7. Світанок

Чорт повернувся до болота лише наступного вечора, намагаючись не шарудіти та не привертати уваги моровиці. Його ратиці погано трималися на ненадійній вологій поверхні, весь час провалювалися. Почувався він налякано та жахливо, але часом і знаходив час для того, щоб перекусити необачною жабою. До такої їжі він звик, бо через своє каліцтво не міг полювати на щось краще.

Моровицю він теж чув, вона все ще щось мугикала, задоволена тим, що наступного ранку їй дістанеться ще одна душа — корчмаря, якому не пощастило зустрітися з нею на вулиці наступного ж вечора після смерті Ярослава.

Саме по Ярослава чорт і прийшов, нехай від того й лишився сам тільки попіл. Все, що лишалося рогатому — знайти тихе місце серед очерету та посидіти в очікуванні: із жабами проблем не було, тому чорт був навіть задоволений такою можливістю. Час минав, сонце зайшло, а на небі з’явився місяць, нехай і не повний, але достатньо яскравий, щоб освітити очерет згори.

Близько опівночі мугикання моровиці перейшло на скиглення: із розповідей чорт знав, що ця істота страждає відтоді, коли припинила бути людиною. Її мучить жахливий біль у лоні, і лише людські душі можуть послабити його на якийсь час. За життя моровиці були простими дівчатами, але варто було лише сходити до ідола Мордуша та попросити в того вічної вроди, щоб закохувати в себе хлопців, то за це бралася плата: ти матимеш вроду та чарівність в очах бажаних чоловіків, але ті не житимуть довго, а потім, коли настане й твій час, ти повернешся після смерті у вигляді худорлявої моровиці. Колись давно, коли люди не забули про старих богів та навіть самого Мордуша, моровиці не були рідкістю.

Та північ, нехай і посилила страждання моровиці, а для чорта вона ознаменувала інше: десь поруч зачавкотіло болото і чорт ринувся туди. Щось підіймалося з-під поверхні, боролося з багном та корінням, щоб вирватися нарешті назовні.

Чорт взявся допомагати, поки моровиця й сама не звернула уваги на дивні звуки. Своїми руками він розривав багно та рвав коріння очерету, намагався намацати щось та витягти. І ось показалася спершу долоня, а потім і вся рука, за яку рогатий зі всіх сил потягнув, й сам занурюючись ратицями в болото. Коли звідти показалася й голова з обличчям, то чорт нарешті втомлено звалився на спину. Над ним був місяць, і саме він наштовхнув чорта на розуміння того, що моровицю вже не було чутно.

Ярослав важко дихав, жадібно ковтаючи повітря та вириваючи з полону болота своє тіло. Голова боліла наче по ній били молотом, а очі все не могли звикнути до світла місяця: воно не було настільки яскравим, але порівнюючи з тим, де був до цього Ярослав — сліпило.  Вся шкіра та одяг були до чорного брудними, а рани на шиї від зубів моровиці — зникли.

Спершу сівши, а потім підвівшись на ноги, він оглянувся. Якийсь час пішов на те, щоб пригадати все сказане раніше чортом, а потім й здогадатися, що буде далі. Він ще навіть не встиг віддихатися, як з-за зарослів на нього стрибнула моровиця.

Та цього разу Ярослав був готовим, страху було менше, і вістря шаблі з легкістю пройшло крізь ребра моровиці та пробило її наскрізь. Її пальці дотяглися до нього, лишили рани, але він не звернув на те уваги: перекинув її через себе, і лише після цього дістав з неї шаблю, щоб знову завдати удару. Він бив раз за разом, подумки мріючи, що все те, що з ним сталося та відбувалося в цю ж мить, — сон, дурний сон, який розвіється як тільки зійде сонце.

На диво моровиця зустрічала смерть тихо та дивлячись на обличчя Ярослава так, наче воно було цікавішим за удари шаблею, біль та вже перебиту шию. Жодного страху, лише… полегшення. Зрештою Ярослав впав на коліна та знову спробував віддихатися. Він й сам не зрозумів, скільки часу завдавав ударів, але тепер, коли все закінчилося, йому стало легше.

— Довго я був мертвим? — крізь задишку запитав Ярослав та вставився на чорта.

— День минув, — чорт з осторогою підійшов та поглянув на обезголовлену моровицю. — Все як і казав лісовик.

— Там було так темно… — Ярослав протер обличчя долонею, марно спробувавши прибрати з нього багно. — Темніше, ніж під болотом, чорте.

— Повірю на слово, — розвів чорт руками. — Звикнеш. То тепер підеш на пошуки своїх?

— Треба в місцевих порозпитувати, чи не було десь поруч козацького табору, — сказав Ярослав та, похитуючись, встав на ноги. — То ти зі мною надовго?

— До ранку, — почухавши потилицю, відповів чорт. — Мені з тобою робити нічого, це вже точно. Тим паче, що лісовик велів далеко за межі лісу не суватися.

— Може, воно й на краще.

— А ти що, сумуватимеш без мене?

— Мені не до жартів, чорте, — покривився Ярослав та поглянув в напрямку, де мало бути село. — Піду туди зранку, бо не хочу серед ночі когось турбувати.

— Так, — посміхнувшись сказав чорт та граючись ляснув долонею по болоту.

Ярославу й справді було не до жартів, нехай потроху його настрій і покращувався. Все тому, що він вже відчував ту плату, яку віддав за смерть: знову ніби в нього забрали частку його самого. Та і їжа в корчмі не мала смаку: Ярослав не міг сказати, чи мало це якийсь зв’язок з ідолом Мордуша, але здавалося йому, що так і було.

Його погляд опустився на мертве тіло моровиці: він теж колись стане чимось подібним, чи, може, вже став? Раніше від таких думок він би злякався, але зі зникненням частини себе самого, ослаб і його страх перед невідомим.