Я сідаю в калюжу

Після обіду бабуся Одарка вручила мені два порожніх відра та дала доручення сходити до криниці, яка знаходилася на іншому кінці вулиці.

 — Ти знаєш, як воду витягати? — поцікавилася вона. — Бо як не знаєш, я піду з тобою покажу, щоб, не доведи Господи, по голові ручкою не вдарило…

Я запевнила її, що якось розберуся. Я ж не жителька мегаполісу, мешкаю у приватному секторі, і не раз, коли в крані зникала вода, ходила до криниці та маю уявлення про принцип її роботи. З тим і пішла. 

Поки минала хати сусідів, зловила на собі не один цікавий погляд. Пам’ятаючи, що головне — це створити перше позитивне враження про себе, з усіма зустрічними люб’язно віталася. Аж ось і криниця під різьбленим дерев’яним дашком. Біля неї вже  поралася невисока жіноча фігура, крутячи металеву ручку.

 — Добрий день, — сказала я, ставлячи свої відра на землю.

Незнайомка озирнулася через плече. Я впізнала у ній  ту саму дівчину, на котру звернула увагу ще на вранішній сходці через незвичний гардероб — спортивний костюм та модну норкову жилетку. Певно, то був її варіант одягу “на вихід”, бо зараз дівчина була одягнута досить просто — в довгу чорну спідницю і такого ж кольору куртку.

 — Це ти новенька? — поцікавилася вона. — Мирослава, здається?

 — Так, — я кивнула.

 — А мене Майєю звуть. Я он на тій вуличці живу, — і вона махнула рукою в бік вузенького провулку.

 — Ти давно тут? — поцікавилася я, коли Майя поступилася мені місцем біля цямрини, проте не спішила йти —  видно, їй було цікаво потеревенити.

 — Та два роки, — протягнула вона. — Що там нового, на великій землі? Кого президентом вибрали?

 — Зеленського, — ручка крутилася зі скрипом, я обережно підчепила відро  і витягла його на поверхню. 

 — Якого це Зеленського? Не чула такого!

 — Ти що, “Дев’яносто п’ятий квартал” ніколи не дивилася? — здивувалась я.

 — Та ну! Що, це той Зеленський, що з “Кварталу”? Президент?

 — Ага, — я знову опустила відро в криницю.

Майя похитала головою.

 — Нічого собі, скільки я цікавого пропустила! А в нас тут нудно, аж зуби зводить…

 — А чим ви займаєтесь? — спитала я, переливаючи воду у друге своє відро.

 — Та хто чим… На полі працюємо, на будівництві. Чоловіки стіну охороняють. Я ще трохи підробляю. Вчилася колись на перукаря і майстра манікюру, то маю свій домашній салон краси. 

Вона тицьнула мені під носа тоненьку руку з довгими нігтиками.

 — Лаку тільки тут нема, — протягнула з жалем. — Але всі інструменти маю, я якраз із роботи йшла, коли сюди потрапила. Можу ще брови поскубати, стрижку зробити. Недорого, лише один листочок.

 — Це у вас гроші так звуться? 

 — Ага. Офіційно треба казати “нідари”, бо так називається дерево, на якому вони ростуть — Нідар. Воно одне-єдине в цих краях, росте в саду головного старійшини, там, у місцевих… Але ми кажемо просто — листочки. За роботу нам ставлять галочки, а потім скільки галочок — стільки дають листочків. Один у день.

 — Ясно, буду знати.

Я вже зібралася тягти свої відра додому, аж Майя  гукнула мені:

 — Приходь сьогодні на вечір відпочинку!

 Я пригадала, що про цей вечір щось говорив Васько.

 — А де він буде і коли?

 — Ото там, де в нас сходка була, на тій сцені — буде й концерт.  Як сонце почне заходити — так і вирушай. Тільки май на увазі, що хлопці в нас усі зайняті. Бо вони можуть почати клинці підбивати — ну, мужики є мужики, їм усе нове цікаве. Але щоб наші дівчата тобі потім личко не попсували — то ти не ведися. Відшивай зразу. Особливо Русіка. Це мій хлопець, — додала, трохи подумавши.

 — Гаразд, можеш не турбуватися, — посміхнулась я. — Ні на кого  навіть оком не кину, особливо ж на Русіка.

 — Васька можеш брати, — милостиво дозволила Майя. — Він не зайнятий.

 — А чому так?

 — Та ж він “ботанік”! Кому таке щастя треба? Ну можеш поки покористуватися, а там раптом когось нормального пришлють, то вже буде твій. О’кей?

 — О’кей, — трохи ошелешено відповіла я.

***

“Ботанік” Васько особисто прийшов за мною увечері, аби провести на “масовий захід”, як він офіційно висловився. Мені йти не дуже хотілося, але що робити? Телевізора чи інтернету немає, книг також. Слухати розповіді баби Одарки, звісно, цікаво, але вона сама заходилася мене випихати “в люди”:

 — Іди, доню, погуляй. Ти молода, чого вдома сидіти? Там музика, співи, танці, я б і сама пішла подивилася, але щось поперек крутить…

Тож довелося все-таки плентатися на “захід”.

Коли ми дісталися площі, там уже товпилося чимало людей. Васько залишив мене та пішов на сцену, а я почала роздивлятися навкруги. Звичайні собі обличчя, вони нічим не відрізнялися від тих земляків, з якими я могла стояти поруч на будь-якому гулянні в своєму рідному місті. Тільки одягнені трохи дивно, ну то вже в кого який смак. Мабуть, бутиків з останніми колекціями із Мілану тут немає…

І ще щось було незвично… Подумавши трохи, здогадалася  — майже не було дітей. У нас на якихось святах чи концертах під ногами постійно плуталася малеча, а тут я лише раз угледіла хлопчика-підлітка та дівчинку років трьох, ну, і ще вранці бачила жінку з немовлям. Мабуть, з демографією тут не дуже, тому Сергій Павлович і натякав, що слід її підіймати…

Як тільки я подумала про голову общини, так він  одразу і з’явився на сцені. Прокашлявся, обвів орлиним поглядом усіх присутніх та почав чергову урочисту промову:

 — Доброго вечора, шановна громадо! — його голос луною розносився поміж голими ще деревами, які оточували площу. — Сьогодні у нас вечір відпочинку, присвячений початку сезону польових робіт! Дозвольте насамперед підвести підсумки минулого трудового  року та вручити нагороди кращим працівникам!

Я позіхнула. Думала, що  подібні “святкування” уже віджили своє, але тут усі з цікавістю ловили кожне слово виступаючого, а коли він почав вручати премії — такі самі світло-зеленкуваті, наче пластикові на вигляд листочки ( як їх там Майя називала — “нідари”?) натовп кожного разу вибухав бурхливими оплесками.