Зачаровані місця та несправжні янголи

Хатинка баби Одарки і всередині була такою ж чистенькою та затишною, як зовні. Постукавши в сінешні двері, я почула зсередини тихе: “Заходьте”, та обережно витерши ноги об плетений килимок біля порогу, зробила крок вперед.

Бабуся сиділа біля столу і лущила квасолю. Вона була невеличка на зріст, худенька, в плетеній синій кофтині та довгій темній спідниці, голова замотана квітчастою хусткою. Дуже нагадала мені мою власну покійну бабуню, аж на одну мить у мене виникло відчуття. схоже на дежавю, проте воно минуло, коли баба Одарка сказала перше слово. У неї була така правильна літературна мова, ніби це говорила  поважна професорка з університетської кафедри, а не літня жінка, котра мешкала в Богом забутому селі на кордоні якогось дивного світу. Моя бабуся Настя спілкувалася звичним для нашої місцевості суржиком, у якому була й своя чарівність, принаймні, я досі згадувала її улюблені слівця. Але господиня цієї хати звернулася до мене вишукано, мов до англійської королеви.

 — Доброго дня, дорогенька! Це ви, певно, і є та сама Міра? Не соромтеся, проходьте до вітальні, зараз будемо обідати.

“Вітальня” була невеликою кімнатою, посередині якої стояв круглий дерев’яний стіл, покритий вишитою скатертиною. На покуті, між двома малими віконцями з мереживними занавісками примостився такий самий дерев’яний буфет, на котрому красувався глиняний посуд, розмальований яскравими квітами. Там же притулилася гасова лампа. Звичайної електричної лампочки у кімнаті не було, так само як і телевізора чи будь-яких інших ознак цивілізації. . Підлогу вкривали домоткані доріжки, навколо столу вишикувалися плетені з лози стільці, У кутку біля вікна примостилося таке саме плетене крісло-гойдалка, заслане картатим пледом, на кріслі лежала якась книга. Пахло тут м’ятою і чомусь бузком, взагалі інтер’єр викликав асоціації із старовинними картинами, тими, які колись давно продавалися на сільських ярмарках.

Побачивши, як я з цікавістю розглядаю її житло, баба Одарка задоволено посміхнулася.

 — Мене звуть Дарія Олександрівна, — відрекомендувалася вона, прибираючи зі столу миску з квасолею та поправляючи скатертину. — Але всі кличуть Одаркою, тож можеш і ти так величати, я не ображуся. Знімай свою одежину, он там, під вішаком, маю запасні капці, перевзуйся. будь ласка. А  умивальник, щоб руки помити — у кухні, зараз покажу. Якщо ж треба носика припудрити — то вбиральня, на жаль, надворі. Тебе це не дуже засмутило?

Я засміялася. Мені сподобалася господиня, в якої маю квартирувати. 

 — Нічого страшного, — мовила я. — Може, щось вам допомогти?

 — Як маєш бажання, то покрай хліб, — розпорядилася баба Одарка, принісши із кухні дерев’яну дощечку та ножа і вручивши мені круглу домашню хлібину. — Але багато не нарізай, компанія у нас невелика. Ти ж, мабуть, на дієті, що така худенька?

 — Ні, Даріє Олександрівно, я не на дієті. Просто така вдалася від природи. 

 — От, — зраділа вона, — і я така сама була в твої роки. Мені ще подружки заздрили — казали: “Тут лише понюхаєш якийсь смаколик — і вже гладка, а Дарка може їсти що завгодно, нічого їй не робиться. Певно, щось знає”. 

Розповідаючи це, вона принесла дві миски борщу, котрий розповсюдив по кімнаті такий спокусливий аромат, аж рот у мене мимоволі наповнився слиною.

 — Їж, дитино, — лагідно сказала вона, подаючи мені дерев’яну ложку. — Ти, мабуть, з карантину, а там усі скупі, як чорти, за зайву ложку юшки вдавляться. 

