Різна кров

— І що такого смішного я сказала? Чого ви всі дивитеся на мене, мов на якусь дресировану мавпочку? — я взялася руками за ґрати і з усіх сил струсонула їх. — Яке взагалі ви маєте право взяти ні в чому не винну людину і запроторити до цього свинарника?

Злат здивовано підвів брови:

— Ну, по-перше, раз ти уже тут опинилася, то давай все-таки познайомимося. Бо я не знаю, як до тебе звертатися…

— Я — Міра, — неохоче сказала я. — А тепер, може, хоч ти мені розкажеш, що це за тюрма і за що мене сюди запроторили? Бо тебе, як я чула, посадили хоч через якусь провину— контрабанду чи що там… А я ж зовсім нічого не робила. Тільки у лісі заблукала, але хіба це злочин?

— Взагалі-то інакшим без особливого дозволу не вільно гуляти поза своєю територією, — промовив Злат. — Але ти новенька, ще правил не знаєш… Так що це не покарання, а просто захід безпеки. Ну, раптом ти хвора, чи що. Вдень прийде лікар, тебе огляне і зробить висновок, чи можна тебе пускати до колективу. От якось так…

— До якого ще колективу? — я з усіх сил намагалася розібратися в цих перипетіях, але тільки заплуталася іще більше.

— Тебе відправлять на кордон, до таких, як ти, — пояснив Злат, чомусь відводячи очі. — Будеш там жити, працювати. Одним словом, то воно зразу незрозуміло, але згодом розберешся. 

— Нормально, — обурилася я. — А чому мене ніхто не спитав, чи хочу я на той кордон? Це що, якась контора по торгівлі людьми? Викрадають випадкових перехожих і продають у трудове рабство?

— Хто там тебе викрадав? — пирхнув Злат. — Сама прийшла, по добрій волі… У нас тут часто поповнення. Як кажуть старійшини, буває, що інакший з великого світу підсвідомо хоче кудись втекти, ну, якісь проблеми в нього чи що… І звертає не в той бік. Межу перейде — і не помітить. А назад йому вже зась, немає дороги. Доводиться тут жити. Тільки наші вже на помилках навчені, вони не дозволяють інакшим розпорошуватися по всій землі. Збирають їх у одному місці — на кордоні. А ми просто неподалік кордону живемо. Сусіди, так би мовити. Ти не думай, я не такий, як ті пихаті Сини Землі. Інакших я не зневажаю. Ну, не пощастило вам, народилися трохи неправильні, але ж ви не винні в тому… Зате у вас вино смачне і танці веселі. І дівчата гарні, — він лагідно мені посміхнувся.

— А що, тут, крім Синів Землі, ще якісь діють… ну, організації? — здивувалася я.

— Про організації не знаю, в нас таких звірів наче нема. А звісно, що Сини Землі не одні-єдині, хоч і вважають себе центром світу… Я от — Син Води. В озері живу.

— В озері? — я подумала, що не розчула. — Ти хотів сказати — на озері?

— Ні, під водою, — посміхнувся Злат. — А де ж мені ще жити?

— Що, як русалка? — не повірила я. В мені все міцніло відчуття, що я випадково потрапила до табору втікачів із божевільні.

Злат нахмурив свої світлі брови.

— Знаєш, — проговорив він  дуже серйозно, — ось ці-от слова, на кшталт всяких русалок, водяників, лісовиків і всього такого, відразу викинь із голови. Бо як десь ляпнеш при наших — буде біда. То для них, як найгидкіша лайка.

 — То що, ти хочеш сказати, що ви і є… оті всі? — я вже й справді побоялася вживати слова, які Злат визначив як “табу”. — Але ж це казки… Цього в природі не існує…

 — Ну, для когось, може. й не існує… Якби ти залишилася там, за межею, то все було б по-іншому. Але зараз ти тут, у нашому світі. От я перед тобою, цілком реальний. Хочеш, перевір, — він простягнув руку зі своєї “клітки”, і я, недовго думаючи, торкнулася його кінчиками пальців. Рука як рука — тепла, не схоже, щоб переді мною була якась потойбічна істота, чи за кого там він себе намагався видавати…

 — Якщо ти живеш під водою, то в тебе мають бути зябра, — сказала я. — Як у Іхтіандра…

 — Це ще хто за один? — здивувався хлопець.

Я коротко переказала йому сюжет однієї з улюблених книг свого дитинства. Він слухав уважно, всівшись на ослоні і підперши підборіддя рукою. Потім засміявся:

 — Цікава історія, але то не про нас. Немає в мене жодних зябрів, — і почав розстібати свою куртку, — хочеш покажу?

 — Не треба, — поспішила зупинити його я. — Розкажи краще —  крім вас і Дітей Землі, ще якісь Діти тут є?

 — Атож, — охоче став пояснювати Злат. — Ще є Діти Вогню і Повітря.

 — І вони такі ж, як люди?

 — Ну так, а якими ж їм бути?

 — Тоді чому ми, як ти стверджуєш, “інакші”? Зовні ти і я  мало чим відрізняємося… Голова, руки, ноги, вуха, ніс...ну, може одягаєтеся ви дивно, так узяти якогось вождя африканського племені та мене — то різниця буде помітнішою, ніж у нас із тобою… Не розумію…

 — А тут багато думати не треба, — хлопець розвів руками, неначе дивуючись, що така проста істина не прийшла мені в голову. — У нас різна кров.

 — Що? Різні групи крові? — знову не допетрала я, що він має на увазі.

 — Не знаю я, які там у вас групи, — хмикнув Злат. — Колір різний, тямиш? У нас зелена, а у вас  — червона.

 — Зелена?  — з подивом перепитала я. Хіба таке буває? Ні, звісно, я чула, як у переносному значенні говорили про “блакитну кров” у різної там еліти-аристократії. Про зелену ж чула вперше. — То ви що, інопланетяни якісь?

Нашу розмову перервало шарудіння ключа у замку вхідних дверей. Ще за мить до місця нашого ув’язнення увійшов високий стрункий чоловік у якомусь дивному сріблястому комбінезоні. Його обличчя закривала пов’язка, схожа на ту, що одягають лікарі в період різних епідемій, а в руках було щось таке, як таця, накрита сферичної форми кришкою. От хто-хто, а цей незнайомець точно нагадував мені інопланетянина. Або робота Вертера зі старого дитячого фільму “Гостя з майбутнього”.

“Вертер” підійшов до камери, в якій сидів Злат та, проробивши ряд маніпуляцій біля ґрат, відчинив клітку. 

 — Можеш забиратися, — промовив він приглушеним, трохи гугнявим голосом. — Маєш останнє попередження, наступного разу так легко не відбудешся. 

 — Ой, я це вже скільки раз чув, — безжурно махнув рукою Злат. — Ви ж мого батька боїтеся, нічого мені не зробите.