Підсніжники

— Мірочко, прокидайся, дитино! — почула я над своєю головою, здавалося, лише через кілька хвилин після того, як заснула. Потрібен був якийсь час, аби прийти до тями і зрозуміти, де я і чому мене будять так рано. 

З вікна сіялося ріденьке світло, небо було сірим, затягнутим хмарами. На столі горіла гасова лампа, трохи розганяючи сутінки, в печі палахкотів вогонь. Пахло юшкою та кип’яченим молоком. На мить мені здалося, що я перенеслася в дитинство, і це моя бабуся будить мене, аби вести в дитячий садок. Та потім я згадала все, що зі мною відбулося, і хвиля безтурботної радості, яка, було, почала здійматися у свідомості, враз розбилася на друзки і зникла. 

Я зітхнула, піднялася з ліжка та почалапала вмиватися.  Бабуся Одарка вже накривала на стіл, занепокоєно кидаючи погляд на двері.

 — Сідай скоренько снідати, бо можуть зараз прийти, то так і лишишся голодна. А день довгий, треба мати сили, аби працювати…

 — А що я маю робити? — поцікавилась, активно працюючи ложкою. Юшка з галушками була така смачнюща, що на деякий час спромоглася примирити мене з недосконалістю тутешнього світу.

 — Та, мабуть, на поле поведуть, — мовила Дарія Олександрівна. — Казав голова, що з сьогоднішнього дня починаються польові роботи, бо весна рання, потрібно все вчасно посадити, до настання посухи. 

Отакої! То я маю перекваліфікуватися у аграрія! Ну що ж, перебирати професіями не доводиться, а може, навпаки, це на краще — раптом із того поля вдасться краще роздивитися місцевість та знайти шлях до втечі. У будь-якій ситуації потрібно шукати позитив — саме так стверджували усі психологи та автори мотивуючих книг, котрих я перечитала чимало упродовж свого невезучого життя.  

 — Тільки не здумай тікати, — охолодила мій запал господиня. — Оцей браслетик, що тобі на руку одягли, відразу дасть сигнал, де ти, то тебе за ним і знайдуть.

 — А зняти його не можна? — я спробувала стягнути цю штукенцію з зап'ястя — і звісно ж, нічого в мене не вийшло. — Може, ножиком поколупати?

 — Покинь, бо буде тільки гірше, — похитала головою баба Одарка. — Хіба разом із рукою відпиляти вдасться…

Подібний метод вирішення проблеми мене не влаштовував, тому я вирішила поки що залишити браслет у спокої. І зробила це саме вчасно, бо хатні двері відчинилися, і на порозі став Сергій Павлович.

— Доброго ранку! — бадьоро привітався він. — Ну що, молоде покоління, готові до трудових подвигів?

— Доброго ранку! Трудовими подвигами мене не злякати, — так само широко посміхнулася я, хоча, чесно кажучи, не була надто рада перспективі стати хліборобом. Та  слушно зауважила, що свої справжні думки та емоції краще притримати при собі.

Господиня швиденько спакувала мені торбинку пиріжків та варених яєць, і ми з головою вийшли на подвір'я. Біля хвіртки уже тупцювалися троє дівчат, однією з яких була моя знайома Майя.

 — Ну от, ваша бригада в зборі, — задоволено посміхнувся Сергій Павлович. — Фронт робіт такий — скопати західну частину поля біля Микитиного лісу. Ми там морквицю сіяти будемо. Питання є?

— А хто нас охоронятиме? — кокетливо поправила чубчика одна з дівчат — кругловида і веснянкувата.

— Сьогодні на цьому секторі чергуватиме Чудний, — солідно відповів голова.

Дівчата зневажливо поморщили носики.

— Та ж він ненормальний, — промовила Майя.

— Зате стріляє влучно. Он Марко минулого тижня ґав ловив, до дівчат моргав, що з ним стало? Замовкли, щебетухи? Так і на полі — тихо працюємо, охорону не відволікаємо. Самі уважно дивимося на всі боки. Лопати там отримаєте. Все, помарширували!

Голова підвів нас до тих воріт, через які я потрапила до села, відчинив їх і визирнув назовні, оглянув навколишню місцевість, а далі дозволив вийти і нам.

Я тихенько спитала в Майї:

— А що, тут і вдень… того, небезпечно? 

Дівчина легковажно махнула рукою.

— То вони всі перестраховуються! Нічого  немає страшного, але порядок є порядок. Шкода, що за нами того придурка закріпили, краще б когось із наших хлопців, ну, нічого не вдієш…

Ішли ми недовго, минули вигін, у якому я впізнала кладовище з кособокими дерев'яними хрестами, далі стежка вивела наш гурт до струмка, що бив з-під великого каменю та далі зникав у гущавині незрозумілих колючих кущів. А за тими кущами  було вже й поле, з двох боків оточене невеликим ліском.

На краю поля лежали купою лопати, біля них сидів, висолопивши язика, добре знайомий мені пес ( сліди його лап подекуди в'їлися у светр, що колись був білим — певно, вже й не відіпруться…). Трохи віддалік стояв господар собаки, закинувши на плече якусь дивну зброю, схожу на гвинтівку. Він, здавалося, повністю проігнорував нашу появу.

— Ну от, дівчаточка, до вечора маєте скопати цю ділянку, — показав Сергій Павлович на поле рукою в вовняній рукавичці. — Розділіть між собою на рівні частини — і вперед. Як заходитиме сонце — прийду перевірю і отримаєте свою платню. Все, до роботи! А я пішов, бо ще треба інші бригади на місця розвести.

Він по-діловому кивнув головою та швидко почимчикував у бік кладовища, а ми лишилися стояти, незадоволено споглядаючи  чималу ділянку поля.

— Оце все скопати вручну? — я першою порушила мовчанку. — Що в них, тракторів немає? … Ну, чи коней? — поправила себе, пригадавши, що тут в принципі відсутні електрика та автомобілі, то, певно, що й тракторів місцеві аборигени в очі не бачили.

— Аби ж то, — хмикнула веснянкувата. — Не водяться тут коні, від слова " зовсім". А людей запрягати у плуг, як вважають місцеві, неетично, — вона підняла суху грудку і з несподіваною злістю кинула у бік Чудного, котрий так і стояв до нас спиною на  смужці торішньої трави поміж полем і лісом.

— Ага, зате лопатами довбати цю глину — дуже етично, — підтакнула третя дівчина, котра до сих пір мовчала. Була вона висока, чорнява і розрізом очей нагадувала китаянку або японку. 

— А чому тільки дівчата копатимуть? Хлопці що роблять? — спитала я, вслід за коліжанками вибираючи собі інструмент.