Борщ був таким смачним, що я висьорбала цілу миску так швидко, наче не їла три дні. Бабуся спокійно підвелася і принесла мені добавки.

 — Дуже смачно, — я збентежено подивилася на неї. — Ви не думайте, я не завжди так на їжу накидаюся, просто дійсно зголодніла…

 — Та їж на здоров’я, — вона підперла щоку рукою — Якби ти знала, як я рада, що тепер матиму живу душу в себе в хаті. Бо самій, чесно кажучи, зовсім невесело. Був кіт Мурко, та десь забіг, чи чудовиська з’їли…

 — Які чудовиська? — я кліпнула очима. бо подумала, що мені почулося. 

 — Та ти не зважай, то я так, — баба Одарка махнула рукою. — Стара вже, можу всяке верзти… Їж, не бійся, тут безпечно. Сюди вони не заходять. Хіба в дві тисячі першому прорвалися один раз, але з тих пір ми стіну міцнішу зробили, попід стіною шастають, а через неї не лізуть. 

“В дві тисячі першому” — відзначила я. Дев’ятнадцять років тому… Скільки ж ця бабця тут живе?

 — Я тут  тридцять п’ятий рік, — повідомила Дарія Олександрівна спокійно, ніби прочитавши мої думки. А може, я непомітно для себе озвучила запитання?

 — Нічого собі, — мені стало лячно. — А як ви сюди потрапили?

 — Я взагалі працювала вчителькою, — пояснила господиня, розливаючи чай із пузатого чайника у глиняні, так само розмальовані квітами, чашки. — У нас у школі діяв драмгурток. Готували виставу до дня народження Миколи Гоголя. Читала таке оповідання “Зачароване місце”? 

Колись давно, ще в середніх класах школи мені потрапила до рук збірка оповідань Гоголя, яку я “проковтнула” за пару вечорів. Потім, правда, було страшно лягати спати, бо ввижалася як не панночка з “Вія”, то чаклун із “Страшної помсти”... Про те зачароване місце теж щось пригадувала, але дуже невиразно. 

Мабуть, баба Одарка зрозуміла мене правильно, бо почала розповідати:

 — В оповіданні мова йде від імені хлопчика, що  його дід узяв стерегти баштан. От вони там собі жили в курені, неподалік від дороги, а цим шляхом їхали чумаки, та й зупинилися коло куреня на нічліг. Звісно, перекусили, випили, та й заходилися танцювати. І як пішов дід у танок, то раптом відчув, що ноги відмовляються його слухатися. А потім озирнувся — і побачив, що немає навколо ні баштану, ні чумаків — одне чисте поле. Він упізнав це місце, де знаходився — було воно зовсім на іншому боці села. Вирішив добиратися додому, і треба було йому пройти повз цвинтар. Дивиться — на могилі спалахнула свічка. Потім вона згасла і загорілася друга, вже далі. Тоді зрозумів старий, що в цьому місці закопаний скарб. Тільки ж у нього не було ні заступа, ні лопати, нічим копати, щоб той скарб здобути. Він узяв велику гілку, вітром зламану, та й поклав на тому місці, де перед цим миготів вогник. Прийшов додому і ліг спати, а другого дня, як стало смеркатися, взяв заступ і пішов у поле, на те місце, яке він перед цим позначив. Але не зміг його знайти. З тим і повернувся додому. Але ще через день вийшов на город, щоб скопати ділянку і щось там посадити — та так співпало, що то було те ж саме місце, де він перед цим танцював. Як тільки він там ударив лопатою — то враз опинився знову в чистому полі, там де й раніше… Знайшов і могилку, яку сам позначив, вирішив там копати, а на могилі лежав великий камінь. Відвалив він його і таки викопав скарб. Але потім почали мерещитися йому усілякі страхіття. І так він біг, тікав від тих чудовиськ, а казана все ж приніс додому. Але коли  вся родина заглянула, що там було всередині — то побачила сміття і різний непотріб. От таке то було зачароване місце!