6. Світ не без добрих людей

Деякі діти весело розмахували руками, коли побачили, що до села заїхав кобзар. За своє недовге життя вони вже знали, що то буде музика та пісні. Та цього разу їхні веселощі одразу ж стихли, адже чимось цей кобзар відрізнявся: обличчя наче сонне, за спиною, крім кобзи, якась брудна дівчина, а на руках по шість пальців. Один із хлопців, побачивши таку дивовижу, одразу ж побіг до однієї з хат: звісно ж, хотів розповісти про побачене батькам.

— Дивно, так? — промовив тихо Кобзар. — Твоє село не так і далеко звідси, а тут навіть гадки не мають, що там сталося та що чекає на них самих. Османи то й сюди з часом навідаються.

Та Ярина мовчала. Ловлячи на собі погляди дітей, вона відчувала якусь дивну образу на них — не значну, таку, яка забудеться майже одразу. Їм весело, вони радіють, а вона — їде з Кобзарем невідомо куди, голодна та в жалобі. Дуже швидко виникли думки й про те, що так само десь гинули люди, руйнувалися життя, а вона й сама в той час весело собі жила. Таке вже життя.

З будинку, куди забіг хлопець, вийшли його батьки, щоб поглянути на дивного кобзаря. Намагалися розгледіти ті шість пальців, про які їм сказали, та все ж відстань вже була значною. Кобзар як кобзар, лише якась нещасна дівчина позаду нього. Та які тільки подорожні не проходять такими селами: часто можна побачити щось дивне.

Тим часом Кобзар вишукував поміж дорослих когось, хто б не відмовив в допомозі. За життя він вже навчився по зовнішньому вигляду людини наперед розуміти, чи варто чекати помочі. 

На очі трапилася жінка середніх років, що якраз вийшла з відром зі своєї хати. Побачивши вершника навпроти себе, вона завмерла, прижмуривши очі. Так вже вийшло, що над силуетом кобзаря ясніло сонце, не даючи розгледіти його як слід. На мить її обличчя показало дивні емоції, ніби вона була рада бачити вершника, але вони швидко зникли, як тільки вдалося розгледіти лице: не її чоловік, що колись пішов у козаки та не повернувся. Так ще й позаду сиділа на вигляд десятирічна дівчинка.

— По воду йдеш? — запитав Кобзар.

— Так, — жінка з підозрою глянула на чоловіка та підійшла до нього ближче, щоб сховатися від сліпучого сонця хоча б у його тіні.

— Цю дівчину знайшов у спаленому селі за два дні верхи звідси. Потрібно її відмити, нагодувати та попрати одяг, — Кобзар допоміг Ярині спуститися з коня, а сам простягнув руку за відром, одночасно пояснивши: — Таким вже народився. Я тим часом наберу тобі води, тільки скаже де саме.

Жінка, як по ній навіть було видно, ще трішки та перехрестилася б від побаченого, але все ж пересилила це та просто мовчки віддала відро. Після цього, кивнувши в необхідному напрямку дороги, вона взяла Ярину за долоню та повела до хати. Навіть якби не зайві пальці на руках, то вершник здався б їй дуже дивним.

Кобзар підігнав коня та попрямував вулицею далі, шукаючи колодязь, одночасно киваючи деяким селянам в знак привітання. Видалася й можливість зайнятися цікавою справою — спогляданням хат та тинів: завжди були якісь прикраси та квіти; кожне господарство не схоже на інше. Скільки б не подорожував Кобзар, а завжди приділяв увагу саме таким, на перший погляд, дрібницям. Сам він свого дому не мав, тому міг лише роздумувати, яким би було його життя, якби жив в якомусь селі; як би була прикрашена його хата?

— Ходімо, друже, — мовив він та зліз з коня як тільки побачив колодязь: до нього ще було далекувато, але й коню треба було відпочити.

Раніше Кобзар думав, куди ж йому подіти Мушку, щоб той дожив до смерті в спокої, якого так заслужив. Вбити, як роблять інші з «милосердя»? Ні, не можна, як і продавати незнайомцям. Та тепер ще й доводилося думати куди подіти Ярину. Жіночий монастир, куди часто приймають сиріт? Таких поруч немає, а якби й були, то таке життя щасливим не назвеш: Ігумені над дівчатами там нависають як господар  над собакою посадженою на ланцюга. Кобзарю тільки й лишалося, що битися об глуху стіну безплідними роздумами на цю тему.

Діставши з колодязя води, спершу він випив сам, а потім напоїв Мушку, і лише після дістав ще та поніс повне відро до хати тієї доброї господині. Кінь йшов слідом, без необхідності вести його за повідець.

Кобзар дійшов до хати та, не переступаючи поріг, поставив відро у вітальні, де на пічці вже щось кипіло та смачно пахло, а з сусідньої кімнати доносилося плюскання води. Поруч з хатою, ховаючись за тином та під абрикосою, була невелика лавочка, куди й сів Кобзар. Мушка, залишаючись по той бік тину, принюхався до свого господаря, після чого почав збирати з землі опалі дрібні абрикоси, випльовуючи кісточки.

— Смачно? — промовив Кобзар та прислухався до звуків, що лунали навколо.

Досі галасували діти, дорослі були зайняті своїми справами, а зверху на абрикосі щебетала пара горобців. Придивившись, Кобзар розгледів там невелике гніздо, з якого виглядала маленька пташина голова та з цікавістю розглядала людину та коня.

Кобзар зняв зі спини кобзу та взявся займатися улюбленою справою, перебираючи пальцями по струнах. Привертати зайвої уваги він не бажав, а тому робив це не дуже голосно, лише бурмочучи слова собі під носа.

Та хіба ж не щастя, гніздечко власне мати?

Коли щасливі батько та мати?

Та чи вільне те життя, де ти світу не можеш пізнати?

Повела мене дорога у пригоду,

Крізь степи та ліси й у ясну погоду.