Що не так з очима?

Ми йшли мовчки, він — дуже швидко,  а я майже підтюпцем, щоб не відставати. Кудлатий Друг мирно трюхикав неподалік від мене, певно, вже прийнявши за свою та не виявляючи жодної агресії. 

 — Якийсь дивний тут у вас вечір відпочинку, — сказала я. — Пісні хором співають, ти ба!

 — А у вас що, не співають? — буркнув Чудний.

 — Ну, по всякому буває…

Я якраз збиралася розповісти про наші дискотеки, коли, здавалося, десь зовсім поряд пролунав такий моторошний звук, що я аж підскочила на місці. Він почався загрозливим гарчанням, потім перейшов у гучне пронизливе виття,  від якого по шкірі миттю побігли мурашки. А потім невідома істота різко вмовкла, проте тиша, що запанувала на кордоні, видалася мені ще страшнішою. Здавалося, все живе завмерло, причаїлося в недоброму передчутті, гадаючи — що тепер буде, кому сьогодні не пощастить? 

Я мимоволі схопила хлопця за руку, правда, тут же засоромилася своєї дитячої паніки та відпустила його долоню. Пес наїжачив шерсть на загривку й погрозливо загарчав, здавалося, він теж налякався. Тільки Чудний виглядав абсолютно спокійним, трохи постояв, ніби до чогось прислухаючись, а потім знизав плечима і продовжив свій путь. 

 — Що це в біса було? — спитала я, підбігаючи за ним.

 — Смерть за кимось приходила, — значуще поглянув на мене Чудний. — Стоїть там, за муром, і роздумує, кого б забрати.

 — А воно може сюди перебратися?  — в мене зуб на зуб не потрапляв чи то від страху, чи від того, що одяг намок у калюжі й неприємно холодив тіло.

 — А хто ж його знає…

 Тут ніхто не говорив прямо, усі полюбляли якісь недомовки, таємничі натяки і тому подібне. Чомусь саме поведінка цього хлопця особливо мене дратувала.

 — Що це за світ у вас такий? — я зупинилася і прямо викрикнула ці слова йому в обличчя. — Наче зборище якихось збочених ідіотів! Ніхто не може нічого до пуття пояснити! Що тут відбувається? Наукові експерименти? Збіговисько божевільних? Нас викрали інопланетяни? Чи все це, разом узяте?

 — Ти так швидко белькочеш, що я нічого не розумію, — спокійно відповів він. — Ходімо швидше, бо в тебе вже зуб на зуб не потрапляє. 

 — Чому я тут опинилася? — мабуть, питання безглузде, але воно саме зірвалося в мене з язика.

 — Це покарання за гріхи предків. 

 — Які ще гріхи?  — не зрозуміла я.

 Він позіхнув, прикривши рот долонею. Всім своїм виглядом демонстрував, як мріє поскоріше здихатися моєї компанії. Але все ж відповів:

 — Колись давно твої предки недобре вчинили з моїми предками, вигнали їх з їхньої рідної землі. Моєму народу довелося перебиратися із гарного, доброго світу у цей — значно менш приємний. Тому, як кажуть мудреці, Боги карають нащадків злочинців, і також переносять їх сюди. Щоб вони спокутували збитки, завдані моєму народові.

 — І що ж це твій улюблений народ відцурався від тебе? — спитала я, зачеплена за живе його зневагою. 

 — Якщо ти зараз не замовкнеш, візьму тебе за шкибарки й перекину через стіну, — пригрозив він.

І я зрозуміла, що це не жарт. Цей дивак дійсно настільки образився, що може виконати свою погрозу. Тому я змовкла, понуро дивлячись собі під ноги. 

Втім, ми вже були майже на місці. Я впізнала знайомий охайний паркан та біленьку хату баби Одарки. Ще й сама господиня стояла на ґанку, тримаючи в руці гасову лампу, неначе виглядала мене. На її плечі була накинута довга тепла хустка у чорно-зелену клітинку, поперек підперезаний ще одною хустиною — сплетеною з сірого пуху.

 — Ой лишенько, — заголосила вона, ледь забачила мене. — Дитино, що з тобою сталося? Цей непотребник тебе образив?

Чудний роздратовано скривився.

 — Замість того, щоб лаятися, бабцю, беріть свою  халепницю і ведіть грітися, бо вона вся в болоті вивалялася!

 — Я тобі дам, іроде! — в руках у старенької з’явився замашний ціпок, яким вона пригрозила хлопцеві. — Де ви тільки беретеся, поганці, чортове насіння?

 — Все, я пішов, — буркнув Чудний і підштовхнув мене до хвіртки. — Більше ночами сама не ходи, зрозуміла?

Я лише кивнула. Тим часом бабця наблизилася до хвіртки і  вдарила хлопця по плечах:

 — Ану марш звідси! Ще раз підійдеш до неї — голову рознесу, іроде!

Чудний ніяк не зреагував, обернувся і пішов вулицею, а за ним побіг собака, перед тим вишкірившись на стару, котра наважилася погрожувати його господарю.

Я відкрила хвіртку й увійшла на подвір’я.

 — Не хвилюйтеся, Даріє Олександрівно, — сказала якомога більш миролюбно. — Мене ніхто не образив, я просто перечепилася і впала в калюжу, а цей хлопець… він показав мені дорогу, бо я заблукала.

 — Отож, всі вони такі спочатку — рятують, дорогу показують, — бурчала бабця, швидко заводячи мене в дім та набираючи теплої  води з чавунця, що стояв на плиті, в великі ночви. — Давай, скидай свої лахи, залазь у воду, і помиєшся, і нагрієшся… Я тобі он свого халатика дам… А Васько де подівся? Ти ж із ним пішла на свято? Чого з цим химородником повернулася?

 — Васько був зайнятий — диригував хором, — взялася пояснювати я. — А чому ви так розгнівалися на цього хлопця? Він наче нормальний, хіба трохи грубіян, але нічого поганого мені не зробив, навпаки, допоміг.

Про те, що саме його пес збив мене з ніг та виваляв у болоті, я передбачливо вирішила змовчати. 

 — Я тобі, Мірочко, скажу, як рідній онуці, — бабуся Одарка подала мені рушник і мило, а сама делікатно відійшла за ширму, хоча продовжувала голосно звідти доносити до мене свою думку. — Від нелюдів ніколи нічого хорошого не буває. Думаєш, вони там собі сидять, по своїх селах, і до нас носа не кажуть? Старші, може, й ні, а молоді так і шастають, ніби їм медом намазано. Нудно їм, бачите… Тому вина хочеться купити, цьому з дівчиною шури-мури покрутити… Але ти тримвйся від них подалі. Бо те може закінчитися геть невесело. Он була в нас одна така Марічка. Трохи тю-тю, картини весь час малювала, а на картинах тих нічого не розбереш — де в людини ніс, де вухо чи око, суцільна абстракція… Так я не про те… Зв’язалася з одним тутешнім, все він приходив, на здибанки її кликав. А потім раз — і зникла. Втекла, значить. Браслета він їй допоміг скинути. Вони якось там уміють ту техніку обдурити… Нагрянули ті, з переходу — злі, як чорти, грозилися, що як зловлять Марічку — дуже тяжко покарають. Але її й слід простиг. І того її кавалера теж. Мабуть, чудовиська з’їли обох. А може, він її вбив і закопав десь.