3

*
Все нагадувало звичну для Землі обстановку. Вулиці з високими будівлями та деревами з боку дороги. Привабливі вивіски магазинчиків та білборди з рекламою. Навіть яскрава сонячна куля над їхніми головами. Але жодної живої душі на вулицях. Хоч би якась нещасна собака пробігла, або пташка пролетіла за весь час. Вони ніби йшли вимерлим містом. 
Моторошно. Аж дрижаки по спині пробігли.
Вона  все ще намагалася заперечувати дійсність і що потрапила в іншу реальність? Задзеркалля? Що там було написано на дзеркалі?
Кордон між світами.
Мирославі  це здавалося з розділу фантастики і під час «прогулянки містом» вона  кілька разів боляче вщипнула свою руку. Вона  б прокинулася, якби це був сон? Але хто уві сні думатиме, що це сон?
《 – Час прийняти факти, як вони є. Це все відбувається насправді. — Мирося хотіла кричати через власну дурість, і що вирішила підійти до того дзеркала. В той же час, чим це вже допоможе? Ситуацію не змінить її ниття. Найкраще подумати, що робити саме зараз і як повернутися додому».
Мирослава не здивувалася, коли вони підійшли до висотки, пройшли величезним і безлюдним холом, дочекалися ліфта і той відвіз їх на сімнадцятий поверх. Здивування її чекало після того, як хлопець відчинив двері «свого притулку» і вони пройшли всередину. Сподівання дівчини побачити мінімум пентхаус не справдилися.
Переступивши поріг вона, немов із багатого світу, потрапила до хіпстерської квартирки. Саме "квартирки", бо тут було лише дві кімнати? Мирося по–совиному моргнула. Чи реально, що в цьому будинку може існувати квартира такого типу?
Світло від флюрієцентних ламп на секунду моргнуло.
Так, одна з кімнат була величезною. Біля входу стояла шафа. Ліворуч знаходилося щось на зразок кухні з обіднім столом, з правої  сторони – диван з кріслами, вік яких Мирославі  важко ось так з ходу визначити. Трохи далі в поглибленні стояло ліжко з покривалом дикого забарвлення. В іншій кімнаті, судячи з усього, була ванна і туалет. Там було єдине невелике віконце. 
Він запропонував їй сісти на диван у вітальні, поки сам діставав з шафи рюкзак і кидав усередину якісь речі. Мирославі під ноги прилетіли кросівки.
– Взувай. Бігати у твоєму взутті напевно дуже незручно.
***
Мирося подивилася на свої шльопанці і одразу прийнялася їх знімати. Він правий: бігати в кросівках набагато зручніше.
– Скажи, – почала вона , відставивши в сторону своє взуття і намагаючись втиснути ноги в кросівки. А після цього поглянула на хлопа,  – що за нісенітниця відбувається з нами останнім часом?
– Пожирач душ. Якщо хочеш зберегти життя, в нашому випадку душу, – він якось дивно всміхнувся, – та не стати його обідом – біжи. Ти тут постійний житель з недавніх пір. Звикай.
– Я сплю, точно сплю! – подібно до мантри промовила Мирослава. 
Та хоч з бубном танцюй – від реальності не втечеш. Щоб заспокоїтися вона  почала зашнуровувати кросівки. Вони, на диво, виявилися підходящого розміру.
– Послухай, я ніяк не можу стати постійним жителем ось тут, – демонстративно обвела рукою лякаючу обстановку навколо дівчина. – Це не піддаєтся ніякій логіці! Моя підсвідомість відмовляється приймати факт того, що я могла с Землі потрапити сюди. Хіба можливо…
– Почекай, що? – Без усіляких церемоній перебив хлопець. – Ти не з Аштера?
Вона  нерозуміюче звела брови на переніссі. Аштер? Це ще де?
– Звідки? 
Хлопець кивнув сам собі, неначе вирішив надважливу задачу.
– Ти не з Аштера. – задумливо констатував він. – Тоді яким чином потрапила в прокляте місце? 
– Не знаю! – Вийшло різкіше, чим хотілося. Вона  повторила уже тихіше: – Не знаю. Я прибиралася в квартирі та пішла винести сміття. Біля сміттєвого бака стояло дзеркало бабусі, яке ввечері мама викинула. Я зацікавилася надписами на рамі та прочитала їх. Тільки і всього. Потім нічого не пам'ятаю. Я прийшла до тями вже тут.
– Виходить, дзеркало більше не на Аштері. – задумливо промовив він, – і хранителі змінилися.
– Які ще хранителі?
– Я маю наувазі твою родину. Адже дзеркало належить вам? – Дочекавшись від неї кивка головою,  він продовжив: – Прокляте дзеркало зазвичай ховають від людських та нелюдських очей. Воно занадто проблемне, але створив цю жахливу річ один божевільний та занадто сильний чаклун, і вивести з ладу його ніхто не зможе. Тому у дзеркала є хранителі, які не дають іншим втілити свої погані наміри, або ж просто, щоб звичайні люди не потрапили у пастку дзеркала. От, як сталося з тобою. Ти ж не померла?
