5. Моровиця

Корчма знайшлася швидко, але сам Ярослав не вважав її вартою так називатися: бачив за час козакування й кращі. Всього-то невеликого розміру споруда, зовсім не примітна. Правда запах від неї йшов такий, що він був готовий забути про все на світі: шлунок вже до хребта прилип від голоду, наче не бачив їжі багато днів.

Та перед тим як увійти, він оглянувся: здавалося дивним, що людей він так і не зустрів, поки йшов вулицею. Ніби поховалися при виді чужинців. При цьому звідкись все ж продовжували лунати голоси та звуки роботи — точно хтось забивав у щось цвяхи, вистукуючи молотком.

— Ти чого? — запитав нетерпляче чорт та посмикав Ярослава за руку.

— Не торкайся до мене, — покривився Ярослав та відмахнувся. — Щось не так. Відчуваю, що щось не так в цьому селі.

Чорт недобре посміхнувся, почувши ці слова, та Ярослав на це не звернув особливої уваги. Він просто хотів швидше розпитати рогатого та здихатися від нього як можна скоріше.

Двері до корчми були відкриті та підперті каменем, а тому Ярослав постукав кулаком по одвірках, і лише потім увійшов. На очі одразу ж трапився старий кучерявий дід, що так і завмер з мискою в руках, вставившись в гостя так, ніби мерця побачив. Всього два столи з лавами та кілька дверей за ними — ось і вся корчма.

— Османи тут бувають? — запитав Ярослав, сподіваючись, що корчмар перестане на нього витріщатися. — Як село називається?

— Мирне, — сковтнувши слину, відповів той та нарешті відвів погляд на мить: схоже, зрозумів, що перед ним не чорт якийсь, а покритий болотом та засохлою кров’ю молодий чоловік. — Османів не було. Ще їх би нам не вистачало. Правда, через них мандрівників сильно поменшало, — кивнув він на порожні столи.

Назва села мало що казала Ярославу: він з далекого краю та місцевих сіл не знав. А от про османів то була добра новина, від якої йому стало легше.

— Приготуй їжі на двох та нагрій води для мене, корчмарю.

Корчмар лише тепер помітив низького діда, що стояв за козаком, а той у відповідь розтягнув на обличчі посмішку що той блаженний. Не марнуючи часу, старий побіг готувати їжу, а Ярослав з чортом сів за одного зі столів. Оглянувши себе, він переконався, що виглядав ще гірше за чорта.

— Я навіть не знаю, де шукати сотника, — промовив розчаровано Ярослав. — Ми тільки нещодавно сюди прибули. Може, хтось з мого загону вижив?

— Ніхто не вижив, — відповів посміхнувшись чорт. — Взагалі ніхто, всіх повбивали.

Ярославу все більше хотілося дістати шаблю та зрізати нею ту чортячу посмішку, але все ж його увагу перебирало на себе дивне відчуття: не те що від лісу, а щось, що виникло лише в цьому селі. Щось схоже на ті дні, коли хтось помер та діло йшло до похорону: дивна невизначеність, відсутність когось, хто завжди мав бути поруч. І як у підтвердження цьому, до корчми, оглядаючись, зайшла жінка з чорною хусткою на голові. Мабуть, якби не жалоба, вона б злякалася Ярослава та того діда поруч з ним, але її втомлений погляд лише ковзнув по них в пошуці корчмаря. Сам корчмар на себе чекати не змусив, і одразу ж показався зі своєї кухні та вийшов із жінкою надвір, про щось перешіптуючись.

— А османів теж всіх повбивали? — поцікавився Ярослав.

— Лише тих, що за тобою гналися, — здвигнув плечима чорт. — Інші пішли одразу після того, як вас перебили.

— Отже, розраховували потім десь зустрітися?

— Не знаю, — знову здвигнув плечима чорт. — То не моє діло.

Тим часом корчмар повернувся знадвору та зайшов до кухні, звідки вже показався з двома дерев’яними мисками куліша. Він вже зібрався просто поставити миски та піти, але Ярослав зупинив його:

— Почекай.

— Вода по той бік корчми, — з байдужим голосом відповів старий. Смуток тієї жінки передався і йому. — Там балія в саду, але нехай ще на сонці постоїть, погріється.

— Щось сталося? Та жінка в жалобі, — похитавши головою, запитав Ярослав. — Хто помер?

— Син її вчора помер — Ігорем звали; сімнадцятий рік за спиною вже був.

— То що сталося? — запитав чорт.

— Ввечері додому прийшов з прогулянки селом, після чого розповів батькам, що бачив якусь гарну дівчину: йшла на зустріч порожньою вулицею та посміхалася йому. Ну, він посміхнувся їй у відповідь, розминувся та пішов до своєї хати. Олена — мати хлопця — казала, що розповідаючи про дівчину, виглядав не те що щасливим, а закоханим. А вранці, як тільки встало сонце, то схопився за серце й помер.

— Що за дівчина? — запитав Ярослав, мигцем поглянувши на чорта: той не виглядав здивованим.

— Ніхто її не бачив крім Ігоря, — перехрестившись, відповів корчмар. — Моровиця якась, не інакше. Краще на вулицю зайвий раз не показуйся, поки священник не прибув: його ми вже покликали, буде десь за день чи два.

Старий пішов, а Ярослав не хотів більше його тривожити, натомість поглянувши на чорта, що вже взявся за дерев’яну ложку наче мала дитина, що так і не навчилася її тримати.

— Знаєш щось про ту дівчину, чорте?

— Так корчмар сказав — моровиця, — байдуже відповів чорт та виловив ложкою з куліша шматок сала, після чого з завзяттям проковтнув.