Будинок з каменю

Я йшла, здавалося, бозна-скільки часу, встигла захекатися, сісти на пеньок відпочити -- а вогник миготів усе на тій самій відстані, анітрохи не наближаючись ( хоч і не віддаляючись, що вже добре). Якась мана, не інакше! У голові промайнула думка  -- треба було б перечекати до ранку, тоді, як у "Зачарованому місці" Гоголя, як тільки зійде сонце і тричі прокукурікає півень, мають усі чари розвіятися. Так, тільки не смійтеся, але я вже реально повірила, що мене водить лісом нечиста сила. І тільки впертість підганяла  рухатися вперед. А ще холод -- бо ж надворі все-таки лютий місяць, хоч і аномально теплий. І до ранку ще ой як далеко, адже навіть північ не настала. Хоча, якщо тут до півночі таке твориться, страшно уявити, що чекатиме на мене далі... Як на зло, почали лізти в голову сцени із фільмів жахів, які я коли-небудь переглядала -- починаючи з легендарних "Ходячих мерців" та закінчуючи "Цвинтарем домашніх тварин"...

Страх додав прудкості, адреналін зашкалював. І зненацька  дерева переді мною розступилися, і я з розгону вискочила на невелику лісову галявину, де стояв  -- слава тобі, Господи -- будинок. Він був зведений не з цегли чи дерева, а з якогось сірого каменю. Нагадав мені оті мури, що їх багаті люди вибудовують навколо своїх домівок. Просто грубі шматки каменю, скріплені цементом чи чим там, я в будівництві не дуже розбираюся. Дах плаский, на нього зверху накидане соснове гілля. Віконця маленькі, немов бійниці. Взагалі, сам будинок мав зовсім не сучасний вигляд, нагадував радше декорації до фільму про середньовіччя - ніби мініатюрна копія якогось лицарського замку. Тільки башти та мурів навколо не вистачало. Роль останніх взяли на себе кущі терну, об які я добряче подряпала руки, поки спромоглася вибратися на відкритий простір.

Не бачила, щоб у нас у лісі хтось жив  -- подумала я. Мабуть, недавно побудували цю "хижку". Може, якісь місцеві "крутелики" спорудили  щось типу мисливського будиночка, аби відпочивати на природі. Але чому тут немає жодної під'їздної дороги? Щось не дуже сходиться. Не стануть наші "олігархи" пішки через ліс ходити, вони б сюди цілу автомагістраль проклали для своїх джипів. І кущі б ці проклятущі точно викорчували!

Ну, хто б тут не мешкав, але він явно був удома. Бо через маленькі віконечка сіялося назовні дивне синювато-біле  сяйво, що трохи нагадувало лампи денного світла старого зразка, які ще збереглися в деяких лікарнях та інших громадських закладах. Тож я вирішила увійти і дізнатися, де знаходжуся. Може, мене кудись у сусідній район занесло? А далі буду діяти за обставинами. Якщо пустять переночувати -- то добре, ні -- уточню маршрут і почапаю далі.

Я підійшла до дверей  - масивних, зроблених з грубих дощок. Побачила в правому верхньому кутку якийсь дивний значок -- трикутник, повернутий одним кутом вниз, а двома вгору, та ще й перекреслений паралельною верхній стороні рискою.  Але думати, що це означає, вже не було сил і бажання. Підняла руку й постукала.

Спершу за дверима було тихо, потім почулися кроки.  Я збадьорилася, хоч і трохи лячно було -- бо хтозна, що за люди тут  мешкали? Проте власник хатини, на перший погляд, здавався цілком мирним  -- міцного вигляду чоловік, років сорока-п'ятидесяти, але вже зовсім сивий. Вираз обличчя досить доброзичливий, на маніяка чи бандита не схожий. Правда, одягнутий у якусь незрозумілу хламиду, ну то таке, у кожного свої смаки.

 -- Добрий вечір, -- якомога привітніше посміхнулася я. -- Не підкажете, куди це я потрапила? Бо тут така справа...

Чоловік, не чекаючи, поки я закінчу свій монолог, досить безцеремонно вхопив мене  під руку та затягнув до будиночка. Двері зачинилися, ляснув важкий засув, відрізаючи шлях до відступу. Такий початок спілкування не дуже мене порадував. Скоріше навпаки.

Якусь мить я ошелешено дивилася на господаря, а він спокійно, наче нічого й не сталося, вказав мені на довгу лаву, що тягнулася від стіни до стіни.

 -- Сідай, коли вже прийшла, -- буркнув собі під носа.

Я вирішила не сперечатися. Сіла та розглянулася навколо. Ніби звичайна сільська хата -- піч, великий стіл, якісь шафки -- одні без дверцят, інші -- з дверцятами. У тих, що без дверцят, було видно всередині багато поличок із безліччю баночок-скляночок, каменів різної форми, корчів, схожих на чудернацьких істот. Під стелею висіли пучки якихось сушених трав.  "Атмосферно", - подумала, використавши улюблене слівце одного знайомого, який постійно крутився серед творчих людей. Може, цей дядечко --  художник, чи там, народними промислами займається? Тоді й його дивний одяг вписується в загальну картину. Таких оригіналів зараз, кажуть, багато розвелося  -- оселяються подалі від цивілізації,  щоб усе було екологічно та натурально, не користуються газом та електрикою... Втім, до цієї лісової хатини, здається, світло все ж було підведене, бо кімнату осяювала яскрава скляна куля, що висіла під стелею. Вона й випромінювала те дивне біле світло з синюватим відтінком.

 -- Перепрошую, -- наважилася знову заговорити . -- Я заблукала у лісі. Розумієте, була сьогодні в центрі, на співбесіді щодо пошуку роботи, і трохи затрималася. Вирішила скоротити шлях. Адже я живу на Лисій горі, а ви, мабуть, знаєте, як далеко до неї по окружній добиратися...

 Господар  вмостився у химерного вигляду кріслі, наче зробленому з пенька товстелезного дерева, і, примруживши  сіро-зелені  очі під  темними бровами, безцеремонно втупився в мене. Та як тільки зачув про Лису гору, несподівано поцікавився:

 -- А де ж твої крила?

 "Приїхали, -- подумала я. -- Тільки я з моїм "везінням" могла, заблукавши в трьох соснах,  ще й на додачу потрапити до якогось психа в гості. Треба вести себе спокійно, щоб його не розлютити, бо раптом він буйний?"