Він навіть кинув рюкзак та всівся у крісло, що стояло поряд з диваном. 
– Дивне питання. Чому ж я вмерти повинна була? Я казала, що пішла всього лиш сміття винести, там стояло те чортово дзеркало..
– Прокляте, – миттєво виправив юнак.
Мирослава роздратовано закотила очі.
– Наче це має велике значення.
– Для тебе зараз усе повинно мати значення. Тому що ти потрапила сюди не після смерті в якості покарання за тяжкі злочини при житті, а прочитавши заклинання. І у тебе є рівно три дні,  щоб знайти двері додому. Інакше ризикуєш залишитися в низшому світі назавжди. – Проінформував він її, а потім з деякою насмішкою додав: – Вперше бачу, щоб хранителі опинялися самі в пастці дзеркала. Тебе, напевно, ще не встигли нічому навчити.
Останні слова про хранителів якось пролетіли мимо вух дівчини.  А ось фраза про три дні змусила від несподіванки здригнутися.
 У горлі раптово пересохло. 
Вона  усе ще не могла повірити в правдивість сказанного їм. Та й вся ситуація здавалася вигадкою. Як взагалі її бабуся могла бути якимсь там хранителем Проклятого дзеркала? Де вона  його знайшла? Чи воно теж перейшло їй у спадок? Скільки питань і нікому на них відповісти.
Хотілося знову вщипнути себе до болі, щоб потім прокинутися вдома, в своєму ліжку. Проте скільки би дівчина не намагалася щипати себе за руки, результат завжди був один. Вона  залишалася посеред чужої кімнати з хлопцем, який мовчки спостерігав за її діями.
– П–почекай, ти кажеш це серйозно? Тут немає прихованих камер? – вона  повертіла головою в різні сторони. – Я не сплю? Все відбувається насправді? І монстра бачили справжнього?
– Саме так.
– А за що... – вона  замовкла на полуслові, старанно підбираючи слова, адже їй доведеться знаходитися поряд з ним ще деякий час. – Чому ти потрапив  сюди?
– Я потрапив сюди тим же способом, що і ти. От тільки вибратися за три дні виявилося не простим завданням.
Звучить непереконливо. Мирослава відмітила, що потрібно буде повернутися до питання його попадання сюди. Чи дійсно він опинився тут не за якісь тяжкі злочини.
– Як довго ти вже тут? 
Він знизав плечима.
– Не пам'ятаю. Мені здається – пройшла ціла вічність. – Його голос був рівним та спокійним, але їй почувся сумний відтінок в ньому. – Як твоє ім'я?
– Мирослава. Але можеш називати мене просто Миросею.
– Міджертан. Звертайся до мене Мідже чи просто Дже, – хмикнув хлопець. 
" – Все рівно твоє ім'я занадто довге і я б його скоротила, – промайнула думка у неї".
– Гаразд. Послухай, Дже, звідси взагалі реально вибратися? Чому ти не зміг?
 Мирослава дивувалася своєму льодяному спокою. Потрапила в пастку проклятого дзеркала, у неї є всього–навсього три дні, щоб вибратися, але вона  не влаштовувала зайвих істерик. Сльози, крики, ниття не повернуть її якнайшвидше додому.
Мирося вирішила не здаватися в полон непотрібним емоціям. Набагато важливіше послухати Мідже.
– Не вистачило пари хвилин. Двері у мій світ випарувалися ледь не перед самим носом.
– Ти не намагався потім знайти "свої" двері?
– Це марна справа. А от інші двері з'являются то тут, то там і я відчиняв їх багато разів, поки не натрапив на одну людину в схожому світі. Ледь встиг забратися звідти, тільки інтуїція тоді й врятувала. – На запитальний погляд зі сторони Миросі, він розвів руками. – Я не знаю, що з ним сталося і чому він перейшов на темну сторону, але цей хлоп заманює інших до лап демона  в якості харчування для нього.
Волосся стає дибки від слів Мідже і, відчуваючи страх, вона  обійняла себе за плечі.
– Жах! 
Після чого скосила погляд на Мідже, до кінця не будучи впевнена в світлих намірах цього молодика. Якщо окрім страшного зубастика тут водиться також різна нечисть і Дже комусь служить? Раптом він хоче потоваришувати, увійти в довіру, а потім сгодувати її демону?! Перспектива стати кормом для нечисті її не приваблювала.
Мирося відсіла на інший край дивану, подалі від хлопця. Рухи дівчини не залишилися непоміченими.
– Ти чого?
– А чому ти хочеш допомогти мені? Співчуваєш? Чи є інша причина? Я не можу довірити своє життя невідомій людині.
