8. Нечисть домова

Кобзар прокинувся рано вранці від удару по підлозі, коли господарка хати впустила глечика з рук. Він розбився та рознісся уламками по підлозі вітальні: деякі навіть докотилися до місця, де спав сам Кобзар.

Він теж, як і жінка, встиг стати свідком того, чого зазвичай не побачиш: істота схожа на немовля, покрита густою чорною шерстю та великими коричневими очима, швидко заскочила до пічки. З отвору, в який, як правило, мають потрапляти лише дрова, понісся попіл, піднятий нечистою силою.

Господарка так і завмерла, знайшовши в собі сили лише для того, щоб перехреститися та поглянути на Кобзаря. Сам же Кобзар повільно підвівся зі свого місця на підлозі та зі спокійним лицем промовив:

— Про домовиків колись чула?

В пічці було тихо, попіл звідти більше не нісся, а потроху осідав на підлогу. 

— О Господи, — вона знову перехрестилася. — Вони існують?

— Як можна вірити в християнського бога, але не вірити в нечисть? — більше жартівливо сказав Кобзар та підійшов до пічки, переступаючи через кожен черепок. — Та маю сказати, що бачити ми його не мали.

Господарка злякалася: старші люди розказували, що побачити домовика — не до добра; помре хтось, чи станеться ще якесь лихо. Першим ділом їй пригадався її син. Та Кобзар знав, що ніяку смерть сам по собі домовик не віщує, а прямо приносить. Ця істота ненавидить, коли її хтось бачить, а тому може вбити, щоб зберегти своє існування в секреті. От тільки, все це були міфи та казочки, а тут раптом з’явився справжній домовик.

— Бери Ярину та йди з хати, — мовив Кобзар, киваючи на дівчину, що вже стояла за одвірками до спальні. — Думаю, робота на городі знайдеться для обох. А це залиш на мене. І нікому нічого не кажи.

Нікого вмовляти не довелося, і як тільки Ярина з власницею хати вийшли надвір, лишивши двері відчиненими, Кобзар, трішки почекавши, нахилився до отвору пічки. Заглянувши туди, він побачив сам лише попіл та сажу, навіть слідів не лишилося.

— Підлізь ближче, поговоримо, — сказав він тихо. 

Тиша. В пічці досі не було чогось крім залишків горілих дров.

— Вб’ю, якщо не вилізеш.

Ще через якусь мить щось нарешті зарухалося: спершу схоже на грудку прозорого скла, а потім і проявляючи себе справжнього. Волохата та очкаста потвора, й справді розміром з немовля. Домовик поглянув на Кобзаря та зашипів по-котячи, показавши зуби, але все ж заспокоївся, як тільки зрозумів, що людині перед ним байдуже на те шипіння.

— Ближче, — сказав Кобзар та сів на підлогу, що було зручніше заглядати до пічки.

Домовик, як те немовля, підповз ближче на четвереньках, спираючись на коліна та долоні. По ньому було видно, що боявся, але все ж був готовий в будь-яку мить захищатися: маленькі кігті на пальцях не дуже страшна зброя, та й зуби не страхітливіші за котячі.

— Чого тобі жадається? — запитав він тихим голосом, з осторогою дивлячись Кобзарю за спину, щоб переконатися, що там ніхто не стоїть. — Не гнівай мя, человече.

— Ти звідки тут взявся? Давно тобі подібних не бувало серед людей, — поставив питання Кобзар. На цей раз на його обличчі навіть можна було побачити легке здивування.

— Аз зде завше був. Лише долго спав, а нині пробудихся. Прежде зде і села не було.

— По-старому розмовляєш, — промовив Кобзар й без страху поглянув в коричневі очі домовика. Такі б точно злякали будь-кого, але не його. — Довго спав, як я розумію. Але чому прокинувся? 

— Аз нічтоже відаю, ні жадаю віда́ти, бо то не єсть важно. Чого тобі жадається?

— Тебе бачила та жінка, — Кобзар кивнув кудись вбік, де, на його думку, мав бути її город. — Не вбивай її та не роби якогось зла.

— Ти зде чужинець єси, що тобі до того діла? Сего дня від’їдеш звідси, а аз чинитиму, що за потребне вважатиму.

— Аще ні, уб’ю тя тако, що пожалієш, іже пробудився єси від віковнаго сна, — із мертвим виразом обличчя відповів Кобзар та потягнувся рукою до шаблі.

Він повільно діставав шаблю з піхов, розтягуючи її металеве тертя об них. Цей звук важко тиснув на потвору в пічці, змусив відповзти назад в глиб, знову піднявши трохи попелу. Коли зброя блиснула світлом, домовик навіть зібрався тікати через димохід.

— Аз піду до иноє хати, токмо не убий мя, — жалісливо сказав домовик.

— Пізно, — тихо мовив Кобзар. — Ти вже показав мені свій характер та непокору. Я тобі не повірю.

Домовик затремтів, його очі забігали, а руки та ноги напружилися в готовності тікати. Кобзар сидів незрушно, тримаючи шаблю напоготові, потроху направляючи її вістря до пічки.

— Ти не смієши! Прокляну тя, аще ми зло учиниши.

— Не боюся я проклять.

— То ти, мнітся, волхв єси?

Кобзар ледь помітно всміхнувся, але в тій усмішці не було тепла, лише холодна впевненість. Він нахилився ближче до пічки, так що його обличчя опинилося майже впритул до отвору, де тулився домовик.

Домовик все ж зірвався з місця, підняв хмару попелу та стрибнув до димоходу. Але шабля Кобзаря виявилася швидшою: клинок прорізав піднятий попіл, пробив щось м’яке, а лише потім зіштовхнувся з чимось твердим.