На карантині

 — Це жарт такий? — спитала я. — Не дуже смішно, знаєш!

 — І гадки не мав з тобою жартувати, треба ти мені, — пирхнув Дарик. — Давай, перебирай кінцівками, бо ми так і до ранку не дійдемо.

 — У вас тут якась секта, — нарешті наважилася я висловити свої припущення. — Заманюєте людей і тримаєте їх у себе. Але зі мною такий номер не пройде. У мене, знаєш, які родичі? Усе місто на ноги піднімуть, поки мене не знайдуть! А як знайдуть — то у вас будуть величезні неприємності — і в тебе, і в того твого Луки Батьковича… Так що для вас же краще відпустити мене на всі чотири боки. Проводжати не обов’язково, якось сама дорогу знайду!

Випаливши все це, я звернула зі стежки і зробила крок просто вглиб лісу, не дуже переймаючись тим, куди іду — лиш би подалі від цих дивних людей. Але хлопець миттю опинився поруч, узяв мене за плечі і розвернув в тому напрямку, куди ми тільки що прямували.

 — Якщо ти шукаєш смерті — то, звичайно, можеш іти куди хочеш, — заявив він. — Тільки потім щоб не шкодувала. Зі мною тобі нічого не загрожує, а от як сама будеш лісом бродити…

 — Що тут такого страшного, в цьому лісі? — скептично посміхнулася я. — Останній вовк здох сто років тому, а дикий кабан — п’ятдесят. 

 — Я би тобі дозволив перевірити, що там страшного, але тоді батько з мене шкуру спустить, — Дарик схопив мене за руку і так само швидко потягнув за собою.

Я незабаром почала задихатися,  під ноги траплялися якісь корчі, кілька разів мало не впала, але хлопець встигав мене смикнути  і підняти на ноги, поводячись досить безцеремонно, як із собачкою на повідку.

 — Почекай, я не можу так швидко, — зрештою прохрипіла я. — Дай трохи віддихатися…

 — Ото ще, всі ви, інакші, такі кволі та тендітні, — забурчав він, але зупинився і штовхнув мене на великий пеньок, який стирчав обіч стежки. — Сиди, дихай.

Сам обернувся до мене спиною і наче видивлявся щось, помітне тільки йому за стіною високих дерев. Чи то через нічну темряву, чи з переляку я зовсім перестала впізнавати навколишній краєвид. Ліс стояв  загрозливою суцільною стіною, мов тайга якась, їй-Богу. У мене виникла думка спробувати втекти, поки Дарик дивиться в інший бік, проте згадавши, який він швидкий, я відкинула цю ідею. Тим більше, що сама мало не падала з ніг від утоми. 

Натомість я обережно дістала з сумочки мобільний та почала набирати “102”. Проте в слухавці не почулося жодного гудка. Я поглянула на екран  — і зітхнула розчаровано — у цьому дурному лісі не було мережі. Питається, якщо людина заблукала — як їй викликати поліцію чи рятувальників? Але ж вишка зовсім недалеко. Якщо ми й на Лисій горі чудово ловимо сигнал, то чому в лісі він відсутній? Дійсно, аномалія якась…

Поки я тупилася в екран  у марній надії, що позначки, які показують наявність мережі, якимось дивом почнуть рухатися вгору, Дарик підійшов і рішуче відібрав у мене телефон.

 — Віддай, — сердито сказала я. — Це, між іншим, приватна власність. За грабіж, знаєш, скільки дають?

 — Він усе одно тобі тут не знадобиться, — зауважив хлопець, захоплено водячи пальцем по сенсорному екрану, неначе вперше таке бачив. — Ну, що у вас є хорошого, то оце такі штуки. Шкода, швидко ламаються… Але, може, трохи встигну погратись…

Його нахабство не мало меж. Я зі злістю вихопила з сумочки гаманець і ткнула йому під носа. 

 — На, бери, хоч і разом з сумкою. А я піду собі. Мене вже, знаєш, скільки народу шукає?

 Ясна річ, це була чистої води вигадка, бо ніхто мене не шукав, і навряд чи  в найближчі дні мою відсутність узагалі помітять. Хіба що сусіди заб’ють тривогу, як довго не з’являтимуся вдома. А  може, і їм буде “по барабану”... Я не маю ні сім’ї, ні домашніх тварин, ані роботи. Мама в Німеччині згадує про моє існування хіба що на свята, тоді кидає листівку у месенджер —  таку ж, як і десяткам інших знайомих. Чомусь мені стало так сумно, що я шморгнула носом. 

 — Хоч би хто  тебе не шукав, вони всі там, — Дарик махнув рукою кудись у невизначеному напрямку. — За межею. Тому знайти тебе вони не зможуть. І повернутися в тебе не вийде. Будеш ходити колами, поки тебе мана не вхопить.

 — Що ще за мана?

 — Краще того не знати, — він простягнув мені руку і допоміг піднятися з пенька. — А папірці свої сховай, у нас такі нікому не потрібні. Ну, ходімо. І не реви. Нічого поганого тобі не зроблять. Посидиш трохи — й випустять.

Я  справді відчула, що очі в мене вже на мокрому місці. Я замерзла, втомилася, перенервувала, навколо чинилося щось непевне. Може, й справді краще йти з ним і не сперечатися — зрештою, якийсь дах над головою дадуть, а вранці стане зрозуміло, як діяти далі. Та й спробувати втекти з того їхнього карантину легше при світлі дня — хоч буде видко, куди бігти.

Тож я змирилася і слухняно йшла за Дариком, а він, на моє щастя, уже так не поспішав, тому, хоча ноги в мене страшенно гули, я хоч не спотикалася на кожному кроці і могла більш-менш вільно дихати.

Нарешті ліс скінчився, і попереду замаячіло щось схоже чи то на закинуту ферму, чи то на залізничні склади. Кілька довгих приземкуватих споруд із забраними ґратами віконечками. У найближчому до нас виднілися бліде жовтувате світло, решта були темними. Десь моторошно і протяжно завив собака, аж я здригнулася.

Дарик швидко закрокував у напрямку споруди, де світилося. Я поспішала за ним, крутячи головою в різні боки. Місце здавалося мені і чимось знайомим, і, водночас, я ніби бачила його вперше.

Під ногами хрускотіли грудки — все-таки на ніч підморозило. На ясному небі байдуже переморгувалися численні  зірки.

Дарик відчинив масивні, наче  в якесь бомбосховище, двері та завів мене всередину.  Зовнішній вигляд цього довгого незатишного приміщення найбільше нагадав мені в'язницю — знаєте, як їх зображують в американських фільмах — там, де одна стіна повністю відкрита і забрана ґратами, тож людина, що йде коридором, може бачити все, що відбувається в кожній "камері".