9. Назва

Ярослав вже думав покинути отця Федора та піти далі самому, коли той вирішив підійти до однієї убогої хати в селі, яке трапилося їм під обід. По господарству добре було видно, що жіночі руки там працювали, а от чоловічих не вистачало: двері провисли, дрова були нарубані невміло, а на даху вже виднілася латка солому, яку давно пора замінити.

Ярослав вирішив залишитися серед вулиці, щоб не заважати своєю присутністю розмові, яка зав’язалася в отця Федора з жінкою, що показалася з хати. Він віддав їй пожитки, які йому дали в дорогу, а у відповідь прийняв подяку та повернувся до Ярослава.

— Добра жінка. Завжди допоможе нужденному, навіть якщо в самої ні гроша за пазухою, — сказав кивнувши на хату отець Федір. — Двох дочок сама виховує, бо чоловік її десь загинув.

Ярослав нічого не відповів, а одразу ж рушив далі. Всі думки були про одне — треба знайти коня, адже сотник зі своїми підлеглими вже мав бути далеко, не став би чекати в тому ж селі, де зустрівся з отцем Федором.

— Коня мені треба, щоб своїх наздогнати, — прямо сказав Ярослав та вставився на священника. — Маєте щось на думці?

— В мене коня немає, — здвигнув той плечима та похилив голову в роздумах. — Кінь то тварина дорогоцінна, і ніхто тобі його за просто так не дасть. Хіба, може, один чоловік продасть: в нього кобила вже стара, й плуга особливо не потягає. Гроші маєш?

— Не лишилося, — похитав головою Ярослав. — Але справа важлива, може, він запросто так дасть? Я ж по захист для місцевих поїду, а потім і коня можу повернути, якщо та кобила дорогу переживе.

— Ні, Ярославе, той за просто так не віддасть, — гірко відповів отець Федір. — Скнара він, яких ще пошукати. Якщо ти йому скажеш, що сюди можуть навідатися османи, то він ту кобилку прибереже для власної втечі. Тому тут без грошей ніяк.

Грошей в нього майже не було, хіба що на їжу, та й то не дуже ситну. Та й з цінного при собі лише шабля, яку він ніколи в житті б не віддав навіть за найкращого коня. Мало в якого козака є кінь, бо Військо Запорозьке — то в більшості піше військо, а тому можна звикнути до ходьби на своїх двох. Але без шаблі… Теж не у всіх є, але віддати зброю то найдурніше, що можна зробити.

— Поглянемо, що зможемо вдіяти, — без особливої надії сказав отець Федір. — Світ не без добрих людей. Та й завжди можна помолитися.

В цей момент Ярослав подумав, що все ж таки було б непогано, якби чорт перетворився на маленького та шкутильгавого коника. Краще вже так, ніж нічого.

— А де живе той чоловік? — все ж запитав Ярослав, добре розуміючи, що священник бачив його намір.

— Красти — гріх, — не дуже суворо сказав отець Федір та все ж додав: — А живе він у селі, до якого доберемся аж зранку.

Ярослав не був із тих, хто легко піде на крадіжку, але обставини просто не лишали вибору.

Втім чорт все ж ті обставини змінив ближче до вечора, коли навколо знову був сам степ та жодного села.

Вони якраз дісталися того села, де востаннє отець Федір бачив козаків, як з-за якогось чагарника вискочив кінь з надиво малим вершником. Той вершник швидко зіскочив з сідла та сховався в зарослях високої трави.

Кінь сам зупинився поруч, добряче налякавши священника. Й справді, гнідий османський кінь міг злякати неочікуваною появою, а особливо через важке дихання: гнали цього коня довго, це вже точно.

— От тобі Бог допоміг, — відійшовши від переляку, сказав отець Федір та пригледівся до коня. — От тільки що це в нього шия покусана?

На шиї коня справді були укуси. Кров вже давно засохла, а рана почала гоїтися. Та якщо сам він був османським, що було видно по збруї, то не складно було здогадатися звідки його пригнав чорт. Хотів би Ярослав відчути щастя за такий дарунок, але чомусь його настрій змінився не сильно.

Погляд сам перейшов на високу траву поруч з дорогою, якраз за спиною священника, що все ще оглядав коня: чорт підкрався ближче та визирнув з трави, посміхаючись своїм все ще неприємним обличчям. Втім, це не тривало довго, й коли з-під землі під чортом виникла кігтиста рука та вчепилася тому за ратицю, посмішка чорта швидко зникла. Таку руку Ярослав вже бачив: лісовик затягнув чорта під землю, не давши тому навіть помахати рукою.

— Османський кінь, отче, — сказав нарешті Ярослав та взявся за повід. — Може, звірі дикі покусали, чи самі османи. Хто ж їх знає, невірних тих. Так?

— До ночі вже дістанемося наступного села, — радісно сказав отець Федір. — Переночуєш там?

— Дякую за пропозицію, але ні, — похитав головою Ярослав та осідлав коня. Сідло виявилося зручним, а позаду ще й повний сагайдак: колчан, лук та навіть пара запасних тятив. — Поїхав я за своїми. Як наздожену — добре, а як обжену та першим дістануся Хортиці — ще краще.

— А, ну Бог в поміч, — сказав отець Федір вже в спину вершнику.

***

Вже майже добу Ярослав провів у сідлі, не особливо жаліючи османського коня. Наступив вечір, а постаті сотника так і не було видно. Втім, була для Ярослава й одна радість: він наткнувся на березовий гай, в якому зустрів поранених козаків, знайомих й не дуже. Там ними займався знахар, якого вдома не виявилося.

Хата знахаря була дивною: колодчаста та з таким густим мохом на даху, що за ним не було видно  з чого той дах був насправді; стояла на камінні, піднята над землею в метр.