Прокляття

Розіл 1.

Гоґвортс змінився.
Після війни замок більше не здавався таким безтурботним. Деякі коридори досі зберігали сліди битви, а у Великій залі іноді панувала тиша, яку не могли порушити навіть найгучніші учні.
Гаррі Поттер стояв біля вікна бібліотеки, розглядаючи темне небо.
Він не хотів повертатися сюди.
Але директорка Макґонеґел наполягла, щоб він завершив навчання. Гаррі не сперечався. Він був надто втомлений, щоб сперечатися.
— Поттер.
Гаррі заплющив очі.
Цей голос він упізнав би навіть серед сотні інших.
— Мелфой, — сухо відповів він, не обертаючись. — Я сподівався, що хоча б у бібліотеці ти не з’являтимешся.
— Повір, мої сподівання щодо твого зникнення значно сильніші.
Гаррі повернувся.
Драко Мелфой стояв біля книжкових полиць. Його світле волосся було трохи довшим, ніж раніше. Обличчя стало блідішим, а погляд — холоднішим. Він більше не був тим самовпевненим хлопцем, який колись насміхався з Гаррі на уроках.
Але його язик залишився таким самим гострим.
— Що ти тут робиш? — запитав Гаррі.
— Читаю. Це бібліотека, Поттер. Тут зазвичай читають.
— Ти завжди був нестерпним.
— А ти завжди був надто самозакоханим, щоб помітити очевидне.
Гаррі закотив очі.
Він уже збирався піти, коли раптом помітив старовинну книгу на столі між ними.
Її обкладинка була чорна, а на ній сріблом вигравіювали дивний символ.
— Що це? — запитав Гаррі.
Драко миттєво змінився в обличчі.
— Не чіпай.
Але Гаррі вже простягнув руку.
— Поттер, я серйозно!
Їхні пальці торкнулися обкладинки одночасно.
І світ зник.
Спочатку Гаррі відчув холод.
Потім — різкий біль у грудях.
Він упав на коліна, схопившись за серце. Перед очима спалахнули срібні вогні, а з глибини бібліотеки долинув голос, старий і моторошний.
«Дві душі. Два вороги. Одна доля».
Драко закричав.
Гаррі підняв голову й побачив, що на зап’ясті Мелфоя з’явився чорний знак. Такий самий знак проступав на його власній шкірі.
— Що, в біса, відбувається?! — Гаррі намагався підвестися.
Драко дивився на свою руку з жахом.
— Ні… Ні, цього не може бути.
— Мелфой!
— Замовкни!
Срібне світло огорнуло їх обох.
А потім Гаррі відчув чужий біль.
Не фізичний.
Це був біль самотності. Страх. Відчай. Почуття провини, настільки сильне, що Гаррі ледве міг дихати.
Він подивився на Драко.
Той стояв нерухомо, але його очі були наповнені сльозами.
— Драко… — мимоволі вирвалося з Гаррі.
Мелфой різко підняв голову.
— Не смій називати мене так.
Та голос його тремтів.
Гаррі зробив крок уперед.
І раптом Драко схопився за груди.
Гаррі відчув той самий біль.
Вони одночасно впали.
Кілька секунд обоє мовчали, намагаючись відновити дихання.
Потім Драко прошепотів:
— Ми пов’язані.
— Що?
Мелфой повільно підняв руку, показуючи чорний символ.
— Це стародавнє прокляття. Воно пов’язує дві душі. Якщо один відчуває біль — інший теж. Якщо один помирає…
Він замовк.
Гаррі відчув, як холод пробирає його до кісток.
— Якщо один помирає, що стається з іншим?
Драко подивився йому прямо в очі.
— Він помирає теж.
Тиша.
Гаррі нервово засміявся.
— Чудово. Просто чудово. З усіх людей на світі я маю бути пов’язаний саме з тобою.
— Не думай, що я в захваті, Поттер.
— Я б радше був пов’язаний із Волдемортом.
— Він принаймні не був таким нестерпним.
Гаррі хотів відповісти, але раптом відчув дивне тепло.
Воно виходило від руки Драко.
Мелфой теж це помітив.
Їхні погляди зустрілися.
На мить Гаррі побачив у сірих очах Драко щось незнайоме.
Не ненависть.
Страх.
І щось іще.
Щось, чого він не міг зрозуміти.
— Ми повинні знайти спосіб розірвати це, — тихо сказав Гаррі.
Драко відвів погляд.
— Є лише один спосіб.
— Який?
Мелфой довго мовчав.
А потім промовив:
— Один із нас повинен добровільно віддати іншому свою душу.
Гаррі завмер.
— Ти жартуєш?
— Я ніколи не жартую про стародавню магію, Поттер.
Він піднявся, поправив мантію та направився до виходу.
— Мелфой! Куди ти йдеш?
Драко зупинився біля дверей.
— Подалі від тебе.
— Ми не можемо просто розійтися!
Драко повільно повернув голову.
— Повір мені, Гаррі. Саме цього я боюся найбільше.
І зник у темному коридорі.
Гаррі залишився сам.
Він подивився на чорний знак на своєму зап’ясті.
Той повільно пульсував.

А десь далеко, у темряві замку, Гаррі раптом відчув, як Драко плаче.
І найстрашніше було те, що його власні очі теж наповнилися сльозами.
Вони ще не знали, що прокляття не просто пов’язало їхні душі.
Воно пробудило почуття, які обидва намагалися приховати.