1. Лихий Ліс

Кінь Ярослава плентався позаду інших, невпевнено перебираючи копитами по майже зарослій стежці, вкритій мохом і засипаній торішнім листям. Кінь цей був таким же новачком у козацькому загоні, як і його молодий господар, і ця невпевненість відчувалася в кожному кроці та вухах, що з осторогою намагалися вловити кожен дивний звук.

Сонячне проміння ледве пробивалося крізь густе плетиво листя, кидаючи на землю лише мляві плями світла, що тремтіли навіть від легкого вітру. Ярослав як ніхто інший розумів насторогу свого коня: неспокійно буде обом, коли серед білого дня панувала така темрява, а попереду, за густими хащами, на них чекає бій — перший для них обох.

Сотник послав їх влаштувати засідку османам, що зачастили до найближчого села. Хтось із тамтешніх жителів, чи то староста, чи просто відчайдушний селянин, надіслав листа, в якому й попросив допомоги в козацтва, а ті не змогли відмовити. Сам Ярослав не бачив листа, але чув від інших, на що в ньому жалілися: грабунки, спалені хати та поневолені дівчата. 

Правда, вільних людей знайшлось всього із двадцяток, одним з яких і був Ярослав. Бій лякав його, змушував стискати повідець коня зі всіх сил, щоб вгамувати тремтіння рук й приховати це від інших, та це однаково не залишилося непоміченим для досвідченого ока:

— Боїшся? — запитав старий та сивий козак по прізвиську Їжак — прозваний так за волосся, що стирчало навсібіч, наче голки. Він зрівняв свого коня з Ярославом так спокійно, наче був просто на прогулянці, а не збирався в бій. — Бачу, що боїшся. Не соромся страху, хлопче, не варто цього робити.

Ярослав важко видихнув гаряче повітря з грудей, відчуваючи, як страх все продовжував сковувати його. Він опустив погляд на повідець, що переймав на себе тремтіння рук, й тихо промовив:

— Хіба в справжнього воїна може бути таке? Хіба козак дозволить страху так скувати себе?

Їжак криво посміхнувся, показуючи прокурені жовті зуби, та вже за мить його старечі очі сховалися під нахмуреними бровами, а сам він замислився. Опісля він кивнув на вершників попереду — впевнених, розслаблених та зі зброєю напоготові: шаблі, луки та декілька пістолів з рушницею.

— Чоловіка воїном робить досвід, зелень ти молода, — знову посміхнувшись, сказав старий Їжак без краплини осуду. — У всіх них, як і в мене колись, тремтіли руки перед першим боєм. Та й перед другим та третім теж не сильно спокійні були. Тому не переймайся за це більше, ніж потрібно. Та й замість того, щоб так ціпко триматися за повід, краще за хреста візьмися та молитву згадай. Маєш хреста?

— Маю, маю, — кивнув Ярослав, трохи заспокоєний короткою розмовою. Він занирнув рукою за пазуху сорочки, звідки й дістав невеликого дерев’яного хрестика, що тримався на нитці.

— Ну, то не буду тобі заважати, — відповів Їжак та легким рухом п’ят підігнав коня, залишивши новачка позаду в спокої та тиші.

Хрестика Ярославу дав батько, а матір навчила молитви. Він міцно стиснув в пальцях розп’яття, вставився на нього поглядом та почав нашіптувати молитву — коротку, але яку добре запам’ятав слово в слово.

Та думки розбігалися, а очі самі чіплялися за темні силуети дерев та тіні, що нависали над вершниками, наче велетні над малими дітьми.

Цей шлях обрали за коротший, але він здався Ярославу чи не найпохмурішим з усіх, які тільки бачив за життя. Вітер шелестів листям, наче змушуючи чути в тому шумі уривчастий шепіт, а іноді й цілі слова. Уява сама вимальовувала в тінях то чорта то османа, змушуючи Ярослава придивлятися, щоб переконатися в тому, що то всього лише здавалося. Зрештою він відмовився від спроб помолитися та, перехрестившись, сховав хреста за пазуху.

Натомість молодий козак просто заплющив очі, наче даючи тим відпочити від вишукування небезпек. Замість цього лісу, який всі місцеві намагалися обходити стороною, він уявив собі свій дім. Перед ним одразу ж розкинувся великий вишневий сад, що ріс біля його хати. Його ще посадив Ярославів дід — сильні, міцні дерева, що кожної весни спершу самі вкривалися білим наче сніг цвітом, а потім білим простирадлом вкривали й землю навколо. Повітря в той час наповнювалося солодким запахом і гудінням бджіл.

Ярослав настільки добре занурився в спогади та уяву, що майже насправді відчув той запах та майже почув той гул бджіл.

Та раптом крізь те гудіння прорвалося інше — неприємне, смертоносне, гостре та справжнє. Цей звук вдарив Ярослава по вухах мов грім, змусивши притиснути голову до плечей та ще сильніше заплющити очі. Раніше він вже чув таке, відчував, як тятива тре кінчики пальців та пускає уперед стрілу. Серце його закалатало так, наче усвідомлювало та розуміло ще більше за самого Ярослава.

— Османи! — прокричав хтось попереду, і лише після цього Ярослав зрозумів, що більше йому не сховатися самому в собі та тому вишневому саду.

Він розплющив очі, і світ навколо піддався хаосу. Козаки попереду хапалися за стріли, що вже стирчали з їхніх тіл, дехто падав з коней, підкошений смертю. Злий жарт долі — вони йшли влаштувати засідку османам, а натомість самі потрапили в пастку. Ярослав різко вихопив шаблю з піхов, але так і завмер з нею в руці, не знаючи, що робити далі. Османи виринали з-за дерев наче тіні, пускали стріли, кричали та насміхалися. Їх було точно понад сорок, і куди не глянь, блищали їхні криві посмішки, сповненні передчуттям легкої здобичі.

Дехто з козаків намагався прорватися до стрільців, сподіваючись щось вдіяти шаблями, а інші й самі хапалися за власні луки та пістолі: пролунало декілька гучних пострілів, рознісся сірий дим, але все марно — ворогів було більше. Ярослав відчував, як рука, що тримала шаблю, почала ніби наливатися свинцем, тремтіти, не слухатися його волі.