Васько-артист та інші "прикордонники"

Сергій Павлович якусь мить задумливо дивився на мене.

— Так, куди ж тебе, дівонько, поселити… Поки не вибереш собі чоловіка, маєш же десь жити. Хіба до баби Одарки? Вона, правда, трохи пришелепувата, але добра. І хата в неї чимала, Василь покійний постарався на славу. Ну, пішли, — він широким жестом запросив мене прямувати за собою.

Я мимоволі повела очима услід за його рукою, оглядаючи навколишній пейзаж. Місцевість за парканом нагадувала мені звичайне українське сільце, правда, дуже-дуже бідне. Бо на жодній із глинобитних хатин не висіло супутникової "тарілки", а в дворах я не побачила транспортних засобів. Навіть шиферу на покрівлях не було — більшість хатин було по-старосвітському вкрито соломою, а кілька — очеретом.

І лише один будинок вирізнявся серед інших, як король посеред придворних  — це був просторий дерев'яний дім з дахом, оздобленим червоною черепицею.

 — Оце — моя “фазенда”, — з гордістю промовив голова общини, коли ми порівнялися з будинком.  Неподалік від нього знаходилася невелика площа, на якій я побачила дерев’яну сцену, схожу на ту, що в нас лаштували до Дня міста чи ще якихось масових свят. 

 — Треба, мабуть, загальні збори провести, нову мешканку общини людям відрекомендувати, — пробурмотів Сергій Павлович. — Ану, постій тут. 

Він  підійшов до сусідньої хатини і голосно гукнув:

 — Ваську! Ти вдома?

Хата була теж досить велика, хоч і не настільки презентабельна, як у голови. Масивні дерев’яні двері привідчинилися, і з них визирнув кругловидий блондин в окулярах.

 — А де мені ще бути? — невдоволено прогудів він. — Я сьогодні в другу зміну працюю, вечір відпочинку в нас. 

 — От і добре, — мовив голова. — Бери ноги в руки і клич усіх на загальні збори. Тільки хай не тягнуть резину. Щоб швидко були тут!

Васько незадоволено скривився, але слухняно кивнув головою і попрямував вулицею.

Я думала, що за цим муром всього один чи два будинки, а тут виявилося ціле село. Цікаво, від кого вони так відгородилися? Від цих “дітей землі”?

 — А скільки вас тут живе? — поцікавилася я.

Він на мить замислився:

— П'ятдесят двоє… з тобою буде п'ятдесят троє. 

— І всі отак, як я… заблукали?

— По-різному траплялося,  — очевидно, Сергію Павловичу не надто хотілось вдаватися в подробиці. Тим більше, що на площу почали підтягуватися люди — різного віку, одягнені так само дивно, наче вирішили прибарахлитися в секонд-хенді і хапали там перше, що потрапляло під руку. На одній жінці була "багата" сукня з темно-червоного велюру, такі носили десь на початку двотисячних… у моєї мами була подібна "на вихід". Якийсь чоловік був у костюмі з краваткою — правда, такому поношеному, що вже не зрозуміло було, який колір він мав з самого початку. Була тут дівчина у спортивному костюмі, а поверх нього — хутряна жилетка. Був хлопець у джинсах і светрі з оленями, на який він накинув стару куфайку. Та ще багато цікавих і колоритних образів, що, безперечно, надихнули б відомих модельєрів на створення найоригінальніших і найбезглуздіших колекцій от кутюр… якби, звісно, ті модельєри перебували зараз тут.

Але в цій різнобарвний компанії опинилася наразі тільки я, і саме моя скромна персона викликала неабиякий інтерес з боку усіх присутніх.

Вони тільки те й робили, що витріщалися на мене і обмінювалися тихими коментарями з приводу моєї персони… добре, хоч пальцями не вказували...

Побачивши, що більшість жителів общини вже тут, Сергій Павлович рішуче подряпався дерев'яними східцями на верхівку сцени, тягнучи мене за собою, немов на буксирі.

Васько приєднався до нього, набувши заклопотаного та ділового вигляду, як-то буває у заступників великого начальства.

— Десять чоловіків на чергуванні, баба Одарка сказала, що в неї ноги болять, то сидітиме вдома, Олексій щось загрипував, лежить у шпиталі. Наче решта всі тут, — відрапортував він.

— А де Чудний? Щось я його не бачу… — насупився голова общини.

— Не схотів іти. Та він же тю-тю, — Васько покрутив вказівним пальцем біля скроні. — Сидить там з собакою балакає.

— Ну нехай. Починаємо збори! 

Васько підійшов до стовпа з невеликою перекладиною згори, до якої був прикріплений дзвін, схожий на церковний. Хлопець смикнув за мотузку і з усіх сил закалатав у дзвона, аж мені враз закортіло заткнути вуха.

Люди миттю затихли, покинули перемовини та втупилися в Сергія Павловича, очікуючи на його виступ.

— Шановна громадо! — відкашлявшись, проскандував той. — Радий вітати нового члена нашої общини — ось цю чарівну дівчину на ім'я Мирослава! Сподіваюся, ви приймете її з розкритими обіймами у нашу дружну велику родину! Щиро бажаю Мірі знайти тут достойного супутника життя та створити міцну сім'ю, аби працювати на благо суспільства, хай йому грець! У мене все! В кого будуть якісь запитання,?

— Скільки їй років? — вигукнув якийсь рудий веснянкуватий хлопець, що нахабно витріщався на мене з переднього ряду.

— Юзику, як тобі не соромно, — пошпетив його Сергій Павлович, як директор школи двієчника. — Ти ж знаєш, у жінок не годиться про таке запитувати.

— Що вона вміє робити? — це вже озвалася та сама сувора тітонька в бордовий сукні, з волоссям якогось дивного попелясто-бурого кольору, закрученим на потилиці у "мушлю".

— Що ти вмієш робити? — Сергій Павлович повторив питання, звертаючись до мене, неначе воно було задане іноземною мовою.

Я знизала плечима.

— Взагалі-то я історик, — відповіла обережно, дивлячись на цю дивну компанію і не знаючи, як вона може відреагувати на таку інформацію. — Але працювала на різних посадах — менеджером, секретарем, трохи журналістом.

— Воно нам все до лампочки, — кинула сердита жінка. — Знову прислали якусь фіфу, а в полі хто працювати буде?

— Наталіє Юріївно, дорогенька, ви не зовсім праві, — звернувся до неї голова. — Ми ж не можемо замовити людину конкретної професії, нам ніхто нікого спеціально не надсилає. Зате вона молода і енергійна, зможе внести пожвавлення у наше рутинне життя, а якщо складуться сприятливі обставини для того — то й покращить демографічну ситуацію у общині…