У тумані

Ви ж, певно, в курсі, яка зима цього року... Горе одне, а не зима. То дощ, то вітровій, то туман. Часом і сонечко визирне, тоді зовсім весною запахне. Лише лютий почався, а вже підсніжники з землі повилазили.

Ось у цьому лісочку, через який мені треба пройти, щоб дістатися своєї домівки, є галявина, де тих підсніжників видимо-невидимо. Часом я сходжу з битої стежки і заглиблююсь у хащі ( хоча, "хащі"-- це занадто голосно сказано, тут увесь ліс за півгодини можна з кінця в кінець перейти). Заблукати в ньому, у принципі, неможливо -- він сходжений містянами вздовж і впоперек,  цілком цивілізований такий ліс... Отже, заглиблююсь я у хащі, і виходжу на маленьку галявину, сідаю на повалене дерево та милуюся білими дзвіночками квітів. Рвати не рву, мені їх шкода. Щоправда, кілька кущиків викопала з коренем та посадила в себе на подвір'ї -- і тепер маю власний міні-ліс.

Я живу сама у хатині, що залишилася мені у спадок від бабусі. Як я вже згадувала, батька свого я не знаю, а мама торік несподівано познайомилася в інтернеті з німецьким фермером та перебралася жити за кордон. Тепер шле мені фото затишного будиночку з зеленим газоном, де зараз квітнуть маргаритки... Так, у Німеччині така ж "європейська" зима, як і в нас. Її чоловік Клаус ( мені хочеться за звичкою доплюсувати "Санта") придбав їй машину, бо там усі на автівках, навіть столітні бабці. Пішки ніхто не ходить. Хотіла б я побачити їхню німецьку фрау, що чеше в сутінках через ліс пішака, як ото я зараз.

Але я не німкеня, тож доводиться жвавенько бігати на своїх двох. І для здоров'я корисно, і для фігури. Свіже лісове повітря, знову ж таки... Хоча сьогодні воно якесь занадто свіже, чорти б його взяли! Вітер, що лютував два дні підряд, нарешті стих, але стало вогко і холодно. На голову сиплеться якась дрібна мжичка, під ногами чвакає болото, змішане з торішнім листям. Я щільніше закутуюсь у свою курточку " на риб'ячому хутрі", ховаю руки в кишені...

Хоча перед лісом ще тільки вечоріє, та всередині нього уже згустився морок. І все, добре знайоме при світлі білого дня, раптом стає чудернацьким та моторошним. Он те дерево, стовбур якого розділений навпіл, нагадує цибату потвору, щось на кшталт динозавра або дракона, котрий погрожує випадковому перехожому високо здійнятими передніми лапами. А кущ глоду обіч стежки, який завжди норовить збити з мене шапку, коли забуваю йому уклонитися, раптом перетворюється у великого птаха з гострими пазуристими лапами. Гляди, змахне гілками-крилами -- та й здійметься в затягнуте хмарами небо, і мене за собою потягне... Мимоволі згинаюся навпіл, аби не торкнути і не збудити чудовисько. А що то світить фосфоричними зеленими вогниками крізь туман? Може, якийсь трухлявий пень, а чи очі вовка-перевертня?

Щось ти, Мірко, перечитала вчора перед сном фантастичних історій... Правда, я люблю щось таке -- незвичайне, про якісь казкові світи, магію, пригоди -- погортати на телефоні. Але потім буває важко втихомирити уяву, що як розбушується -- то її уже не спиниш...

Ще й цей туман! І звідки він береться, наче в місті і не було його, а тут, чи то від близької ріки наплинув, чи ще звідкілясь, але йду, як у димовій завісі, за два кроки нічого не видко. Пригадується мультик "Ну постривай" з дитинства, де заєць співає пісеньку про самотній айсберг в океані і не помічає, як до нього підкрадається хитрий вовк... От, знову ж лізе в голову різна маячня!

Та я цією стежкою стільки разів ходила, що і з заплющеними очима її знайду, що мені той туман! Подумаєш, налякали їжачка! Зараз стежина зверне трохи праворуч, вийде до залізничної колії, через неї потрібно буде перебратися -- а там уже й ліс закінчиться. Невеликі луки -- і перші хатини Лисої гори засвітяться гостинними вогниками через голі віти садів. Улітку тут гарно, зелено, справжній рай на Землі. Зараз теж нічого, аби не так далеко сюди з центру міста тюпачити...

Поворот, уже скоро... Але, хоч мої ноги і продовжували за інерцією бадьоро крокувати вперед, в голові немов "тривожна лампочка" замиготіла: стоп! Тут щось не те!

І справді, стежка, яка завжди робила поворот праворуч, тепер зміїлася у протилежний бік. Ну, і як це розуміти? Може, я пропустила потрібний поворот? Але це було неможливо зробити, бо тут не було жодних перехресть, я дивилася під ноги і зі стежини не сходила. Тоді чому вона раптом змінила свій напрямок? Я стала на місці і уважно роззирнулася навколо. Проклятий туман не давав широкого огляду, та все, що знаходилося поблизу, було цілком знайомим. Лише не полишало дивне відчуття, від якого аж в голові трохи паморочилася. Неначе я дивлюся не на звичний пейзаж, а на його відображення у дзеркалі. Те, що мало бути ліворуч -- опинилося по праву руку від мене, і навпаки.

-- Треба менше пити, -- сказала я сама собі уголос, щоб розвіяти ману. -- А то комусь в очах може двоїтися, а ти, дорогенька, починаєш "право" й "ліво" плутати. Так ще й білочка, гляди, з'явиться...

Проте я зовсім не почувалася п'яною. Скільки там того нещасного коктейлю, людоньки, та й тривала прогулянка на свіжому повітрі вивітрила з голови останній хміль. Так що, скоріше за все, винні в тому, що мені ввижається якась чортівня, хронічний стрес останніх днів та моя власна розбурхана уява.

Не треба звертати уваги на зорові ілюзії -- рухаємось уперед, та й годі. Стежка в будь-якому разі виведе туди, куди слід  -- до залізничної колії. Я опустила голову і втупилася собі під ноги. Стежина як стежина -- сірий пісок, рештки торішньої хвої, потрощені шишки. Чиїсь сліди попереду -- наче йшов чоловік із собакою, лапи великі -- дог чи вівчарка... А ось -- обабіч стежки неначе відбиток копита кінського. Цікаво, ні разу не бачила, щоб через ліс хтось верхи на коні їздив... У деяких сусідів є коники, бо бензин зараз дорогий, а всяку всячину в господарстві возити треба. Та вони їздять по окружній дорозі, бо через ліс жоден віз не пробереться. А може, то був і не кінь, а лось чи олень? Хоча, які тут олені? У цій лісосмузі?