала. Тебе, напевно, ще не встигли нічому навчити.

Останні слова про хранителів якось пролетіли повз її вуха, а от фраза про три дні змусила її здригнутися від несподіванки.
У горлі раптово пересохло. 
Вона  усе ще не могла повірити в правдивість сказанного їм. Та й вся ситуація здавалася вигадкою. Як взагалі її бабуся могла бути якимсь там хранителем Проклятого дзеркала? Де вона  його знайшла? Чи воно теж перейшло їй у спадок? Скільки питань і нікому на них відповісти.

Хотілося знову вщипнути себе до болю — аби прокинутися вдома, у своєму ліжку. Проте скільки б дівчина не намагалася щипати себе за руки, результат був один і той самий: вона залишалася посеред чужої кімнати з хлопцем, який мовчки спостерігав за її діями.