4. Щось змінилося

Лісовик покинув Ярослава на світанку, зник наче й не було старого. Сам же козак так і сидів в багні, тримаючи в руках шаблю та намагаючись усвідомити, чи насправді це все було. Йому все здавалося сном: старий з одним оком, його розповіді та попередження. Та й напад османів здавався чимось, що якщо і сталося, то так давно, що й не пригадати. Але про напад свідчили дірки в забрудненій сорочці, а про чортів… Від однієї їхньої згадки Ярослав здригнувся, завмер, а потім пересилив себе та оглянув все навколо. Чорних потвор не було, як і коня.

Повільно вставши на ноги, відчувши захололий біль в колінах, він розім'явся. Кістки в тілі захрустіли, ніби воно провело нерухомо не одну ніч. Та все ж почувався Ярослав добре, немов й не було нападу та поранень; ніби прокинувся не серед лісу в болоті, а вдома на перинах.

Рука сама потяглася за пазуху, але хрестика так і не знайшла. Ярослав поглянув на місце, де просидів всю ніч, а потім і на яму поруч — нічого, окрім дивного ідола вирізано з дерева. Посередині дечим навіть страшного обличчя проходила глибока тріщина. Від самого тільки вигляду того ідола, Ярославу стало неспокійно, він почав пригадувати ту нічну розмову з дивним старим.

— М-ордуш? — ледь пригадуючи, промовив він.

Ніби лише тепер остаточно прокинувшись, Ярослав взявся долонями за обличчя, нарешті пригадавши, що той старий щось розповідав: та пригадати, що саме, не зміг — ніби сон, що так швидко забувається. Самого старого Ярослав бачив не дуже добре, той весь час був в напівтінях: видно було лише що одне око та довгі нігті на руках. Той розказував про зміни, що настануть через смерть козака в цьому місці, вказував на щось в ямі. Та Ярослав тоді ніби й чув старого, але не усвідомлював сказаного ним. 

— Діду? — промовив він у пів голосу. Голосніше боявся, щоб не привернути уваги чортів.

Тиша. Звичайна болотна тиша, наповнена кваканням жаб, легким вітерцем на кронах дерев та співом птахів. З виду звичайний собі ліс, але Ярославу понад усе хотілося як можна скоріше вибратися з нього. Він зробив ще кілька спроб знайти хрестика, але все ж покинув цю ідею. Полізши тим схилом, яким раніше впав, почав шукати виходу з лісу.

Перед очима спалахували спогади, як він тікав від османів; як вбили Їжака. Часом на торішньому листі з'являлися засохлі плями крові, але однаково не достатні для того, щоб йти по їхньому сліду до місця засідки. Сліди коней на листі теж було годі й шукати: ніби хтось умисно їх замів та замаскував. Після того, що сталося, Ярослав був готовий повірити навіть в те, що це чорти постаралися.

Та це все менше хвилювало молодого козака — чогось не вистачало, щось зникло, і він не розумів, що саме. Наче він покидав ліс, залишивши в ньому щось необхідне, щось, що було з ним завжди. Це відчуття тисло на нього, і він зірвався на біг.

Ярослав біг довго, часом оглядаючись назад — щось шаруділо позаду, переслідувало його, але не наближалося надто близько, ховалося в тінях. По сторонах шаруділо листя, хрустіли гілки. Це тривало аж поки попереду не показалося світле місце — кінець лісу, висока трава та чисте небо, не перекрите кронами дерев.

Він вирвався з полону дерев так, наче то була паща звіра, що мала ось-ось закритися. Під ногами зашуміла трава, а не листя, і навіть дихати стало легше. Зупинившись, Ярослав, важко дихаючи, вперся долонями в коліна. Спина одразу ж відчула на собі обіднє сонце.

Серце потроху заспокоювалося, але лише до миті, як з лісу почувся дивний сміх. Ярослав знайшов в собі сили, щоб озирнутися: на гілках дерев, на самій межі лісу, сиділи чорти. Близько двох десятків рил з цікавістю спостерігали за козаком, але не було схоже, що планували напасти.

Ярослав знову дістав шаблю та пішов далі від лісу, час від часу озираючись. Іноді він заплутувався ногами в траві та падав, але одразу ж підводився. Чомусь він подумав, що якщо від них не тікати, то й вони не поженуться за ним: з собаками це йому вдавалося ще за дитинства. Й це справді було так — чорти зникли з дерев, як тільки він віддалився від лісу на сотню кроків.

Тепер позаду нього стояв величезний ліс, а попереду розгортався такий же величний степ. Він так і не зрозумів, куди саме вийшов, та що то за село виднілося в далечі. Та в будь-якому випадку, саме туди він і вирішив піти, але спершу засвистів та покликав свого коня:

— Ромашко! — закричав він у всі легені, оглядаючись навкруги. — Ромашко!

— Нема, з’їли її, — промовив хтось зовсім поруч.

— Хто тут? — запанікував Ярослав та завертівся на місці з шаблею, намагаючись зрозуміти, звідки лунав той голос. Та зрештою спотикнувся об щось та впав в траву.

Лише впавши він нарешті помітив біля себе чорта: менший за тих, що були в лісі, худорлявий до кісток. Він одразу ж наставив на потвору шаблю та поспішив встати. Сам чорт же з переляканими очима відскочив назад та підняв догори свої руки.

— Не бери гріха на душу, дурню! — закричав він. — Мене до тебе старий лісовик прислав.

— Що? — здивувався Ярослав: не тому, що чорт розмовляв, а через слова про лісовика. — Який ще лісо… Той старий з лісу?

— Так, дурню, — закивав чорт. — Сказав, щоб з тобою йшов, бо ти міг не все зрозуміти з того, що він розповідав.

— Я, по правді кажучи, не те що зрозуміти, а й пригадати не все можу, — Ярослав опустив шаблю, але все ще тримав її напоготові. — То це ти мого коня з’їв?