Куток його губ піднявся, натякаючи на посмішку.
– Просто ти наївна і трохи дурненька. Та й самій тобі не вибратися з нижнього світу. 
– Чому це я дурненька?
— А розумна не стала би лазити по сміттєвим бакам і  читати надписи на залишеному там дзеркалі.
– Я не лазила по бакам! – ледь не задихнулася Мирослава від обурення. Кого взагалі з неї цей хлопець зробив?! Недалеку ідіотку, яка збирає різний мотлох по сміттєвим бакам?! Вона  змусила себе порахувати до десяти та не вестися на відверту провокацію, а ввімкнути розум. – Але ти...коли потрапив сюди вперше, як дізнався про те, що вибратися звідси потрібно за три дні?
– Як і ти. Завдяки людині, яка врятувала мене.
– І де ця людина зараз? 
Обличчя Міджертана стало похмурим.
– Ніколи не знаєш, де саме натрапиш на Пожирача душ.
Наступила довга пауза. Мідже мовчав, наче поринувши в якісь спогади, а Мирося не знала про що краще запитати. Можливо, варто повернутися до теми дверей, завдяки яким можно опинитися вдома.
Вона  прокашлялася.
– А ти сам хочеш знайти двері? Раптом вони відправлять і тебе додому? 
– В моєму випадку справді допоможуть двері . – Посмішка, яка застигла на вустах хлопця здалася їй дивною і вона  хотіла поплескати його по плечу, підбадьорити та сказати, що він зможе повернутися додому, але рука зупинилася після його подальших слів: – Моя душа нарешті звільнится і я знайду спокій.
 – Спокій? Що ти… – Сенс почутого нарешті дійшов і вона  подивилася на  нього круглими очима. – Мідже, ти помреш?
– Я вже давно помер, опинившись тут через власну помилку. В цьому пеклі я провів багато років і дуже втомився, – його сумний погляд зупинився на застиглій в повітрі руці дівчини і усміхнувся, після чого подивився на просвіт в невеликому віконці. –  Хочу спокою.
« – І чому мої питання приводять до тієї ж незручної тиші? – подумки Мирослава зітхнула».
Долонь стиснулася в кулак, після чого Мирося прибрала руку за спину. В кімнаті запанувала тиша. Потрібні слова не знаходилися. Поспівчувати йому? Чи нормально це буде? Він не подумає, що вона  жаліє його? Але ж по суті це і була жалість.
Їй щиро було шкода юнака, котрому довелося явно не солодко в цьому світі. А окрім цього він був сильним і залишився в живих.
"– Цікаво, наскільки би вистачило мене? Від Зубастика я врятувалася завдяки навичкам виживання Дже. Точно врізала би дуба на перших п'яти хвилинах."
Мирослава зітхнула.
Нікуди від правди життя не подінешся. Вона  була ніжною домашньою квіточкою і до виживання в польових умовах не пристосована. Їй до сих пір здавалося дивним усе, що відбувається. Якимось довгим сном. Для реальності Землі фантастика зашкалювала. Таке могло відбуватися з головним героем фільма, книги, та аж ніяк зі звичайною студенткою.
Проте вона  відчувала втому, їй хотілося їсти(не варто було відклади обід) і в кімнаті трохи прохолодно. 
– Послухай, Мідже, – зніяковіло потерла вона  долоні об коліна, перериваючи вже набридлу тишу. – Ти…пробач, що запитую, але у тебе є що–небудь поїсти? Я хотіла пообідати після прибирання в квартирі, пішла виносити сміття...ну а далі сам знаєш.
– А, точно, їжа! Мені вона  давно не потрібна. Коли стаєш постійним жителем в нижньому світі – адаптуєшся, від тебе залишається лише душа і ти не відчуваєш голод. Нічого не відчуваєш.
Круто. 
Мирося виразно поглянула на нього, якби натякаючи. Вона  ж постійним жителем не являлася і їжа була їй потрібна. І сісти на дієту, зовсім не їсти та не пити не могла. Тоді до своєї двері вона  точно не дістанется. Навіть повзучи. А додому їй потрапити хотілося.
– Точно. – Зітхнув Мідже та підхопив рюкзак с підлоги. – У нас попереду довгий шлях, потрібно запастися їжею та  водою для тебе. Можливо, пощастить і нас не зачепить чужа гра.
– Не зачепить чужа гра? Що це значить? – зацікавленість в голосі Мирослави була очевидна.
– Ми в ігровому світі. Тут навіть не «граючи», – він показав в повітрі лапки, – можно опинитися в епіцентрі і тебе затягне в гру. 
– Не схоже, що ми є учасниками в якійсь грі. – Натякнула вона  на пусті вулиці, а також відсутності будь–якого нагадування про існування людей. Вони тут взагалі є?
Він гмикнув.
–  Ми поза грою та взаємодіяти з іншими гравцями не можемо. І поки нам пощастило.