Таємничий "кордон"

У мене дуже швидко з’явилося відчуття дежа вю — так само, як учора я підтюпцем бігла, спотикаючись та задихаючись, за Дариком, так сьогодні мене волокла невидима сила за клятим клубочком, котрий мчав лісом так, наче мав у собі кілька кінських сил відразу. І найгірше було те, що вмовляти цей бездушний витвір чиїхось рук хоч трохи уповільнитися було марною справою.

Тому я тільки лаялася собі під носа, не встигаючи ухилятися від ударів гілок чи вчасно зреагувати на корінь, котрий випинався з-під землі. Надовго так мене не вистачить, зовсім скоро просто звалюся з ніг, як  загнана коняка — байдуже подумала я.

Але як тільки ліс закінчився, злощасний клубочок відразу зменшив свою швидкість. Було схоже, що рухатися так прудко тутешні жителі полюбляли виключно в лісі, а на відкритому просторі це було не обов'язковим.

Далі проява, що продовжувала світитися синюватим сяйвом та навіть злегка потріскувати, немов у ній була ув'язнена кульова блискавка, покотилася ледь помітною стежкою, котру невідь-хто протоптав через широкі луки. Тут, куди сягало око, стелилася ще торішня, суха трава, крізь яку де-не-де вже пробивалися найсміливіші зелені паростки. Певно, влітку та навесні тут було дуже гарно, зараз же пейзаж видавався трохи депресивним.

Неначе на якійсь покинутій планеті — подумалося мені. Таке враження ще більше підсилила дерев'яна, вкрита соломою хатина, що зустрілася на шляху — у ній,  судячи з занедбаного вигляду, вже давно ніхто не жив. Дах місцями попросідав, вікна чорніли моторошними проваллями, двері трималися на одній петлі. Навколо будівлі збереглися рештки поламаного тину, зарослі цілим лісом сухих бур'янів. А трохи далі на невеликому горбку стояла криниця-журавель, що справді віддалено нагадувала птаха, котрий сумно здіймав до неба підбите крило.

Минувши занедбану оселю, я ще довго відчувала якесь занепокоєння — так і кортіло озирнутися, неначе звідти, з похмурих віконних очниць хтось проводжав мене недобрим поглядом. Я таки спинилася й трохи повернула голову назад, та клубочок сердито ( як мені здалося) затріскотів і піддав ходу, аж мене смикнуло вперед, так що я мало не зарила носом у сухі чагарники, що з'явилися обіч стежки.

Щось мене непокоїло у цьому краєвиді, хотілося розглянути його уважніше. Хоча ніби нічого незвичного не було — луки змінилися берегом заболоченого ставка, де так само похмуро шелестіли сухі очерети та нахиляли до землі віти старі дупляві верби. А за ними я побачила  розбиту безліччю коліс дорогу, у якій, зрештою, упізнала той самий путівець, до котрого виходила під час своїх нічних блукань — очевидно, що на місці цього шляху у моєму рідному світі знаходилася залізниця.

Взявши її за приблизний орієнтир, я нарешті впізнала цю місцину — колись давно, ще в дитинстві, як у бабусі була корова, на цих луках поблизу ставка паслася місцева череда. І мене часто посилали сюди забирати годувальницю-Зірку та вести додому на обіднє доїння. Після смерті дідуся з коровою довелося попрощатися, адже не було кому заготовляти сіно їй на зиму, а купувати дорого. Тому ми брали молоко в сусідів за символічну плату, а в цю місцину, де випасали корів, я більше не потикалася. Проте дитячі спогади  — найстійкіші і назавжди залишаються у свідомості, тож я зараз наче наяву побачила перед собою літні запахущі луки, тіні від хмар на сивій поверхні ставу, ліниво ремигаючих корів, що стояли по коліно у воді, бабок, котрі кружляли над берегом, мов маленькі вертольоти. Он прогримотіла електричка — і худоба повернула голови на шум, та відразу ж і забула про нього, розкошуючи під яскравим липневим сонцем…

Стоп! Сонце — ось що мене бентежило увесь цей час. Якби я зараз була в себе вдома, то у цю пору воно б мало світити з-за моєї спини, як було те щоранку. Але нині яскраві, хоч і не надто зігріваючі промені торкалися мого обличчя. Так, наче  сторони світу несподівано помінялися місцями. Або ж небесне світило замість того, щоб підніматися на сході, раптом встало на заході… Втім, здивувати мене чим-небудь з кожною хвилиною, проведеною у цьому химерному світі, ставало усе важче. Сонце рухається з заходу на схід — подумаєш, дивина! Я біжу, висолопивши язика, за якимось дурним клубочком — з ким не буває! Мене збираються відправити на якийсь кордон у трудове рабство  — пречудова новина! Зате буде що пригадати і внукам розповісти! 

"Якщо ти коли-небудь виберешся з цього дурдому, — єхидно промовив мій внутрішній голос. — А це не факт, далеко не факт…"

***

Загорожа стояла серед голого поля і нагадувала ілюстрацію до якогось середньовічного роману. Бо була це висока стіна, змурована з нерівного за розміром каменю, висотою більша людського зросту. Що там було за нею — незрозуміло. А от перед нею земля була геть випалена, що виглядало трохи страшнувато. Хоча, якщо згадати, що у нашому рідному світі у цю пору — наприкінці безсніжної зими — на початку весни теж усі активно палять сміття, суху траву та очерет, після чого лишаються такі самі пожарища — то, може, нічого дивного й не було.

Зрештою, люди — вони скрізь люди, і, мабуть, бережливе ставлення до довкілля — не в їхніх правилах. Принаймні, я сподівалася, що за цією стіною, перед котрою спинився мій “провожатий”, знаходяться не чергові “Діти Чогось Там…”, а  звичайні чоловіки та жінки. І в них я зможу дізнатися, що за фігня тут відбувається, і як звідси вибратися.

Клубочок, спинившись перед невеликими дерев’яними дверима, що була врізані в цю стіну, в останній раз потріскотів і погас, неначе вимкнулася якась електрика, котра його живила. Я поворушила руками, потупотіла ногами — здається, тепер мене нічого не тримало. Можна було спробувати дременути звідси. Проте цього вже не хотілося.

Я збагнула, що втеча нічого не дасть. Зловлять мене де-інде — і повториться та сама історія. Сонце, що рухалося у зворотній бік, остаточно розбило надію самотужки дістатися додому. Я пригадала науково-популярні телепередачі, які колись так полюбляв дивитися дідусь — у котрійсь із них ішлося про теорію так званих “кротовин”, тобто викривлень часу і простору, які, нібито, з’єднують наш звичний світ із іншими, що існують паралельно з ним. Може, і я потрапила в таку “нору”? Ну, як Аліса  в казці Льюїса Керрола, котра погналася за білим кроликом? Може, то й не фантастика була, а реальна історія, розказана письменникові очевидцем ( чи то очевидицею)? Цікаво, якби мені вдалося звідси вибратися і я спробувала комусь розповісти про це дивовижне місце, мені б повірили? Чи покрутили пальцем біля скроні?