За клубочком

Трохи поплакавши, я все-таки з'їла принесені "Вертером" страви. Бо в животі кишки марш грали, а все те так апетитно пахло… Слід сказати, що готували місцеві жителі відмінно — кожна страва аж танула в роті, і хотілося, аби вона ніколи не закінчувалася. Проте порції були невеликими — такими й семирічна дитина навряд чи наїсться… Але вибирати не доводилося. Краще з'їсти менше, аніж сидіти голодною…

Підкріпившись і відставивши вбік порожню тацю, я почала ретельніше вивчати місце свого ув'язнення. У кутку за занавіскою знайшлася імпровізована вбиральня — а простіше кажучи, дерев'яне цебро, накрите кришкою. На ліжку, застеленому підозрілого вигляду рядниною, не було ні матраца, ні подушки —  тільки голий дерев'яний настил. Умови досить-таки спартанські…

Мені не було чим зайнятися, і я спробувала виглянути у маленьке заґратоване віконце, що знаходилося під самою стелею. Однак я бачила в ньому лише шматочок зоряного неба, перекреслений гілкою старого дерева. Котра була година —  поняття не мала, бо годинника не носила, а мій телефон конфіскував Дар. Його було слід перейменувати у якогось Хапуна — ото було б більш підходяще ім'я для цього парубка…

Трохи посумувавши за улюбленим мобільником, я від нудьги стала роздивлятися стіни своєї камери. І, як водилося у подібних місцях позбавлення волі — побачила багато цікавого.

По-перше, звичні з мого, домашнього, світу, "наскельні малюнки", де зображувалися досить фривольні сцени, супроводжувані розлогими коментарями. Так, очевидно, у будь-якому місці нашого Всесвіту все, що стосувалося осіб протилежної статі та, власне, процесу розмноження —  викликало у гуманоїдів найбільший інтерес. 

Далі я натрапила на невеликий вірш чи уривок якоїсь поеми, бо він починався якось незрозуміло, і потім обривався на півслові. Мало що я з того зрозуміла, хоча римовані рядки так міцно врізалися у пам'ять, що навіть зараз без будь-якого напруження можу їх відтворити:

Любити суть відстоювати право

Життя віддать за визнання і славу

Такий високий і почесний шлях

Оспіваний у величі піснях

Тепер мені до нього не дійти

Хай будуть прокляті ті два світи

На цьому дивний вірш, написаний без жодного розділового знаку, уривався. І далі знову, вже іншою рукою, косо-криво була надряпана фігура голої жінки з такими "видатними" формами, що сама Памела Андерсон позаздрила б… Навряд чи це була робота автора вірша, скоріше, камера перебачила не один десяток бідак, подібних до мене, тож до оздоблення стін долучилися незнайомі один з одним та по-різному налаштовані арештанти…

Вирішила і я залишити по собі згадку. Дістала з сумки кулькову ручку та каліграфічним почерком вивела на рештках штукатурки: " Тут була Мирослава Лісовська. Якщо ви читаєте ці рядки, то…" Далі моя фантазія вичерпалася. Уперто лізло в голову продовження фрази: "...мене уже немає серед живих…"

Але ж он вона я — поки що жива і цілком здорова! Гадаю, не варто наперед запасатися білими капцями! Тому я надряпала ще кілька слів, внаслідок чого фраза отримала нове звучання: "Якщо ви читаєте ці рядки, то ви — у повній дупі…"

Останнє слово ледве помістилося на вільному клаптику стіни, притулившись поряд із малюнком невідомого художника, за іронією долі якраз навпроти тієї частини тіла, яку я й мала на увазі. Трохи помилувавшись своїм "шедевром" і поправивши окремі погано промальовані місця, я сховала ручку та вже збиралася вкластися на своє незручне ложе і спробувати заснути, як моторошний звук, що пролунав за вікном, змусив мене підскочити, мов ужалену.

То було виття якогось звіра, таке голосне та пронизливе, що на мить мені здалося — той, хто його видає, стоїть просто під моїм вікном, і ось-ось увірветься до приміщення. Потім на мить запанувала тиша, а далі звук повторився, та він став слабшим, неначе тварина, котра таким чином сповіщала про свою присутність, віддалялася від мого притулку.

Я всілася на топчан і обхопила голову руками. Можливо, я просто збожеволіла? Ось і ввижається та вчувається всяке-різне. І мені тільки здається, що я перебуваю у цьому чудернацькому світі, а насправді мирно лежу десь у психушці, в кімнаті з м'якими стінами, акуратненько прив'язана до ліжка…

Така версія не те, щоб мене потішила, але трохи заспокоїла. Можливо, мене вилікують, і скоро я прийду до тями. Переконаюсь у тому, що все, пережите сьогодні, було лише гарячковим маренням. Але поки що я нічого змінити у своєму становищі не можу. Тож залишається розслабитися і чекати, що буде далі.

З такими думками я скрутилася калачиком на незручному "ложі", підклавши під голову власну сумку, та несподівано швидко заснула…

***

Розбудив мене  голосний звук, ніби щось поряд грюкнуло чи впало. Я розплющила очі і якийсь час із подивом витріщалася навколо, не в змозі зрозуміти, де перебуваю. Лише за кілька секунд свідомість настільки до мене повернулася, що я пригадала всі події вчорашнього дня — і мені тут же захотілося заснути знову, а прокинутися в себе вдома.

Хай без грошей, без роботи і близьких людей поруч — але у своїй домівці, у звичному і зрозумілому середовищі, а не оце ось все…

Я підвелася на ноги. Все тіло ломило від сну на незручній поверхні, у голові шуміло, ніби я вчора добре перебрала. Можливо, той чоловік, який приносив мені їжу, додав у неї якусь гидоту… снодійне чи наркотик? 

На столику стояла нова таця, накрита кришкою. Її, вочевидь, занесли сюди тільки що, а звук, котрий мене розбудив — це був грюкіт дверей, які зачинялися. Я відкрила кришку і побачила миску юшки та шматок домашнього хліба, а поряд кухоль якоїсь темної рідини, схожої на трав’яний чай, яким учора частував мене Лука. Було страшнувато тепер будь-що їсти, але рот наповнився слиною, а в животі кишки грали бадьорий марш.

Тож, зітхнувши, я почвалала умиватися та здійснювати інші гігієнічні процедури, а потім, недовго думаючи, сіла і ум’яла сніданок. Втім, нічого незвичайного не відчула — їжа, як їжа, хіба, як і все, що я вживала тут раніше, неймовірно смачна.