2. Мордуш

Болото чавкотіло під босими ногами, хапалося за пальці, п’яти та довгий поділ рваного одягу. Та попри все він йшов впевнено, наче господар не тільки цих боліт, а і всього темного лісу. З виду просто старий дід в лахмітті, побитий часом та брудний. Але нігті на руках та ногах були більше схожі на кігті, в той час, як у вибитому лівому оці виднілися тернові гілки, що терлися одна об одну в його голові так, наче їм там було мало місця. Обличчя старого було роздратоване, але не розгніване.

— Сучі діти… Все спокою не дають, — прогарчав він, оглядаючись єдиним оком. — Самі цей прекрасний ліс прозвали лихим, а однаково лізуть сюди…

Його роздратували крики, як людські, так і кінські. Та й для старого цей ліс — останнє тихе місце на цьому світі, де ще можна знайти спокій від людей. Та навіть сюди дісталися чужинці, порушили затишок.

— Дограєтеся, людці, дограєтеся, — пробурмотів він та зупинився, поглянувши на верх яру, в якому опинився. — Не так довго лишилося вам ляси точити та спокій порушувати…

Старий завмер, поглянув на сліди від чийогось падіння в яр, а потім прослідкував ними поглядом аж до своїх ніг. Він трішки здивувався, побачивши біля своєї ступні чиюсь руку, що стирчала із болота наче виросла там на подобі гриба. Зі своїм зором він і справді міг подумати, що то чудернацький гриб, але все ж гриби не ростуть з хрестиками на собі. Ну й шабля просто так не лежатиме в болоті, тримаючись на парі гілок.

— Ну, один, видно, догрався, — пробурмотів він задоволено та присів, щоб ближче поглянути на незваного гостя. — Скільки років ці дурні ще будуть з цими сраними цяцьками носитися?

Він розплутав нитку з пальців мертвого та підніс хрестика до свого обличчя, щоб розглянути детальніше. Одна-єдина зіниця забігала по дерев’яному розп’ятті, а на обличчі знову показалася посмішка.

— Кому здався тут твій самозванець? Ха-ха! — звеселів старий та, знову підвівшись, розкрутив хрестика на мотузці та жбурнув якомога далі, де той повис на гілці дерева.

Знову зачавкотіло болото під босими ногами, старий вже зібрався вилізти із яру, хапаючись за коріння, але в мить завмер. Єдине око розширилося, обличчя покривилося від здивування та навіть від страху перед чимось, що знав лише він сам.

— Так-так, а хіба це не там він стояв..? — обернувся він та знову поглянув на руку. — Та тут же був!

Старий перелякано підбіг до руки та взявся розривати болото так, наче то була звичайна земля. Раз за разом, жменя за жменею, і поступово перед ним виникала виямка, а поруч невеликий насип з багна, яке невідомо як трималося купи рівно так, як старий його поклав.

Тепер його око бачило не лише долоню, а й майже все тіло мертвої людини: молодого козака, як того малює уява при прослуховуванні розповідей та казок. Але цей був весь побитий і з кривавими ранами.

— Знайшов де вмерти, бовдур, — буркнув старий та продовжив розкопувати тіло. Та точніше, копати під нього, шукаючи щось, що лежало в цьому болоті значно довше.

Кігтисті пальці старого вчепилися в щось тверде під тілом козака, після чого спробували намацати якісь обриси. Потім він вхопився за мертвого та відтягнув його в сторону, щоб той не зважав. У виямці вже проглядалося щось масивне: болото добре зберегло стару деревину. Ще декілька хвилин старий промучився, зробивши із виямки справжню яму, і все ж розчистив дерев’яне обличчя з плямами свіжої крові.

— Знайшов де вмерти… — старий впав на зад, важко дихаючи. — То що ж тепер буде?

В ямі, дивлячись на крони дерев лежав старий ідол, видовбаний зі стовбура дерева. Колись це суворе обличчя було спрямоване на людей, що його поставили та шанували, а тепер немов просто гнівалося на весь світ. Старий бог, чиє ім’я забули ще до появи перших князів на цих землях.

Старий обтер долоні одна об одну та спрямував погляд догори, пробиваючись ним крізь густі крони дерев. По ту сторону листя все ще був день, а тому спроби побачити там місяць, були швидко забуті.

— Доведеться почекати, — сказав він та поглянув на чорнорилу морду, що спостерігала за ним з найближчого дерева: чорт жадібно облизувався, але підійти до бажаного тіла не наважувався. — Згинь, паскудо, поки не прибив твою нахабну мордяку!

Чорт не те щоб сильно злякався, але все ж послухав старого та перескочив на інше дерево, а потім і ще за пару стрибків зник у лісі. Всі чорти знали, що нехай і не господарем, але наглядачем лісу був той старий, одноокий лісовик — такого не варто гнівати, бо відірве не тільки нахабне рило, а й роги заодно повисмикує. Давно він тут вже жив, ще за тих часів, коли люди сюди приходили з проханнями та молитвами, а йшли — без душі.

День за днем старий лісовик сидів на місці та спостерігав за нічним небом, лише час від часу поглядаючи на мертву людину, що продовжувала спати вічним сном. Та все ж дочекався — повний місяць освітив собою ліс, пробиваючись своїм світлом і до тіла козака. Все в лісі в ту мить перемінилося: ніби все як і завжди, але відчувалося щось незворотне та небачене століттями.

— От тепер і поглянемо, — сказав лісовик та, беручись долонею за поперек, встав на ноги. — Давно ніхто крові не приносив Мордушу.

Далеко щось завило, десь хтось закричав: ліс й сам відчув прихід повного місяця, що й було причиною його поганої слави в людей. Та старий й оком не повів, вставившись на мертвого козака в очікуванні.